Остання крапля - Цикіна Галина
— Тоді, виходить, цей запис ніяк не допоможе справі, — видихнув Мирослав.
— А от і ні, — заперечила Вероніка. — Поглянь сюди: ось баба Тоня заходить у двір. А ти подивися, що в неї в руці.
Мирослав так приглядався до картинки, що ледь не торкався носом екрана. Його сонливість і похмілля де й поділися.
— Що це? Конверт? — уражено вигукнув він.
Цього разу Олеся не стрималася і підійшла до них.
«Хай тільки спробують мене вигнати», — подумки обурювалася вона.
Двоє за ноутбуком підняли голови, але ніхто нічого не сказав. Вероніка тицьнула пальцем на екран.
— Це не конверт. Це папка! Не знаю, може, тоді, коли ми знайшли труп баби Тоні, я не розгледіла, бо, як розумієш, була в досить шоковому стані, але теки при ній не було. Чи, може, твої криміналісти її знайшли.
— Та ні, якщо не помиляюся. Мені треба ще раз переглянути матеріали справи.
— А нічого, що папку могло просто вітром знести? Тоді була віхола, пам’ятаєте? — звернула на себе увагу Олеся.
— Можливо, — почухав потилицю Мирослав, — але якщо ні, то в ній було щось важливе, якщо вбивця взяв її собі. Можливо, через це Антоніна Йосипівна Доля і померла.
— Так, — із неймовірним ентузіазмом закивала Вероніка, — я поговорю з Тетяною. Може, вона щось знає.
Олеся побачила, як її чоловік насторожився, його лице зі здивованого стало суворим.
— Вероніко Андріївно, ви пам’ятаєте, що ви не слідчий і не прокурор? — промовив хлопець. — Я не буду у вас запитувати, звідки взялося це відео, але прошу залишити цю справу поліцейським. Вони теж непогано вміють виконувати свою роботу.
Вероніка кинула довгий погляд на Мирослава.
— Звісно, — врешті мовила вона, — я все розумію.
Олеся побачила, що чоловік лишився задоволений такою відповіддю. Проте дівчина добре знала цей тон. Так говорять люди, які не хочуть вступати в суперечку, але потім все одно роблять по-своєму.
— Мені здається, що ця тітонька щось типу Лари Крофт, — сказала дівчина чоловікові, коли Вероніка пішла. — Дуже сумніваюся, що вона відступить.
— Я знаю, — кивнув Мирослав і пішов варити каву.
Розділ 22
Першого січня сонечко зазирнуло і в дім Софії та Антона Доль. Воно обмацувало промінням спальню подружжя, і, врешті знайшовши в постелі тільки Соню, заходилося цілувати їй очі.
Софія потягнулася і прокинулась. У дівчини був гарний святковий настрій. Вона накинула на нічну сорочку халат, поправила волосся і сонно почовгала, аби виявити, звідки лине неголосне перемовляння.
— Добрий ранок! — привіталася вона.
На стільчику стояв їхній сусід Василь Іващенко й затято возився з електричним рубильником.
— Це в тебе ранок, — видихнув Антон. Він стояв поруч, притримуючи однією рукою стілець із сусідом, а другою — ящик з інструментами. — А на дворі взагалі обід уже.
— Та чого ти бурчиш? — несміливо вступився за Софію Василь. — Сьогодні ж перше число. Можна й поспати.
— Атож, — кивнув Антон, — можна, але ж не до полудня.
— Я б поспав, але ж… — пробурчав Іващенко.
— Але треба за щось похмелитися… — кинув злий жарт Доля.
Василь ніяково всміхнувся, Софії теж стало якось незатишно. Вона перевела погляд на ящик з інструментами в чоловіковій руці.
— Я допоможу, — простягла руку дівчина й відразу наткнулася на суворий погляд Антон.
— Слухай, не заважай, — протягнув він, — це чоловічі справи, серденько. Сходи чайку нам завари.
Софія мить повагалась, а потім слухняно повернулася, аби йти до кухні.
— Тільки хоч не електричним чайником грій воду, а то ти можеш…
Дівчина зайшла на кухню, увімкнула газову плиту. Спостерігала, як маленькі газові язички спалахнули навколо камфори, а потім, такі беззахисні з виду, поступово почали змушувати воду в каструлі рухатись і оживати. Дівчина заворожено дивилася, як парує вода, пускає перші невеличкі стовпчики бульбашок, схожі на мініатюрні виверження. Соня піднесла руку над парою. Гарячий туман обплутував пальці, дівчина відчувала, як він обпікає шкіру.
— Е-е-е-е… Усе добре? — на порозі стояв Василь із трохи наляканим виглядом.
— Так, — Софія приклала руку до грудей, як дитина щойно подаровану іграшку, — я просто…
— Ти вже перевірив тут розетку? — голосно запитав Антон, проштовхуючись до кухні.
Соня швидко відвернулася до плити. Василь переминався з ноги на ногу, усе ще здивовано втупивши погляд у дівчину.
— То перевірив чи ні? — нетерпляче перепитав Доля.
— Та ні, — Василь опустив погляд і попрямував до розетки, — індикатор же в тебе. Давай його сюди…
Софія вимкнула газ, насипала до заварника зеленого чаю і попрямувала по прихватки, щоб залити сухе листячко окропом. Раптом її погляд упав на руки Василя, який вовтузився коло розетки.
— Зачекай! — крикнула Софія і ледь не впустила каструлі додолу.
Василь завмер на місці.
— Ти здуріла?! — скипів Антон. — Чого репетуєш?
— Це не індикатор, а викрутка, — не знизила тону дівчина.
Іващенко здивовано розглядав інструмент у своїй руці.
— Ти добре почуваєшся, сонечку? — Антонів жалісливий тон був настільки неправдоподібним, що навіть Василь скривив обличчя. — Віддай сюди!
Антон різко відібрав у дружини каструлю з гарячою водою і підштовхнув дівчину до виходу.
Софія спробувала ще щось сказати, але Антонове різке «Іди!» змусило її замовкнути і скоритися.
— Ти чув цю блондинку? Геть сказилася! Видно, серіалів передивилася, — бурчав Доля, коли Софія вийшла.
— Хіба ж можна так поводитися з жінкою? — скрушно похитав головою Василь.
— А я її б’ю чи що?
— Іноді, щоб ударити, не обов’язково здіймати руку.
— Слухай ти, філософе! Хочеш випити — треба заробити грошенят, а для цього потрібно зробити чортову електрику в моєму домі. Тому не патякай, а хутчіш працюй!
Василь видихнув.
— Зроблю, зроблю… — примирливо мовив він. — Тільки дай мені справді індикатор, бо твоя дружина, хоч і має біляве волосся, але говорила правильно. Ти викрутку мені дав.
Розділ 23
— Лідіє Степанівно, це ви? — почула старенька по той бік дверей.
— Я, Тетянко. Відчиняй.
Клацнув дверний замок, потім ще один, нарешті на порозі з’явилася Тетяна. Вона була одягнена у спортивні штани та футболку, що надміру обтягувала вже давно не ідеальну фігуру. Та й загалом вигляд жінка мала хворобливий: лице бліде й припухле, під очима темні кола.
— Ти хоч трохи поспала? — запитала баба Ліда, заходячи в дім і роззуваючись.
— Ні.
— Чому? Я ж пішла під ранок із тією умовою, що ти приляжеш.
— Не вийшло в мене, Лідіє Степанівно. — Таня провела гостю до вітальні.
— І не їла, звісно, цілий день. Ось! — Старенька почала виставляти на стіл бокси з різноманітною їжею.
— Що це?
— А хіба не бачиш? Он картопельки тобі натушкувала й котлет насмажила. Поїж, бо ти наче із хреста знята: худюща, бліда. Зара принесу тобі ложку.
— Не варто, Лідіє Степанівно. Усе дуже смачно пахне, але… — Таня замовкла, бо розмовляла з порожнім простором. Баба Ліда вже гриміла посудом на кухні.
Урешті жодні Танині заперечення не подіяли й Лідія Степанівна таки змусила жінку з’їсти одну котлету зі свинини. Доки Таня, повільно пережовуючи їжу, порожнім поглядом споглядала пейзаж за вікном, старенька вирішила трохи прибратися. Склала постіль, позбирала розкиданий одяг та викинула у сміття використані носовички.
«Оце на старості ще так я не повзала», — подумала про себе бабуся, полізши по серветку, що лежала в кутку. Діставши носовичок, Лідія Степанівна хутко, як для старенької жінки, здійнялася на ноги. Але не розрахувала відстані й зачепила ліктем комод. Звідти щось голосно гепнулося на підлогу.
Лідія Степанівна спершу схопилася за плече, радіючи, що гепнулася не тією рукою, яка нещодавно постраждала.
— Усе гаразд? — почула слабке Танине запитання із кухні.
— Так-так, не хвилюйся, — відповіла старенька й підняла предмет, що впав із комода.
