Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович
– Мені в Житомирі потрібна саме ти, – відповів, присівши на краєчок її стола.
У тому, що шеф не викликав до себе, а прийшов із цим до неї в закапелок, Лора теж побачила певний знак. За замовчуванням Гайдук стукав у її двері, коли треба було поради. Своєю чергою, це означало: він нічого ще остаточно не вирішив, має певні сумніви, може й переглянути рішення, внести якісь корективи.
– Я вірю. Не розумію ще до кінця своєї місії – але нехай, вірю, що ти на мене розраховуєш. Навіть знаю, чому.
– Здивуй. Люблю, коли ти пояснюєш здогади. Твоя логіка – це щось.
Лора пропустила лестощі повз вуха. Гайдук час від часу співав їй осанну. Але вона й без шефа знала ціну собі, своїм думкам та висновкам.
– Ти – зацікавлена, отже, заангажована, суб’єктивна особа. До того ж великий і жахливий начальник. Я – стороння людина. Отже, можу оцінити ситуацію збоку. До всього, – іронічно посміхнулася, – молода жінка. Мене боятися не варто, навпаки, викликаю довіру. Плюс трішки, по-материнськи, повиховую твого родича.
– Вадик Граф мені не родич. Або погано почула, або навмисне плутаєш. Бо ти не можеш погано почути, – Гайдук відповів такою само посмішкою. – А щодо материнського виховання – в яблучко. Є в мого протеже така особливість. Не зовсім відірвався від мамчиної цицьки. Хоча йому двадцять шість, час дорослішати.
– І все одно: навіщо рвати з низького старту в той Житомир? Ти влаштував сина якоїсь своєї родички…
– Маминої знайомої, – сухо поправив Гайдук.
– Нехай, маминої знайомої, – погодилася Лора. – Коли так, то мати Вадима Графа годиться твоїй мамі в дочки. Припускаю: твоя мама – приятелька її мами, тобто бабусі нашого героя.
– Логіка залізна, як завжди. Та хіба я цього тобі не казав?
– Ні. – Лора заговорила сухо, діловито. – Мамина знайома з Житомира попросила про свого онука. А про його проблеми дізналася, відповідно, від своєї доньки. Чому донька жаліється матері? Бо сто відсотків удова або, швидше за все, давно розлучена. Немає батька чи іншого чоловіка, чий авторитет міг би виправити ситуацію. Взагалі – без стороннього втручання знайти роботу в Житомирі для свого сина-недоростка вона не може. Тут на допомогу приходить Вадикова бабуся. Вона телефонує твоїй мамі, бо знає, де і ким працює Данило Гайдук. Ти ж можеш відшити будь-кого, крім рідної матері, що цілком зрозуміло. Тому змушений порушити власні життєві правила, зробити виняток, зателефонувати, кому треба в Житомирі. Результат: Вадим Граф дістає роботу охоронця в одному з тамтешніх відділень банку «Омега». Я зараз усе правильно описала?
– Наче при тому всьому була й сама все розрулювала, – визнав Гайдук.
Лорине самолюбство вкотре було потішене.
– Ти – відповідальна людина, Гайдуче. Не просиш за того, хто взагалі не годиться для такої служби. Отже, молодий чоловік відповідав усім критеріям.
– Служив у армії, прикордонник, – кивнув шеф. – Характеристики з місця служби ніби непогані. В смислі, не герой, але й не бевзь. Тягнув лямку справно. Без особливого фанатизму, але й не філонив. Середнячок. Для Житомира, для невеличкого відділення, саме воно. До того ж уже має досвід, працював охоронцем у супермаркеті. Звільнили, бо гавкнула та мережа, злиття й поглинання.
– Буває. Чому ніде більше не влаштувався?
– Піди знайди в Житомирі роботу, – несподівано огризнувся Гайдук.
– Чого ти? Люди ж там щось знаходять, десь працюють…
– Я не влазив у деталі, – відрубав він. – Ти права. Про онука своєї давньої приятельки клопоталася моя мама, і я не міг відмовити. Для мене досить того, що хлопчина служив, уміє поводитися зі зброєю, має якийсь досвід. Крім того, Лоро, те відділення, куди я його приткнув, давно шукало когось. Зарплата не всякого влаштовувала.
– Графові ж нормально…
– Матері нормально. І дружині. Аби на якусь роботу ходив. Мама обмовилася: знайшов Вадик старшу за себе, він це діло любить. Жінка метка, ясно, хто там у домі хазяїн. Тільки ж Вадика все влаштовує. Але щось ми не про те говоримо. – Гайдук прокашлявся. – Мене жодним чином не чухають їхні сімейні розклáди. Не моє діло.
– Не скажи, – зауважила Лора. – Те, що в них там сталося, цілком може випливати з родинних проблем.
– О! – стрепенувся Гайдук. – Бач, ти вже почала розбиратися краще за мене! Сама й відповіла, навіщо беру тебе з собою.
– Ні. Скажи мені нарешті, Гайдуче, те, що я хочу від тебе насправді почути. А ти поки що не знаєш, як сказати.
Лорі подобалося отак заганяти шефа в глухий кут. Навіть якщо він удавав із себе в таких випадках непозбувно збентеженого, приймав правила, підігравав їй – усе одно любила такі моменти. Переплела на грудях руки, обперлася сідницями об край свого робочого стола, витягнула ноги. Тепер дивилася на нього згори, в очах – тріумф.
– Цікаво. Ну, і що ж саме в мене не повертається язик тобі сказати?
– Що я – і тільки я – зможу викачати з Вадима Графа переляк. Або знаю інші способи зняти з нього пристріт.
2За Шпитьками від пелени ранкового листопадового туману не лишилося й шмати.
Стало світліше, але в Лориному розумінні ще нічого не розвиднювалося. Вона не любила листопад найперше через це: складалося враження, що звичного дня в цьому місяці ніколи не буває. Лише сірий вечір, який переходить у темну вологу ніч та знову повертає собі права зі сходом сонця. Краєвиди повз них пролітали не менш сумні. Особливо посилювали депресію круки: чорнокрилі зграї кружляли над осиротілими полями та голими верхівками дерев і були чи не єдиними живими істотами, господарями тотальної сезонної пустки. Відсунувшись від вікна на середину заднього сидіння, Лора сказала:
– Станьмо десь на каву, Соколе.
Це було не питання, навіть не прохання – бажання, яке водій підтвердив мовчазним кивком голови.
Поруч із водієм сидів Гайдук, його прямий начальник. Але Богдан Соколовський, до котрого інакше як Сокіл колеги та більшість знайомих не зверталися, навіть не глянув на шефа. Так шеф пройшов перший і найголовніший для Лори тест: вдав, ніби він звичайний пасажир, а вирішує все жінка, що позаду. Звісно, Данило й тут підіграв. За бажання міг одним словом, одним коротким рухом нагадати, хто тут старший, хто кому платить і хто чиє завдання виконує. Проте Гайдукове невтручання означало дотримання ним негласної, ніде не підписаної й не завіреної жодним нотаріусом угоди.
Якщо вже Лора Кочубей їхала кудись у відрядження – то лише з Богданом Соколовським.
І якщо вони вже в парі, то за замовчуванням старша вона. Треба буде поради, допомоги, інших форм втручання – Лора сама дасть знати. Просити про підтримку в скрутних ситуаціях зовсім не соромно.
Сокіл мав у штаті служби безпеки банку «Омега» трохи більше обов’язків, ніж більшість його колег. Водіїв-охоронців було не так багато. До головного офісу, читай – до Гайдука, приписали трьох. Почавши працювати, Лора мала змогу їздити з кожним. Вибір супутника й напарника зупинила на Соколі з двох причин. Котра з них для неї головна, не мала відповіді, та й не надто морочилася її пошуком.
Перша – Богдан, як і її чоловік, воював, був поранений. При цьому статус учасника бойових дій не отримав. Хоча менш достойні, особливо ті, хто побував на фронті таким собі «військовим туристом», вигризли для себе УБД серед перших, ще й обзавелися медалями та орденами. Хтозна, можливо, Сокіл теж домігся б для себе справедливості, якби мав таку мету. Навіть, напевне, отримав би належне по праву. Але заважала друга причина – він не любив говорити.
Як батько трьох дітей спілкувався з ними та дружиною вдома, для Лори довго залишалося загадкою. Вичавити з Сокола бодай кілька слів можна було хіба за дуже великої, буквально – критичної потреби. Спершу Кочубей така риса трошки напружила, та дуже швидко вона побачила в цьому величезний позитив. Часом вигляд Соколовського, вираз його обличчя, міміка та жести були красномовнішими за будь-які кучеряві фрази. З Богданом не треба підтримувати ввічливих, здебільшого порожніх у своїй багатослівності розмов. Поруч із ним дуже легко думалося. Натомість вірнішої, надійнішої людини Лора не бачила поруч із собою відтоді, як із її життя російська куля вирвала Ярослава.
