Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович
А потім Лора не могла відповісти собі, що від неї хотіли почути поліцейські. Зрештою закрутилася голова, тож вона попросила дати їй поки що спокій, аркуш паперу та ручку. Напише детальне пояснення всьому, що бачила. Звісно, жодних своїх думок, припущень, без наміру втрутитися в чуже слідство…
Гайдук із Соколом зайшли, коли вона ввіпхнула в себе останній шматок сирника й пила другу за пів години чашку кави.
Не знати для чого, рвучко підвелася назустріч. Богдан коротко й міцно обійняв її, глибоко й гучно видихнув, жестом відмовився їсти, повернувся в машину. Шеф мав кращий вигляд, але стан виказували очі. Зовні це був усе той же елегантний підтягнутий супермен, навіть примудрився напрасувати сорочку.
– Ти лишаєшся, – мовив, щойно сів навпроти. – Наше начальство здуріло. Чорт, ніколи не думав, що так скажу.
– Отже, ти не лишаєшся.
– Припинити безумство на відстані, телефоном чи навіть скайпом, я не можу. Треба повертатися і впливати особисто.
– Чому я не можу їхати з вами? – до Кочубей раптом дійшло. – Чекай-чекай! Ти їдеш! Машиною!
– Лоро, ти пропонуєш маршруткою їхати? Мені?
– Доїхав би! Не страшно! Тут дві години! Лишаєш мене саму!
– Завтра вранці Богдан до тебе сюди повернеться.
Її охопила незрозуміла, геть нераціональна паніка.
– Гайдуче, я їду з вами! Завтра ми повернемося із Соколом разом! Тільки поясни спершу, навіщо!
Данило вибив пальцями дріб об кутик стола.
– Поки ти спала, я вирішив деякі питання.
– Зараз ти мені сном дорікаєш! Сам же таблетками нагодував!
– Вибач, не так висловився. Поки ти відпочивала, влаштовує?
– Ні.
– Що тебе не влаштовує?
– Не хочу бути тут сама. Принаймні доти, доки не почую аргумент на користь цього.
– Ти на роботі, за яку тобі платять, – зараз Гайдук говорив жорстко. – У нас, сподіваюсь, хороші стосунки. Проте я все одно твій шеф. Залишити тебе в Житомирі – моє рішення.
– Я можу не послухатися? Ти мене звільниш?
– Дурні не кажи. Прекрасно знаєш, що ні. Додай до мого розпорядження моє ж особисте, чисто людське прохання. Крім тебе, тут ніхто не розбереться, Лоро.
– У чому треба розбиратися?
– Загинув наш співробітник. Конкретно: працівник служби безпеки банку «Омега», яку я маю честь очолювати.
– Графа ж звільнено.
– Не встигли. Тобто, – Гайдук прокашлявся в кулак, – формально так. На словах, із тактичних міркувань. Коли скандал почався, начальство веліло заявляти про звільнення. Хоча на момент, коли все закрутилося, Граф справді працював у штаті. Але ж ти сама знаєш. Є закон, він не дозволяє звільняти працівника без його особистої присутності. Його ж треба ознайомити з наказом, розрахувати, він мусить підписати купу паперів… Бюрократично, якщо можна так сказати, його звільнити не встигли. Розслідувати обставини загибелі нашого працівника ми зобов’язані. Паралельно з поліцією.
– Не пригадую, щоб тебе так переймали формальності. – Лора допила каву. – Хитра задумка якась. Я б сказала навіть – відмазка чи щось таке.
– І вгадала, – погодився Данило. – Аргументи для офіційного поліцейського розслідування. Звісно, ми б і далі займалися цією справою. Але треба якось обґрунтувати, чому слідство має йти нам назустріч, давати доступ до матеріалів. Цим я й займався досі.
– Більше новин роздобув. Тепер зрозуміла, що малося на увазі.
Лорі стало цікаво. Картала себе за непереборну тягу влазити в подібне – і все одно вже не сперечалася. Якщо заради здобуття істини треба лишитися тут самій, принаймні – до наступного ранку, хай уже так і буде. Навіть відкинула обурення тим фактом, що все вирішено за неї та без неї.
– Кажи.
– Справи все ж вирішили об’єднати.
– Вербна не переживе.
– Навпаки, для неї це добра новина. В розмові зі мною не натякнула – прямо сказала про реальну можливість закрити справу. Не просто зараз. Проте картина світу в неї склалася така. – Гайдук умостився зручніше, схрестив руки на грудях. – Раніше судима за ненавмисне вбивство Віра Домонтович має претензії до своєї колишньої невістки Зої Граф. Під роздачу потрапляє її новий чоловік, наш працівник Вадим Граф. Людина проблемна, вразлива, нестабільна. Легко піддається чужому впливу, контроль над собою втрачено, косячить на службі. Це завдає Графові купу проблем. У них винуватить Домонтовичку, приходить уночі під якимось приводом. Жінка впускає його, бо має за спиною чотири роки за ґратами, нічого не боїться, тим паче – такого шминдрика. Граф нападає, злість додає йому сили. Душить. Потім тікає, залягає на дно. Поки що логічно?
– Цілком. Навіть із моїми висновками збігається.
– А далі – нещасний випадок. – Данило розвів руками.
– Ти серйозно?
– Вербна серйозно. Їй залишається небагато: довести це.
– Без машини, яку ми бачили на власні очі, складнувато.
– Лоро, ми обоє знаємо, як працює система. Самі були її частиною. У Вербної все вийде, можеш не сумніватися. Тим паче, що навмисне вбивство раніше судимої жінки не першої молодості – не та справа, з якою треба довго баблятися.
Гайдук замовк, бо офіціантка саме принесла йому смажену картоплю з відбивною. Вона відійшла, до страви шеф не поспішав братися. Легенько постукав зубчиками виделки по тарілці. Зосередився на гострих зубцях, немов заглибився в медитацію. Нарешті підвів очі на Лору.
– Тепер – про те, що нашу мудру пані Вербну чомусь не переймає й не спонукає до роздумів. Прізвища в блокноті написані друкованими літерами й лівою рукою.
– Віра Леонідівна була шульгою. Сама бачила. Про що тут думати? Прикрій жінці щось зайшло в голову. Написала перелік тих, кого вважає ворогами.
– Для магії вуду?
– Не смішно.
– Згоден, кумедного мало. Менш як за добу загинув перший із того списку.
– Не перший. Один. Першою там значиться Зоя, головний ворог.
– Нехай. Один із двох Графів, так зрозуміліше. При тому, що тіло Домонтовички в морзі. Ось тільки тепер видадуть для поховання.
– І? – Лора не могла поки що вловити хід його думок.
– Віра перед смертю дзвонила тобі. Не додзвонилася – і загинула. Потім, незадовго до своєї загибелі, тобі дзвонив Граф. Йому вдалося сказати кілька слів, але справи це не прояснило.
– Здатися хотів.
– Нехай. Важливо інше: теж загинув тоді, коли мав намір зустрітися з тобою.
– Хочеш сказати, що я несу смерть?
– Припини. Граф також заявив, буцімто йому погрожувала мертва Віра Домонтович. Ймовірно, п’яна маячня. Хоча голос, ти сама чула, гуляв.
– Ага. Отак просто подзвонити з того світу комусь на мобільний. До речі, коли вже ми про це, – зараз Віра в чистилищі. Тіло не поховане. Скажімо так, між двома світами. Чекає своєї черги до апостола Петра…
– При-пи-ни, – повторив Гайдук, і щось у його голосі підказало Лорі, що блазнювати справді не варто. – Зоя заявила: те саме чоловік сказав їй. Ось, тримай.
Данило витягнув із кишені, розгорнув і поклав перед Лорою роздрукований на принтері аркуш.
Номери телефонів.
Останні обведені нерівним колом. Один із них – підкреслений жирно. Після нього Кочубей упізнала свій. Останнім значився телефон Графині.
– Як ти, напевне, зрозуміла, тут вхідні дзвінки з мобільного Вадима Графа.
– Зрозуміла.
Нарешті Лора здогадалася, в чому суть, але вирішила дати змогу Гайдукові довести партію до кінця.
– Увечері він спершу поговорив із дружиною. До того часу, як бачиш, ані йому, ані від нього жодних дзвінків.
– Апарат вимикав.
– Надовго. Останній дзвінок, знову Графині, зробив перед тим, як зникнути з радарів.
Терпець раптово урвався.
– А тепер я вгадаю. – Лора підтягнула до себе аркуш. – Виринувши, він поговорив із Зоєю. – Палець провів по першому номеру. – Потім когось набрав, коротка розмова, менша за хвилину. Встановили абонента?
– Роман Мірошник.
– Племінник Віри, останній у її списку. Потім знову до когось озвався, так само недовго балакали. З ким?
