Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Дуже цікаво, юначе. Пропонуєте зустрітися і назвати свої умови?

– Я пропоную вам, усім вам, переспати з моїми словами до ранку. Якщо, звісно, зможете заснути, ги-ги!

– Як юрист кажу вам: шантаж примітивний. Ви продаєте те, чого не існує в природі.

– Нічого я ще не продаю – а ви вже торгуєтеся! – вигукнув Вадим переможно. І таке ще: немає в мене номера того вашого спільного друга, Сотника. Скидати його мені не треба. Просто зараз подзвоніть йому, перекажіть: Граф усе про нього знає і бачив усе!

– Навіщо ви затіяли це, юначе?

– Ви ж подзвоните. Все, покá.

Після скоєної акції, яку він вважав каральною, хотілося танцювати. Вадим навіть зробив кілька рухів, імітуючи танок під рок-н-рол. Відтак прочинив кватирку й вигукнув у темряву:

– Йо-хо-хо!

Телефонний дзвінок мовби відгукнувся на крик, завібрував у стиснутій правиці. Граф чекав, йому стало цікаво, хто ж із трьох озветься першим, почне випитувати інформацію й пробувати домовлятися. Тепер Вадим вважав себе господарем становища, адже зробив перший хід. Нехай, він нарешті піде в контратаку. Досить уже вважати його хлопчиком, юнаком чи офірним цапом, із яким можна не рахуватися.

Висвітився незнайомий номер.

Рука здригнулася. Мобільник раптом перетворився в уяві Графа на слизьку отруйну зміюку. Замахнувся, аби кинути на ліжко. Але слухавку тягнуло до вуха, наче магнітом.

– Слухаю… Хто… Хто там…

Спершу почув глибоке, моторошне дихання.

Потім – голос, попри те, що тихий, – густий, грубий, немов чоловік говорив. Хоча цей голос Вадим, почувши лише раз, не забуде вже ніколи. Як і той погляд.

– Йди до мене, – шелестіло в слухавці. – Мені нудно самій. Я не лишуся тут без тебе.

– Хто… – слова вичавлювалися важко, у роті враз пересохло, тіпало тепер усе тіло, по шкірі біг мороз.

– Я та, кого ви вгробили. Ви всі мене вбили.

Вимовляючи «р», язик немов чіплявся об проблемний звук, який щоразу звучав м’яким дзвіночком. Якщо, звісно, в істоти, що говорила з ним, узагалі був язик. Хоча за життя вона його мала.

За життя.

– Ви всі мене вбили.

– НІ!

Палець натиснув на кнопку, припиняючи розмову з потойбіччям. Рука таки жбурнула слухавку в куток. Сам Граф присів, наче зараз його хтось міг бачити у вікно, нехай він дотепер не ввімкнув світло в кімнаті, лише у ванній. Потім став рачки, набичив голову, обережно посунув до телефона, дисплей якого блимав у темряві.

Зоя все ж таки перекинула йому номер тієї Лариси Кочубей.

Вона вирішила не вимикати мобільник.

Лорі кортіло нарешті виспатися. Для того треба спробувати заснути. Можливо, нинішній день вимотав її так, що вдасться заснути. Нехай тривожним, як часто бувало, проте все одно – сном. Але досвід минулої ночі підказав: краще нехай дзвонять, коли є потреба, аніж потім збирати по Житомиру мертві тіла. Чуйка підказувала Кочубей: тепер її турбуватимуть часто, не завжди – в зручні для того моменти. Можуть розбуркати, можуть не розбуркати, зате совість у кожному випадку залишиться чистою.

І як у воду гляділа: ще не почала влягатися, як її телефон ожив.

– Кому робити нічого, початок на одинадцяту. – Гайдук виріс на порозі її кімнати.

– Номер незнайомий. – Вона відповіла. – Так, слухаю вас.

– Ви… Ви Лариса? – На тому боці чувся молодий тремтячий чоловічий голос.

– Краще Лора, – машинально уточнила. – З ким…

– Я Граф! Вадим Граф! – Їй не дали договорити.

Напружившись, Кочубей перевела телефон на гучний зв’язок. Гайдук ступив ближче.

– Ви де, Вадиме? Ви нам дуже потрібні, не бійтеся, не ховайтеся. Куди приїхати по вас?

– Вона зі мною говорила! – Хлопець не стримував істерики.

– Хто – вона? Ваша дружина?

– Віра! Відьма! Вона дзвонила мені з того світу!

Гайдук покрутив пальцем біля скроні. В кімнату зазирнув Сокіл із цікавим виразом обличчя. Шеф простягнув руку з наміром узяти телефон. Лора похитала головою.

– З вами все гаразд, Вадиме?

– Я не п’яний! Не під наркотою! Мертва відьма кличе мене з того світу! Це правда!

– Він уже чує голоси, – мовив Гайдук. – Погане діло. Треба їхати.

– Ми заберемо вас просто зараз! – Лора відмахнулася від шефа. – Де ви?

– Вдома! Не там, де Зоя…

– Стоп, знаю! Вчора була там разом із нею! – Сокіл почув, кивнув, пішов одягатися, вона трошки знизила градус, тепер умовляла: – Вадиме, будьте там, чуєте? Нікуди не виходьте. Ми доїдемо хвилин за двадцять, не швидше. Коли будемо поруч, я вас наберу. Тільки тоді виходьте, чуєте? Тільки тоді, Вадиме.

– Мені страшно, – з Лорою зараз говорила велика вразлива й налякана дитина. – Я хочу вам здатися.

– Усе буде добре. Не затримуйте, ми вже в дорозі!

Розмову обоє припинили одночасно. Гайдук випередив Лору, підхопив її пальто, подав. Навіть у такій ситуації шеф не намагався бути джентльменом – справді був ним. Вона не застебнулася, пішла, як була, простоволоса.

– У пацана білка, – сказав Данило впевнено. – Я б лікаря якогось підтягнув. Тут нема кому дати раду його галюцинаціям. Уявляю, що він нам набалакає.

– Ти їдеш? – Лора ніби не чула його.

– А то! Другу добу за ним ганяюся!

Поки Гайдук одягався, Кочубей знайшла потрібний номер.

– Зоє, вибачте, що пізно, – не дала відповісти, вела далі: – Відбій, знайшовся ваш чоловік.

– Я дала йому ваш контакт. Він просив. – Графиня говорила спокійно.

Значить, правда. Ти знала, де Вадик. Молодець, Ларисо Василівно.

– З ним щось не так. – Лора не озвучила свою думку. – Ми їдемо по нього, туди, де ми були з вами вчора.

Тепер розмовляла на ходу: вони вийшли з квартири, Гайдук зачиняв двері, Сокіл викликав ліфт.

– З ним давно щось не так. І ви знаєте, – тон Зої лишався незворушним. – До речі, чоловік озвався й до мене. Це якщо вас раптом здивувала моя обізнаність. Сама дізналася, де він, хвилин десять тому.

Один-один.

– Вам краще теж приїхати. Хтось близький швидше заспокоїть людину в такому стані.

– Якби могла заспокоїти, він би не втік. Але я їду, Лоро. Зустрінемося там.

Соколовський промазав – завернув не туди.

Міста він не знав, але чомусь поклався на свою зорову пам’ять, не ввімкнув навігатор. Їхали в правильному напрямку, та на центральній площі проскочили потрібний поворот. Довелося розвертатися, брати правильний напрямок і все ж пускати дороговказ у діло. Хоча процес забрав мало часу, Лора все одно нервувала.

Найменше в усьому, що відбувалося, їй подобалася історія про потойбічний голос.

Трійця в машині мовчала. Лиш коли Кочубей упізнала знайому місцевість, а навігатор підказав жіночим голосом, скільки лишилося до кінця подорожі, вона подзвонила Графові. Той озвався миттю, здавалося – не дав завершитися першому ж сигналу виклику.

– Я у дворі стою! – прокричав Лорі у вухо.

– Вас же просили сидіти у квартирі!

– Та ж усе одно виходити! Не можу більше, стіни тиснуть!

– Біла гарячка, – констатував зі свого місця Гайдук, не обертаючись. – Типовий випадок. Намучимося ми з ним, колеги, чує моє серце.

– Тихо! – цикнула Лора й тут же мовила в трубку. – Це я не вам, Вадиме. Ми зараз будемо біля вашого будинку. Виходьте з двору, йдіть до бровки. Ми блимнемо фарами.

– Біжу!

Граф скинув дзвінок.

Сокіл завернув на потрібну вулицю, тут же почав сигналити світлом.

З-за рогу будинку підтюпцем вибігла темна постать. У русі чоловік махав руками, мов лопатями млина. Лорі майнуло: він зараз розбігається, щоб підстрибнути й полетіти.

Із протилежного боку раптом ревнув мотор – так автівки зриваються з низького старту на повній швидкості.

Звідки саме вилетіла велика чорна машина, Кочубей не помітила. Здавалося, рухатися й гурчати почав великий згусток ночі. Ніби темрява враз ожила, вивергнула з себе посланця.

Вадим Граф устиг лише озирнутися, на крик забракло часу.