Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович
– Віра довела, зізнайся. Отже, вам із Деном не фіолетово, як би ти не морозилася.
– Можна подумати, що вам байдуже.
– Нам справді по цимбалах, що вбила собі в голову моя сестра. Розмова була прикра. Претензії – дивні. Закиди – смішні й сумні водночас. Ніхто з нас її сина не вбивав. Навіть Зойка не могла, при всій моїй нелюбові до неї. Трагічна загибель, ми Антонові не няньки. Хіба справді є певний знак, тяглість, закономірність. Готовий визнати частку містики, хоча ми всі раціональні дорослі люди. Антонова загибель – збіг сумних обставин. Слідство визнало нещасний випадок, про, гм, обставини знаємо лише ми, – рука окреслила у вологому жовтневому повітрі невидиме коло. – Питання: чим Віра нам усім чи кожному окремо реально загрожує?
Замість відповіді Галина щиглем послала недопалок у найближчий кущик.
Великого бажання говорити з Фроловими вона не мала й раніше. Звісно, ті події вплинули, свою справу зробили. Проте Ден та Галя Сотники більше спілкувалися з Мірошниками, своїми кумами, і до родини прямого стосунку не мали. Проте ворогами тітки Віри стали всі, кого чотири роки тому вона назвала своїми найближчими друзями та рятівниками. Незалежно від родинних стосунків.
От якого чорта!
Тим часом під’їхало таксі. Кивком попрощавшись із Віктором Фроловим та його дружиною Євою, котра дотепер не зронила й пари з вуст, Галя пішла до машини. Ден прочинив перед нею задні дверцята, сам примостився спереду. Назвав адресу, і тепер уже вони обоє мовчали до самого дому. Справді, не балакати ж про такі речі при сторонніх.
Уже коли вийшли й Ден розплатився, Галина не поспішала заходити в парадне. Сіла на ще вологу після вчорашнього дощу лавку, знову закурила. Відчула, як зрадницьки трусяться руки, через що розсердилася на себе, вилаяла подумки. Докуривши до половини, підняла голову.
– Чуєш?
– Що? – Ден спершу нахилився до дружини, потім – присів поруч, хоча й не любив сідати на мокре й холодне, дбав про чоловіче здоров’я. – Кажи, зай, кажи.
– Я боюся. Вона так дивилася… Мороз шкірою, правда.
– На те й розраховано, зай. Ти ж пам’ятаєш, ця Віра Леонідівна ще до тюрми всіх дратувала. А там набралася різних повадок… Коротше, не звертай уваги.
– Я її боюся, – повторила Галина, повівши плечима. – Знаєш, ще ніколи так близько не бачила смерть.
– Не мели дурні. Теж мені, янгола смерті знайшла. Віра не знає, на кого вилити свою злість. Вона маніпулює, зай. Завжди маніпулювала, ми всі піддалися, не забувай.
– Це в неї вдячність така. – Галя поклала долоню чоловікові на коліно. – Оце коли ми вийшли, я вперше в житті відчула: готова вбити. Сказати, кого?
– Язика прикуси, – гримнув Ден.
– Я б зробила це лише раз. – Галина подивилася чоловікові просто в очі. – Я б убила свій страх.
– Наступного разу, коли ця Віра спробує нас налякати, її вб’ю я, – почула у відповідь.
Галя Сотник рвучко підвелася. Підійшла до важких металевих дверей під’їзду. Набрала цифри кодового замка.
Помилилася на одну – нерви.
– Тобі справді до лампочки чи ти так заспокоював Галку?
– Я себе заспокоював.
Віктор Фролов вів свій «опель» спокійно, впевнено, жоден жест не виказував тривоги й бентеги. У колі тих, хто його знав, Віктор загалом вирізнявся спокійним ставленням до життя. Колись практикував йогу, замолоду навіть спробував практикувати буддизм, та швидко набридло, забагато обмежень, не сподобалося. Проте лиш найближчі, насамперед – дружина Єва, знали секрет. Що байдужіший, розважливіший вигляд напускає на себе Фролов, то більше, гостріше переймають його події, на які вголос забиває. Єва відчувала себе більш упевнено, коли її чоловік сіпався, нервував та злився.
– Отже, все серйозно, – озвалася дружина.
– Ще не знаю. Не вирішив.
– Тобто: не вирішив?
– Що саме серйозно? Наскільки? Кому і як може загрожувати й зашкодити моя нещасна старша сестра?
– Якщо так подумати, Вітю, вона справді мала небагато щастя. Погодься. Чоловік згорів від раку. Єдиний син Антон ні на що не годився. Бізнес посипався. Чотири роки колонії, і вирок зачитали в день її народження, коли жінці стукнуло п’ятдесят! До всього – сина машина збила! А квартиру, в якій мешкає тепер, купила колишня невістка – кинула, мов подачку. Навіть маючи велике бажання, Віра не почне життя спочатку.
– Дуже хоче. Має плани, доволі великі. Хіба ти не помітила?
– Я побачила жінку, злу на весь світ.
– Ти побачила жінку, люту на всіх нас разом і на кожного окремо. Тому мені й прикро за Сотників. Обоє потрапили під роздачу, бо опинилися не в той час і не в тому місці.
– Через тебе, між іншим, – нагадала Єва.
– Не будемо зараз, за чотири роки, шукати винних. Досить того, що Віра їх шукає.
– Знайшла.
Віктор пригальмував на світлофорі – вони їхали через центр Житомира.
– За великим рахунком, не через мене, а через нас. Рома попросив мене про послугу. Я порадився з тобою. Ніхто не був проти. І потім теж, коли всі про все домовлялися, навіть голосували, мов у парламенті.
– Розкажи мені ще трошки про колективну відповідальність, – гмикнула Єва. – Твоя сестра, по-моєму, від усіх життєвих негараздів поїхала головою.
– Не скажи. У Віри голова ясна, як ніколи. Зібрала нас усіх під приводом, який не давав змоги їй відмовити. День народження, перший після ув’язнення.
– Вона зробила подарунок собі. Тепер ми пересварені, хай навіть не всі раніше були аж такими дружними. Особливо Зої це стосується.
Світлофор блимнув зеленим.
– Насправді Зоя – найкраще, що могло статися з тим телепнем Антоном. Не можна так про покійників, та хай уже Бог мені простить. – Віктор перехрестився, рушив далі. – Вона не проста, згоден. Мала певний розрахунок, бо я, хоч убий, не повірю в її щирі почуття до мого нещасного недолугого племінника. І, визнай це, дуже спритно, розважливо розпорядилася успадкованим після його загибелі майном.
– Віру колишня невістка образила. Визна´ю.
Фролов пропустив поперед себе кілька автівок, потім повернув, де треба.
– Подумаймо про інше, Єво. Про нас із тобою. Я дуже добре знаю свою двоюрідну сестричку. Чи не найкраще з вас усіх. Для неї родичів не існувало, хіба крім рідного сина. Заради нього, нехай Антон і був телепнем, Віра була готова на все.
– Ми відчули це на собі, – мовила Єва. – Але не забувай: так ставиться до своїх дітей більшість матерів у всьому світі. Зараз не перебільшую ні грама.
– Гроші родичів не люблять – такий Вірин життєвий принцип. – Фролов дивився на дорогу, говорив і, здавалося, не слухав дружину. – Сьогоднішній її вибрик довів, що для неї нічого не помінялося. І мені справді не зрозуміло, в який спосіб сестра намагається отримати оту компенсацію. Чим тиснутиме на всіх і кожного.
– Та історія, чотири роки тому…
– Дурня, – різко обірвав Фролов. – Ти забула, то я тобі нагадаю. За першою освітою я юрист. І якби мав поряднішого партнера, то фірма «Фролов і партнер» досі б квітнула й пахнула. Бог із ним, то в темному минулому. Кажу тобі, як непоганий юрист: тією історією Віра не може тиснути на нас повноцінно. Всі замазані? Згоден. Я давав поради, які знадобилися? Так. Я підключив потрібних людей? Було діло. Тільки є, Єво Іванівно, ота правда, розкриття якої ти, конкретно ти боїшся, невигідна Вірі насамперед. Тобі пояснити, чому так, чи сама здогадалася?
– Не треба, – сказала Єва після короткого роздуму. – Але для чого тоді сьогоднішня вистава?
– Для кого, – виправив дружину Віктор. – Театр однієї акторки. Для вісьмох глядачів. Невже досі не дійшло, що Віра просто залякувала, тиснула на емоції, і, як бачиш, це їй вдалося. Хоча б тому, що ми обговорюємо всю цю каламуть.
«Опель» зупинився навпроти їхнього будинку.
Єва прочинила дверцята – та враз потягнула на себе, знову зачинила, розвернулася до чоловіка півобертом.
– Я знаю тебе сімнадцять років, Вікторе Аркадійовичу. Ти розклав усе по поличках. І все одно тебе щось напружує. Навіть лякає. Ні?
