Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)
Курт Раух витяг фото i спитав, не повертаючи голови:
- Хто такi?
- Жили тут ранiше.
Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Вiн нiчого не питав далi, але Люцiя не витримала i сама додала:
- Євреї...
- Бачу, - буркнув есесiвець i шпурнув фото пiд ноги. - Викинь цю гидоту... А як ти тут опинилася? - раптом строго спитав.
- Як? - Люцiя знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахiлькою i батьки її, тiкаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
- Оця училася у нас на хоровому... Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькiй кiмнатцi... Так я вирiшила...
- Експропрiювати... - закiнчив за Люцiю гауптштурмфюрер i повернувся лицем до дiвчини... - Це ви вмiєте. Але в даному випадку зробила правильно. - I тут вперше голос його став м'якший, а на обличчi з'явилося щось схоже на посмiшку. А Люцiя пiдбадьорилась.
- А що ж, - зухвало пiдiграла йому, - пожили вони, й годi... Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку... Тепер моя черга гарно пожити...
Вона жодного разу не назвала iм'я подруги, але при цих словах Рахiлька нiби вродилася серед кiмнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чiтко розпiзнати можна було тiльки очi, якi палали, як двi великi жарини, i невiдомо як тримались у повiтрi перед Люцiєю. Спiвачка змахнула рукою, вiдганяючи мару.
Курт сiв у крiсло:
- Провiтри добре квартиру. Щоб i духу юдиного не було...
Люцiя згiдливе кивнула i, пiднявши з пiдлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
- Розкажи про всiх своїх сусiдiв, - уже благодушно продовжував далi несподiваний гiсть.
Люцiя докладно описала мешканцiв її поверху i тих, якi жили над нею, на третьому, i внизу, де порядкувала двiрничка.
Курт, здавалося, залишився задоволений сусiдством, але Люцiю не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподiваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умi? Адже ясно, що про Рахiльку i її нiчну появу Курт нiчого не знає, виходить, була ще якась причина. I тут Люцiю знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листiвка?! Певно, її вiн i шукає; Виходить, була провокацiя, може, гестапо, i Курт так перевiряє її, Люцiю.
I дiвчина згадала усi подробицi iсторiї з листiвкою, що налякала її.
У недiлю, пiзно повернувшись з кафе i роздягаючись у коридорi, Люцiя механiчно засунула руку в кишеню. В нiй, як завжди, лежав зiбганий носовичок i маленьке люстерко. Крiм цих знайомих речей, пальцi намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована спiвачка перевiрила штори на вiкнах, тодi ввiмкнула лампу i почала роздивлятися розлiнiєну сторiнку зi шкiльного зошита. На нiй машинкою було надруковано: "Товаришу, не вiр фашистськiй брехнi. Радянськi вiйська повсюди вiдбивають атаки фашистiв..." Люцiя перестала далi читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хатi мiг пiддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберiгати ж таке?! Та й викинути нiяк. У кватирку? Знайдуть бiля дому, почнуть трусити всiх, а вона так боїться болю - як заберуть у гестапо, одразу признається... Що ж тодi буде? Хто їй повiрить, що не знає, яким чином цей страшний папiрець опинився у її кишенi?!
Вона ще раз кинула обережний погляд на папiрець. "Знищуйте окупантiв, насамперед офiцерiв i таких катiв, як комендант Києва Ебергардт, як начальник полiцiї..."
На мить майнула думка: "Знайти вранцi Курта, показати йому цю листiвку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть... Ох, як вона зараз їх ненавидiла! Яка пiдлiсть - пiдсовувати невиннiй людинi, пiдводити пiд розстрiл.
Проте Люцiя вiдмовилася вiд цiєї думки. Вона не буде встрявати в полiтику, її справа - спiвати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку цiну, не потрапити мiж перехресний вогонь.
Третьокласницею, їдучи з мамою у пiонерський табiр, бачила на станцiї Дебальцево сцену, яка навiк вкарбувалася у пам'ятi. Робiтник, який зчiплював залiзничний состав, подаючи машинiстовi маневрового паровозика сигнали, не уберiгся i потрапив мiж дисками буферiв, що зiйшлися, - з малою Люцiєю сталася iстерика, i вже годi було думати про поїздку у табiр. Нi, нi, нiзащо не потрапити мiж диски! Завжди бути насторожi, завжди вчасно вислизнути з-помiж буферiв.
Люцiя подерла страшний папiрець на найдрiбнiшi клаптики, вона розривала i розривала аркушик, поки її пальцi уже не могли утримати малюсiнькi частинки. Тодi пiшла у туалет i почала кидати їх в унiтаз, та не всi враз, бо вода не зможе усi змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть першi папiрчики, тодi ще кинула, iще. Коли у руках нiчого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок "Еврики" i трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевiряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
Тодi повернулася у кiмнату, гарячкове мiркуючи, хто б це мiг пiдкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гiллер? Нi, вiн не посмiв би, та й потрiбна вона йому у кафе: де iще вiн знайде таку слухняну помiчницю? На нiй тримається вечiрнє кафе, бо багато клiєнтiв приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тiльки нажертися, коли з'являється на роботу, i вiдтюкати свою норму на пiанiно, щоб Гiллер не вигнав. До неї вiн ставиться байдуже i старанно виконує замовлений акомпанемент. Помiркувавши, вона вирiшила, що таку свиноту могла вчинити тiльки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, - їхнi пальта висять у сiнях поряд, непомiтно вкинула - i все.
Але вона, Люцiя, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне - не потрапити мiж диски буферiв...
Тим часом гауптштурмфюрер пiдвiвся i пiдiйшов до чорного, лискучого пiанiно. Вiн пiдняв кришку i, стоячи, узяв акорд. Люцiї здалося, що вiн просiяв, почувши глибокий, чистий звук iнструмента.
- "Стейнвей"! - урочисто промовив вiн. - Ти знаєш, що таке... "Стейнвей"? Цього нiхто не знає, тiльки ми - нiмцi, з усiх народiв найчутливiшi до чистоти звука. - Вiн погладив рукою блискучий бiк пiанiно. - Мiй любий "Стейнвей"! - розчулено повторив вiн.
"Як це "його"? - здивовано подумала Люцiя, яка й далi стояла бiля стiнки, дивуючись рiзкiй змiнi настрою гауптштурмфюрера i не знаючи, як далi будуть розвиватися подiї. Втiм, вона уже спостерiгала таке, коли Курт привiз її вночi на свою квартиру. Тодi, випивши, вiн раптом розчулився, почав розповiдати про своє дитинство i витяг з шухляди блискучi кольоровi листiвки з нiмецькими пейзажами. На них були i лiси, i гори, i чудовi долини, мiстечка й села iз гостроверхими кiрхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленiли пiдстриженi газони. Це була його "Гаймат"[1], задля чиєї слави вiн пiшов воювати з дикими слов'янами, якi мусять звiльнити землю для нiмцiв, людей, що вмiють краще господарювати, будувати такi гарнi кiрхи й села, створювати божественну музику i робити чудовi iнструменти. I тодi, i зараз їй не вiрилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пiшла слава як про вкрай жорстокого i пiдступного садиста. Вона й сама помiчала з естради, як навiть офiцери-армiйцi, коли вiн зрiдка з'являвся в "Едельвейсi", намагалися триматися подалi. ------[1] Г а й м а т - Батькiвщина (нiм.). ------
Раух зняв своє чорне шкiряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стiлець i, любовно розглядаючи iнструмент, продовжив свою розповiдь:
- Я замолоду жив у Гамбурзi, Люцiє, i робив цi пiанiно. Я працював на музичнiй фабрицi i добре заробляв. Але потiм, коли фюрер покликав, - гауптштурмфюрер не витримав i хвицьнув рукою вгору, - я все покинув i пiшов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирiлому свiтi, i для цього варто вiддати життя. Американськi плутократи, що допомагали нашiй фабрицi, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самi господарями фiрми... i назву її змiнимо... Ти сама музикант i мусиш розумiти, що нiмцi - найчутливiший народ у свiтi, з найтоншою душею, i усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках i нами визначатися... Ах, мiй любий "Стейнвей", продовжив вiн, звертаючись до пiанiно. - А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хiба для цього великi нiмецькi майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинцiв з розраяним духом створили тебе нiмецькi руки. А ти стiльки лiт мусив терпiти чужi дотики... Але тепер, мiй любий, ми визволили тебе!..
Нахилившись над iнструментом, вiн заграв щось на мотив весiльної процесiї Вагнера.
Люцiя сiла у крiсло i розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли пiдвiвся i став одягатися, спiвачка захоплено похвалила його гру.
Раух самовдоволено посмiхнувся: мовляв, нiмець є нiмець, коли вiн робить що-небудь, то тiльки на найвищому рiвнi.
- Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речi, як ти гадаєш, вiн справдi грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?
- Що ти, Курте, - бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на "ти" i по iменi Люцiя. - Який єврей! Вiн грузинський князь i служив у нiмецькiй армiї...
- А з нiмецької армiї потрапив тапером у кафе "Едельвейс"? Цiкава метаморфоза.
