Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Я чула лайку не раз, не два, не десять. Від колег, свого начальства, затриманих під час допитів. Мій покійний чоловік не завжди стримувався при мені. Але ви, пане Христенку, поводите себе не як він. Навіть не як наші з вами колеги. Точно як різні неприємні стрьомні типчики, яких приводили до мене. Яких я за службовим обов’язком опитувала, крутила, колола. А вони у відповідь агресивно лаялися. Отак думали вибити мене, жінку, з колії, змусити нервувати, помилятися, втрачати над собою контроль. Тільки ж ви в кращому, вигіднішому становищі, Арсене. Знаєте чому?

– Ні, – процідив слідчий.

– Вони не знали, хто я і як краще поводитися зі мною. Ви – знаєте. Та чомусь обрали контрпродуктивну манеру. Нам справді краще шукати спільну мову, ніж вам демонструвати обмежений словниковий запас. А мені – при підлеглих нагадувати вам, офіцеру й джентльмену, про культуру поведінки.

Сокіл знову реготнув.

– Теж сказали – джентльмену, – буркнув Христенко.

– Нехай буде тільки офіцер. Ну, ще мужчина.

– Дарма ви з поліції пішли, – зітхнув слідчий. – Таланти пропадають.

– Хто сказав, що пропадають?

Двоє санітарів винесли з будинку на ношах тіло, накрите простирадлом. Момент вимагав помовчати. Лора смикнулася, ступила півкроку, та стримала себе. Усе одно не дадуть глянути на покійну. Ще й скандал біля неї почнеться, з Христенка досить. Тож дочекалася, поки поліцейські відчинять старенькі ворота, аби санітари вийшли до машини «швидкої».

Тут знову озвався сусідський пес.

– Сидорчук! – зірвався на крик слідчий, тепер назвавши прізвище правильно. – Я зараз того псиська сам застрелю!

Поліцейський вголос вилаявся, вибіг з двору. Більше ніхто з присутніх не ризикнув сміятися.

– Ми тут нормально не поговоримо, – зітхнув Христенко.

Тон підказував Лорі: слідчий поволі погоджується на мирову.

– Добре, що хочете нормальної розмови. Але в мене насправді небагато запитань. Цілком можемо з’ясувати все тут. Я навіть пропоную невеличку угоду.

– Угоду? – підозріло перепитав слідчий, скривився, киваючи на звук гавкоту: – Терпіти не можу собак та собачників.

– Кві про кво, – Лора окреслила легку посмішку.

– Не морочте голову.

– Латинський сталий вираз. Буквально означає «щось за щось». Обмін. У нашому випадку – інформацією. Більше, ніж належить знати мені, приватній особі, я у вас не проситиму. Навзаєм готова поділитися чимось корисним для слідства.

Христенко зміряв Лору поглядом з ніг до голови, заклавши при цьому руки за спину.

– Цікава ви особа, Ларисо Василівно. Не боїтеся зараз впасти у викопану власноруч яму. Не розумієте? Визнаєте, що з нашої системи. Отже, мусите знати, у що може вилитися навмисне приховування важливих для слідства відомостей. Ви, – вказівний палець націлився Лорі в груди, – повинні відразу, без усяких латинських квакань, повідомляти таку інформацію.

– А хіба вже триває слідство? – вона зробила круглі очі. – Арсене, ох, Арсене… Ми ж почали наш словесний двобій зі з’ясування, є тут кримінал чи ні. Ми на місці скоєння злочину – чи це все ж таки нещасний випадок. Яким може вважатися передчасна смерть від… чого?

Собака знову замовк.

З будинку вийшла Катерина Сова, без пальта. Спершу стягнула гумові рукавички, потім зняла окуляри, на короткий час затулила очі долонею. Мала дуже втомлений вигляд, і Лора згадала: в часи своєї служби в слідстві жаліла передусім криміналістів, чию роботу вважала віртуознішою за працю ювелірів, але значно дорожчою – і дуже невдячною.

– Відповіді, думаю, ще нема, – сказав Христенко, глянувши в бік експерта. – Бачив лише мертве тіло. Причину смерті, як ви знаєте, покаже розтин. Із цими питаннями вам точно до Катерини Павлівни.

– Даєте санкцію?

– Куди вас діти, – зітхнув слідчий. – Тим паче санкцію вам уже дали. Через мою голову. Чим ще можу? Ви ж ніби мінятися хотіли…

– Хто прислав вам повідомлення? – Лора перейшла на діловий тон.

– Я відразу віддзвонив. Абонент поза зоною. Номер уже перевіряють. Та щось підказує: картку порізали ножицями й викинули.

– Ваш телефон у вільному доступі?

– Службовий – так. Але інформацію кинули на особистий. Його знають колеги. Не весь особовий склад чернігівської поліції, однак дехто.

– Візитівка?

– Так, – кивнув Христенко. – Особистий телефон я пишу на звороті. Роздав їх пару сотень тільки від початку року. Голка в копиці, вже думав у тому напрямку.

– Гаразд. Ви не спитали мене, звідки я дізналася про чергову смерть.

– Чергову? Не зовсім розумію.

– Нате вам мій подарунок, – мовила Лора, дивлячись Христенку просто в очі. – Небіжчиця нинішнього ранку Єва Бортникова вчилася в одному класі з похованим учора Ігорем Яровим. Вона була на похороні, але трималася окремо. Як інші однокласники, друзі його дитинства. Окремо одне від одного, Арсене, – наголосила вона. – Встановіть особи, викликайте на розмову. Едвін Моруга, Аліса Горностай, Антон Хитров. Когось напевне знаєте.

– Донька прокурора, – замислено проговорив Христенко. – Це Горностай… А Моруга – бізнесмен. Хто такий Хитров?

– Працюйте. І на закуску. Вишенька на торт. Ярового і Бортникову знайшли у ванних кімнатах, біля розбитих дзеркал.

Слідчий спохмурнів, знову зиркнув на Сову – та саме перепочила й наділа окуляри.

– Зараз іду, – сказав їй, потім неголосно запитав Лору: – Хто? Хто злив цю інформацію?

– Вона пішла гуляти мережею, – відповіла Кочубей, дивуючись власному спокою, і говорила так, ніби здобула маленьку перемогу. – Пане Христенку, ви вже виїхали сюди. А мене розбудив мій шеф. Просто перекинув посилання з інтернету. Навряд помилюся, коли стверджу: особа, яка висмикнула сюди вас, за півгодини злила в інтернет сенсаційну новину. Друга жертва проклятого будинку.

Сокіл вийшов за нею.

Як завжди, не сказав нічого. Та Лора, вже давно звична розуміти свого скупого на слова друга за виразом обличчя й манерою поведінки, вгадала: Богдан не збирається пускати її в старий будинок на Гончій саму. З будинку покійної Єви вона вирішила їхати туди. На те мала кілька причин.

Перша – там, на місці, з Христенка більше нічого вичавити не могла. Він сам знав поки що дуже мало. Хіба обмовився – останній раз живою Бортникову бачила її сусідка. Та сама, чиєму псові неможливо було заткати пащу, змусивши припинити обгавкувати купу чужих за двором. Навіть вдалося побалакати з жінкою, яка назвалася Наталею і не запитала, хто така Лора, бо цілком логічно сприйняла її частиною поліцейської слідчої групи. Утім, жодних подробиць вивудити не вдалося. Лора й без Наталі знала: вчора ввечері сіявся дощик, вулиця тут не освітлюється, на початку десятої вечора вже нічого й нікого не розгледиш. Євина супутниця до всього стояла спиною. А сусідка не думала її роздивлятися.

Хіба згадала куртку з каптуром.

Ніби рожева чи оранжева, ці кольори в темряві помітніші.

Чи була жінка в куртці подругою Єви Бортникової? Чи була тут уперше, чи приходила раніше? Коли вчора пішла від Єви й чи пішла взагалі? Раптом лишилася ночувати… Лора мала великий сумнів, що на ці запитання знайде відповідь слідство з його можливостями. Вона ж мала у своєму розпорядженні Сокола, машину, корпоративну банківську картку.

Ну, і Данила Гайдука.

Той на її прохання вже кинув знаючу людину вираховувати адреси й номери мобільних телефонів трійці однокласників, у минулому – друзів дитинства та юності, котрі ще лишилися живими.

Причина друга – Лора не мала наміру сидіти в готельному номері чи ресторані «Мілано», нишпорити в інтернеті, вбивати час за розв’язуванням чергового кросворда й чекати, поки зможе навідати Катерину Сову з користю для себе. Лору в світлі останніх публікацій про дієве прокляття неабияк цікавила причина Євиної смерті.

Бо Ігоря Ярового в останні хвилини життя здолав, спотворив сильний, напевне болючий серцевий спазм.

Так буває, наприклад, від сильного переляку.