Розбите дзеркало - Кокотюха Андрій Анатолійович
Вхідних дверей тут уже не було.
Колись їх утримували на чесному слові іржаві петлі. Чомусь замолоду Ковбой та інші з компанії, хто навідувався сюди, чесно намагалися не зірвати їх – хай собі висять. Ще й прикривали, аби краще, щільніше відгородити себе від зовнішнього світу та сторонніх очей. Тепер же старі, з мереживною різьбою двері валялися на порозі, неакуратно розколоті навпіл по вертикалі. Половинки дивом не розпалися, що дозволяло за бажання розгледіти первісний вигляд дверей та, додавши трохи уяви, побачити, як дім виглядав у свої кращі часи.
Під ковбойським чоботом скалічені двері рипнули.
І не лише під ним – рух почувся з глибини, з надр старого будинку.
Хтось – або щось – уже було тут і наближалося.
Ковбой завмер. Сахнувся до одвірка. Ступив назад, зупинився в проймі. Хотів вихопити зброю красиво, як у кіно. Замість того кольт зачепився барабаном об пасок, довелося тягнути сильніше. Збоку спроба вдати техаського рейнджера скидалася на пародію. Він розумів це, ще більше розсердився на себе й того невидимого, хто сполохав. Зігнув озброєну руку в лікті, поставив ноги на ширину плечей, вигукнув різко, нарочито грубо:
– Кого тут чорти носять? Сюди!
– От ти грізний! – почулося у відповідь.
Упізнавши голос, Ковбой усе одно не опустив зброю.
– Міг же здогадатися! Хто ще завжди раніше за всіх приходить!
– Зате ти – завжди вчасно. Чомусь бісить такий пунктик.
З найближчої кімнати до передпокою на поклик Ковбоя вийшов давній знайомий.
Чоловіки були однолітками. Але товариш виглядав не так екзотично. Сказати більше – не елегантно. Хоча відсутність стилю так само може вважатися стильною ознакою. Старшим років на п’ять робила не ріденька борідка, яка сприймалася даниною моді й зовсім не пасувала. Віку додала важкувата камуфляжна куртка. Такі продаються зараз усюди й не є ознакою належності до армії. Голову прикривав від можливого дощику такий самий плямистий картуз із гострим козирком. Штани до пари куртці заправлені в берці. Не нового зразка, більше подібні до кросівок та зручніші – важкі, кондові, з кирзи.
– Давно не бачились, – процідив Ковбой.
– Тому й ствол прихопив? Покажи.
Борода простягнув правицю.
Ковбой сахнувся, відступив ще на крок, витягнув озброєну руку так далеко, як зміг.
– Стій де стоїш! Твої жарти! – не питав, упевнено твердив.
– А я недарма раніше прийшов. Бачу, приготувався до зустрічі однокласників. Може, хоч скажеш два слова, що в лісі здохло?
– Не заговорюй зуби! У якому лісі?
– У нашому! Я тобі раптом почав муляти. Може, інші теж?
– Сам скажи, чого тобі від мене треба! Що, проспався, почитав інтернет і вирішив: я маю з тобою поділитися?
– Сто років ти мені треба!
Ззовні раптом почулося:
– Ого, які люди! Без охорони!
Ковбой рвучко повернувся на голос.
Револьверне дуло дивилося на невисоку повняву жінку. Новоприбула не соромилася зовнішності, не вважала повноту вадою. Навпаки, ще з часів, коли Ковбой знав її досить близько, всіляко підкреслювала дане природою. Зараз джинси щільно обтягували її стегна. Взула кросівки, ще в школі недолюблювала підбори, не хотіла здаватися вищою. Казала: на підборах нагадує собі каракатицю. Пишні груди напинали светр. Шкіряну куртку розстебнула вже на ходу. Змінилася хіба зачіска – стала довшою, краї білявого волосся сягали плечей.
– Хлопчики, могли б подзвонити, – голос Білявої йшов від грудей, тембр дуже заводив Ковбоя свого часу. – Обоє ж знаєте номер. Я ж знаходжу час, набираю кожного.
– Раз на рік, вітаючи з днем народження. Це ідіотська звичка, – буркнув Ковбой. – У мене нема бажання нагадувати тобі про себе.
– Цього року я тебе ще не вітала. Збиралася, все ж таки тридцятка, кругла дата.
– Зате мені пощастило, привітала з круглою датою, – озвався Борода. – Ти так і не пояснила, для чого це робиш.
– І ти висвистав мене сюди, аби поговорити про це? – пурхнула Білява, глянула на Ковбоя. – Я настільки всіх вас дістала, що ви обоє змовилися мене вбити? Тут, тепер?
– Ясно. – Ковбой нарешті опустив револьвер. – Тобі мало. Ти вирішила витягнути нас сюди, аби привітати особисто. Мусив здогадатися раніше. У нього, – кивок на Бороду, – фантазії на таке не стане. Я, грішний, чомусь вирішив – він зробився креативнішим. Не йдеш ти в ногу з часом, чуваче.
Слова мали вразити.
Та Борода пропустив. Навіть сіпнув головою, мовби даючи кпинам, мов дошкульним мухам, пролетіти мимо. Наблизився, спитав Біляву:
– Твої фокуси? Ніхто не зачепить тебе. Просто скажи – так чи ні.
– Пішов нахер. – У їхній компанії Білява вирізнялася любов’ю до лайки й могла загнути міцніше, ніж зараз. – Обоє туди валіть.
– Чекай! – Борода схопив її за лікоть.
– Грабки забрав, мудак! Приб’ю!
Білява замахнулася.
Нічого в характері не помінялося. Вона ніколи не погрожувала просто так, аби сказати. За словом слідувало діло, миттєво, і це змушувало вважати. Природа наділила Біляву, як більшість повненьких, закороткими руками. І все одно дотягнулася до обличчя кривдника, подавшись уперед і махнувши сильніше. Борода встиг вийти з-під прямого удару, але гострі пазурі все ж зачепили щоку.
– Дура! – Він торкнувся враженого місця, скривився. – От же ж дурепа!
– Здачі дай! – азартно заохотив Ковбой.
– Що у вас тут?
Тепер на вигук дружно повернулися всі троє.
– Знайомі всі лиця.
Надворі на розбитому ґанку стояла молода жінка в довгому темному плащі.
– Підстриглася, – мовив Ковбой.
– Зміна іміджу. Мені пасує?
– Ні, – вставила Білява. – Я тобі не раз це казала.
– Навіть якщо мені не буде чиєї думки запитати, без твоєї обійдуся.
Жінка в плащі скривилася, з неприхованою огидою переступила поріг. Пройшлася передпокоєм, зайшла до зали. Трійця терпляче чекала, поки Четверта прогуляється. Вона тим часом пройшла далі, з глибин почулося:
– Тут нічого не міняється. Я давно казала: бульдозера сюди треба.
– А якби все це раніше розвалили? – уголос запитав Борода. – Думаєш, нічого б не було?
Четверта виринула з темряви. Стала в проймі дверей, аби її бачили всі. Витягнула з кишені цигарки, покрутила пачку в руці:
– Вогонь забула в машині. Хто?
Ковбой розвів руками. Правиця все ще стискала револьвер.
– Це в тебе, може, запальничка? – кивнувши на зброю, гмикнула Четверта.
Відчувши себе нарешті ідіотом, Ковбой заховав зброю за пасок.
– У кого стріляємо? – не вгавала Четверта. – І тема з вогнем актуальна.
Борода вже підносив їй запальничку. Закуривши, Четверта випустила дим у стелю, заявила:
– Тут воняє.
– Тут завжди смерділо, – нагадала Білява. – Тільки тоді чомусь на це не зважалося.
– Тоді, народе, багато на що не зважалося, – кивнула Четверта. – Хто з вас такий сміливий? Кому припекло згадати молодість?
– Тобі. – Борода знову викресав вогник, подивився на рожевий гарячий язичок. – Я міг би здогадатися. Ти не вмієш брехати.
– Ну, скажімо, вмію. Усі присутні тут це знають, – Четверта знову затягнулася.
– Але ти єдина, кого не здивувало наше зібрання, – завважив Борода.
– Логіка залізна, – погодився Ковбой. – Справді, поки тебе не принесло, ми всі здивувалися одне одному.
– Ми давно не бачилися, – нагадала Четверта очевидне. – Ви всі забули: мене ніколи нічого не дивує. Мене важко здивувати.
– Можна, – вставила Білява. – Не така вже ти крута.
– Були часи, коли ти вважала інакше, – третя затяжка. – І так, можна. Але не часто. Не повірите: їхала сюди й знала, кого побачу. Аби ще знати, для чого. І потім, народе… Тут іще не всі.
Ніби у відповідь знадвору почулися швидкі кроки.
– О! – Ковбой багатозначно підніс указівного пальця. – Зараза, сам же міг здогадатися! Одного не вистачає. І хто ж там у нас?
Спершу всередину проникло світло ліхтарика.
Його тримав високий молодик у прямокутних окулярах. Під коротким чорним пальтом – костюм, світло-синя сорочка, краватка. Ліхтарик опустився, мазнув по бруду й сміттю під ногами. Ноги, взуті в туфлі з гострими носаками, ступили туди, де хоч трохи чистіше.
