Андрей Гуляшки - Контррозвідка
Отак я сказав їй, а вона дивилась на мене, наче не вірила моїм словам. Обличчя її здалося мені здивованим і якимось незадоволеним. Очевидно, не дуже вірила в мій прогноз щодо кабана.
21
Сьогоднішній обід пройшов дуже весело: бай Марко подав нам смаженого півня, теплий калач із бринзою і гіркий перець. Вино було густе, чорне і розливало аромат зігрітого на сонці бурштину.
Бонн Ічеренський запросив Авакума до себе, цокнувся з ним, поблажливо поплескав по плечу і спитав:
— Як ти провів першу ніч на момчиловській землі, любий історику? Чи спокійно тобі спалося, чи не порушило щось твій спокій?
— Дякую! — кивнув Авакум і пригубив вино.— Взагалі провів ніч добре. Тільки трапилася одна пригода: якийсь суб'єкт мало не вдерся в мою кімнату, мабуть, помилково. Я зацікавився і хотів дізнатися, хто це такий. Але не встиг, бо він вийшов швидше і був спритніший за мене.
Ічеренський і капітан пирснули.
— Не треба було переслідувати бідолаху,— повчав Ічеренський.— Запевняю тебе, він не мав злого наміру. Просто якийсь невиправний ревнивець хотів перевірити, чи не засиділася, бува, його коханка з новим квартирантом довше, ніж слід. Отелло трапляються всюди і в Момчилові теж. Ти повинен звикнути до цього!
— Господи, та я ж маю дружину і малих діточок,— зітхнув Авакум.— Що буде з ними?
— Живи доброчесно! — по-наставницькому порадив йому геолог.
— Дурниці! — зауважив капітан, повернувшись до Авакума.— Відлупцюй ревнивця як слід, і він заспокоїться. Ба-лабаниха заслуговує на таке.
Вони довго жартували в тому ж дусі, але тут втрутився бай Гроздан.
— Хлопці,— суворо перебив він,— це вже занадто, такі жарти мені не подобаються. Балабаниха, хоч і бездітна, і вдовиця, але порядна жінка. Вона добре працює на сироварні, і ми задоволені нею. Це поважна людина.
— Кохання витає повсюди! — по-філософському зазначив капітан.
Оскільки заговорили про кохання, Ічеренський знову втрутився в розмову.
— Кохання — явище надзвичайно цікаве,— почав він.— Візьмімо, наприклад, їх милість,— Ічеренський показав на капітана,— це шляхетне почуття схоже на «здрастуй» і «до побачення». Моєму приятелеві Кузманові Христофорову кохання нагадує давньоєгипетське письмо. Він і гадки б не мав сушити голову над ним! Для товариша ветеринара кохання — то зітхання і безсоння. Але безсоння у власному ліжку! Бай Гроздан практичніший за вас, для нього кохання — то домівка, здорові діти і вірна дружина. Таке розуміння кохання корисне для здоров'я і для суспільства. А для вашого покірного слуги кохання означає турботу. Але турботу, в якій є і радість, і страждання, і мука, і велика насолода, і всілякі тривоги.
Ви знаєте, щосуботи після обіду я їжджу в Пловдив. Коли ви думаєте, що в цих поїздках є якась романтика, то глибоко помиляєтесь. Судіть самі! У Пловдив я приїжджаю надвечір. Знайшовши вільну кімнату в якомусь готелі, дзвоню дружині. Вона, бідолашна, живе у своєї тітки. Влаштували її в кімнаті разом з дітьми. Ви самі розумієте, що ночувати там мені незручно.
Одного вечора, здається, це було саме тоді, коли сталася ця пригода з Методієм Парашкевовим, я мало не побився з черговим адміністратором готелю «Тримонціум». Цей тип хотів дати мені поганеньку кімнатку на четвертому поверсі. Уявляєте — їхати за двісті кілометрів, щоб провести ніч кохання на четвертому поверсі! Але я був упертий і дістав номерок на два поверхи нижче, з ванною і всіма вигодами, які так потрібні у моєму випадку: адже ми з дружиною бачимося лише кілька годин на тиждень.
Ось якою романтикою оповиті мої поїздки в Пловдив. Та я не скаржусь. Я їжджу і їздитиму, поки живу в Момчилові. А далі буде те саме, бо такий уже в мене фах — блукати по лісах і горах. Інколи думаю, чи був би я щасливий, коли б вів осідле життя і тримався, так би мовити, за жінчину спідницю. Навряд! Це було б існування без турбот і тривог. А таке існування схоже на будинок, де не горить вогонь. Турботи і тривоги — без них, друзі, немає справжнього щастя в нашому житті!
Він надпив з келиха і трохи помовчав. На його обличчя наче лягла тінь. Труснувши головою, він подивився на нас і посміхнувся.
— Ми почали розмову про те, що таке кохання. Дозвольте з цього приводу розповісти вам одну маленьку історію, яка стосується нашого невдахи вчителя Методія. Його, можливо, повісять, як пророкує мій новий сусіда по столу, і, мабуть, заслужено повісять, але поруч із поганим ми не забудемо і того доброго, що носила у своїй душі ця людина.
Про те добре, що зробив Методій момчиловцям,— як він навчив їх бджільництва й садівництва, робити бринзу жирнішою,— докладніше може розповісти вам бай Гроздан, адже це належить до сфери його інтересів. Я розповім вам лише про один випадок інтимнішого характеру. Передусім хочу підкреслити, що Методій вважав мене своїм приятелем, бо я багато допомагав у його заняттях мікрометрією і кристалографією. Він якось надумав зібрати велику колекцію для школи, але йому не вистачало досвіду, тому й шукав моєї скромної допомоги. З погляду науки, Методій був звичайний дилетант і певною мірою маніяк. Проте в його дилетантстві й манії — він мріяв про великі відкриття — було щось шляхетне і піднесене, і це примушувало мене співчувати йому і заплющувати очі на смішне. Отже, Методій вважав мене своїм приятелем і, хоч від природи був людиною неговіркою, інколи довіряв мені, особливо після склянки вина, деякі свої дрібні таємниці.
Отже, про один випадок. Як ви переконаєтесь, він має безпосередній зв'язок з нашою розмовою про кохання.
Три роки тому в Момчилово прибув за призначенням дільничний лісничий. Він був добрий мисливець, і між ним та Методієм зав'язалася дивна дружба. Люди думали, що їх єднає пристрасть до полювання. Та це тільки половина істини, причому вона більше стосується ставлення лісничого до
Методія. Друга половина істини приховувала запізніле кохання: ви, мабуть, догадуєтесь, що йдеться про дружину лісничого і про нашого старого парубка.
Дружина на десять років молодша за свого чоловіка. Вона мала дочечку, яка жила тоді в бабусі, бо Момчилово десь на краю світу, та й лісничий не думав довго Лишатися тут. Дружина лісничого — тендітна, русокоса, гарненька істота — зовсім не підходила для огрубілого вчителя. Тому й кохання в них було особливе — тільки в їхніх очах, у голосі, несміливих рукостисканнях, коли вони казали одне одному «до побачення» або «добрий день».
І ось, на прикрість Балабанихи, Методій почав учащати до лісничого, носив туди зайців та фазанів, пив там каву, і холодний айран [Айран — напій з кислого молока, розбавленого водою].
Одного разу, це було взимку, приятелі вирішили піти полювати на вовків. Вони вже були вийшли на подвір'я, коли Методій раптом згадав, що забув вовняний шарф. Він повернувся по шарф, узяв його; що там сталося — одному богу відомо, але коли він наздогнав лісничого, був збентежений і весь час дивився собі під ноги. Нічого злого не слід думати, він затримався в кімнаті лісничого не більше хвилини. За такий час не можна навіть поцілуватись як слід! Але Методій ішов за лісничим і дивився собі під ноги.
Ви, мабуть, знаєте, як закінчилося це полювання,— вовки з'їли лісничого в урвищах Зміїці. Ліг густий туман, і приятелі згубили з очей один одного. З цього скористалась вовча зграя, напала на лісничого, і, поки Методій прибіг йому па допомогу, звірі розірвали лісничому шию і обгризли обличчя й руки.
Що сталося потім?
Потім Методій їв тільки хліб і сіль — заощаджував гроші, щоб купити на товчку плетільну машину для вдовиці. Вона забрала свою дівчинку і записала її до момчиловської школи. Щомісяця Методій виділяв третину своєї зарплати і надсилав поштою на ім'я дитини.
І все це заради тієї прекрасної любовної хвилини, яку йому подарувала лісничиха, коли він повернувся до хати, щоб узяти забутий на лаві шарф.
Може, гадаєте ви, за якийсь час після трагічної загибелі лісничого чудова хвилина розквітла у взаємне кохання?
Отут саме й криється таємниця кохання. Саме з цього почалася наша розмова. Для мого приятеля Кузмана Христофорова кохання — якісь ієрогліфічні письмена. Для ветеринарного лікаря — зітхання на самоті. А для Методія Парашкевова — півгодинна розмова з удовицею лісничого за чашкою кави, але неодмінно на подвір'ї, просто неба. Якщо йде дощ або мете хуртовина, розмова точиться в кухні, біля гудючої печі і завжди в присутності маленької доньки.
Отаке це кохання, от яка людина був Методій Парашкевов. Я кажу про нього в минулому часі, бо мій вродливий сусіда праворуч править, що вчителя повісять. Але якщо його пророкування, дасть бог, не справдиться, я знову посаджу його праворуч себе, а свого сусіду відпроваджу до дверей: хай стоїть там і слухає нас звідти, мов покараний учень.
Ічеренський скінчив свою розповідь і замовк.
