Андрей Гуляшки - Контррозвідка

20

Я знов беру слово, але говоритиму коротко, бо ні в якому разі не хочу підкреслювати свою роль у цій історії.

Голошиїй вампір розбудив мене надто рано — йому не спиться, проклятому, а я очей не міг продерти: вчора допізна читав цікавий роман. У мене немає потягу до романів, бо я людина прикладної науки, тому й читаю їх увечері, в ліжку. Словом, у неробочий час.

Мені страшенно хотілося спати, але я підвівся, похапцем одягся і попрямував до тваринницької ферми. Доярка саме діставала відро з-під вимені Рашки. Побачивши мене, доярка збентежилась — усе ж таки я ветеринарний лікар і щодо гігієни надзвичайно суворий.

Вийшовши з ферми, я помітив нелад, точніше — недбайливість у своєму туалеті. Я почервонів, хоч доярки близько не було. Вона стояла біля Рашки, збентежена моїм раннім візитом.

Повернувшись додому, я почав заповнювати тижневу відомість. Справа не дуже йшла на лад, бо я часто згадував роман і думав про інші сторонні речі. До того ж дув вітер і хмарки ганяли одна за одною по небу, мов човни, а це, звичайно, відвертає увагу і найзосередженішої людини.

За цим заняттям застав мене Авакум.

Він здавався веселим, жвавим, був у доброму гуморі. Мабуть, гаразд виспався, до того ж спав сном безтурботного немовляти. Я потай позаздрив йому, хоч і усвідомлював, що маю деякі переваги перед ним.

Я зніяковів, як ота доярка, мабуть, через те, що Авакум перебив мені складання відомості.

А він по-приятельському поплескав мене по плечу й хоч відомість лежала перед його очима, досить нецеремонно запитав:

— Вірш складаєш, поете?

— Ні,— промовив я,— заповнюю тижневу відомість,— і показав рукою.

— А як заповнюєш її, римованими чи білими віршами? Я знизав плечима — мені не до жартів.

Авакум сів навпроти мене, дістав сигарету і безтурботно закурив. Він тримався так, наче ми були давні приятелі. Може, мені треба було розсердитися, сказати йому, що не маю часу. Якщо хоче дістати пораду, хай заходить в амбулаторію: я приймаю відвідувачів щодня з десятої години до обіду. Та хоч як намагався, не зміг розлютитися, всупереч моїм уявленням про порядок і дисципліну, мені було приємно, що він зайшов. Почуття, що поруч мужня людина, знов оволоділо мною.

Та ось як повелася ця мужня людина.

— Лікарю, ти знаєш, звичайно, Балабаниху? — спитав Авакум.

Я роззявив рота з подиву.

— Вона дуже цікава жінка,— вів далі Авакум.

— Так,— опам'ятався я і жовчно запитав: — Коли ти встиг переконатися в цьому?

— У тому-то й річ,— розсміявся Авакум,— що я ще ні в чому не переконався.

— Почекай,— мовив я і зрадів, що є можливість притиснути його до стіни.— Тоді звідки ти знаєш, що вона цікава жінка?

— Це тільки припущення,— відступив від своєї позиції Авакум.

Задоволений його відповіддю, я замовк. Авакум випустив кільце диму й уважно подивився на мене.

— Все-таки ти міг би розповісти мені докладніше про цю жінку? — спитав він.— Особисті враження або, може, почуте від людей. Це мене дуже цікавить.

Я знизав плечима.

— На жаль,— відповів я,— ця особа не належить до кола моїх спеціальних інтересів. Я знаю лише деякі очевидні речі, які не становлять таємниці ні для кого. Вона гарна, хоч уже й не така молода, добра робітниця і має можливість, стати найкращим майстром момчиловської сироварні. Особисто я не раз відзначав виняткову чистоту й лад на її робочому місці. Халат у неї завжди білосніжний, нігті на руках обрізані, волосся тримає під бездоганно чистою хустинкою.

— У неї є коханці? — спитав Авакум.

Я подивився собі під ноги й замовк. Не знав про це.

— І ніхто вночі не перестрибує через її огорожу?

Це питання було надто грубе, і я мав повнє право образитися, адже я ветеринарний лікар, а не якийсь жалюгідний спостерігач чужих дворів. Я знову подивився собі під ноги і не промовив ні слова.

— Хочеш, будемо приятелями? — зовсім несподівано спитав Авакум.

— О,— сказав я і сів на ліжку, бо нечемно було стояти, коли він сидів. Запитання було надто раптовим.

— Мені потрібен такий приятель,— вів далі, посміхаючись, Авакум,— який вірив би мені і не вважав мене поганою людиною.

— Гаразд,— відповів я і відчув вогонь на щоках.— Мені здається, ти непогана людина.

Тоді я не мав особливих підстав вірити в його доброчесність і вимовив ці кілька слів просто так, інтуїтивно.

Він подав мені руку, і ми всміхнулись один одному.

Отак почалася наша дружба.

Потім Авакум попросив мене довідатись про деякі інтимні речі з життя-буття Балабанихи.

— Я науковий працівник,— сказав Авакум,— і ні в якому разі не хотів би підірвати престиж інституту, який представляю. Якщо Балабаниха підтримує якісь сумнівні зв'язки любовного характеру, моє місце, звичайно, не в її домівці. Зацікавлена особа дивитиметься на мене скоса і, чого доброго, може вчинити бешкет — на що тільки не здатні ревнивці! Все це, звичайно, не в моїх інтересах.

Після цього вступу, який мене надзвичайно здивував, він поспішив уточнити:

— Як мій добрий приятель, з'ясуй, чи має Балабаниха з кимось особливо близькі стосунки, і, якщо має, довідайся, хто ця людина. Про це найлегше узнати в сусідок, бо у всіх сусідок на світі призвичаєне око і чудово розвинутий нюх. Але будь обережним, коли розпитуватимеш, бо сусідки — істоти честолюбні! Навідайся до сусідки в її справах, а як почнеш розмову про Балабаниху, удавай байдужого і не надто прихильного. Боронь боже ставати на її бік, бо з цього нічого не вийде.

Коли я вийшов на вулицю провести Авакума, він шепнув мені:

— Постарайся узнати щось до обіду. А коли пообідаємо У бая Марка, вийдемо разом, і ти наодинці скажеш мені, про що дізнався.

Чи варто казати, що я був водночас і потішений, і збентежений таким завданням. В усякому разі, я взявся виконувати його заповзятливо і самовпевнено. Але коли наближався до Надчиного подвір'я — Надка була сусідкою Балабанихи,— відчув кволість у колінах — певно, від швидкої ходи.

Надка сиділа на подвір'ї і товкла перець. Я люб'язно привітався.

— Чи маєте звісточку від свого чоловіка? — спитав я.— Як він себе почуває, як його здоров'я? Її чоловік працював у Мадані.

Вона повернула до мене своє біле личко і всміхнулася.

— Все гаразд,— відповіла вона.— Слава богу.

— Дуже радий,— мовив я. Постоявши якийсь час перед відчиненою хвірткою, я знову заговорив: — А як кабан, добре їсть?

— Скоро й вуха мені об'їсть! — засміялася Надка. Потім зітхнула і стурбовано додала: — Тільки, здається мені, заслаб, не набирає ваги — і не зрозумієш чому.

Вона відсунула ступку і підвелася зі стільчика. Була дрібнувата, білолиця, круглощока, як місяць.

— Подивіться,— попросила жінка.— Може, щось пропишете йому.

Я одразу погодився.

Ми попрямували до свинарника.

Надчин кабан лежав на спині і важко рохкав. Він був надто товстий, схожий на величезну надуту гайду [Гайда — вопинска, болгарський народний музичний інструмент] з очима і ніжками.

— Непоганий,— сказав я.— Нагуляє до різдва.

Надка глянула на мене довірливо і знову зітхнула, але цей раз її зітхання не було сумне.

— Радію за вас,— сказав я.

Ми стояли біля свинарника і дивились на кабана. Крім кабана, коло нас не було жодної живої істоти. Надка мовчала.

— Радію,— повторив я. І спитав: — А як свиня Балабанихи, добре їсть?

Надка взялася руками в боки і чмихнула від сміху.

— Лікарю, що це ти вигадав? — сказала вона.— Навіщо Балабанисі свиня?

— Та мало чого,— відповів я,— жінка й заміж може вийти, всяко буває!

— Вона?! — в Надчиних очах блиснули недобрі вогники.— Доки є такі, що вночі перестрибують через її тин, чоловік їй не потрібен.

— Надко, це ви серйозно кажете? Це правда? — я щиро здивувався.

— А що ж, по-вашому, я вигадую? — ніби розсердилась вона.— Поки вчитель крутився коло тієї, вдовиці лісничого, вона не дуже вертіла подолом, бо на щось сподівалась. Та й з учителем їй було непогано.

— А тепер? — спитав я і проковтнув слину.

— Тепер? — Надка підійшла до мене так, аж я майже відчув її дихання.— Балабаниха не з тих, хто накидає оком на дрібну рибку,— сказала вона.

— Тобі, мабуть, так здається,— піддражнив я її.

Я перейшов з нею на «ти», бо ми стояли, майже торкаючись одне одного.

— Як це мені здається? — піднесла голосок Надка.— Своїми очима бачила, як одного разу приходив до неї в гості помічник майора! — Жінка помовчала.— А чого він ходитиме до неї в гості?

Серце моє радісно забилося.

Ми були самі. Крім кабана, коло нас не було жодної живої істоти.

— Надка,— сказав я їй і відійшов убік.— Твій кабан неодмінно набавить ваги до різдва. Навіть буде краще, якщо ти зменшиш йому денну норму, інакше в нього не лишиться м'яса навіть на одну котлету.

Отак я сказав їй, а вона дивилась на мене, наче не вірила моїм словам. Обличчя її здалося мені здивованим і якимось незадоволеним. Очевидно, не дуже вірила в мій прогноз щодо кабана.