Олесь Бузина - Верните женщинам гаремы
— Біс із ним, з маркізом. Я визнаю переваги твоєї ерудиції. Особливо в галузі французької політичної думки. Ти ж видатний спеціаліст у жабознавстві, а жаби, як відомо, улюблена французька страва. Але скільки вчора я не шкріб ту довгоногу російську красуню, я знаходив лише жінку, жінку і ще раз жінку. Ніякого татарина там не було.
— Та роби що хочеш. Хіба я проти? Все закінчиться тим, що вона народить від тебе здорованя, якого потім запишуть якимось Івановим, і він повернеться до Києва в погонах російського полковника, щоб знову плюндрувати нашу нещасну неньку-Україну.
— Отут ти брешеш. Прізвище її чоловіка — Миколайчук. І якщо він не втече зі своїми капіталами до Канади — що деякі патріоти вже зробили, — то, сподіваюся, з нашого синочка виросте справжній герой. На відміну від мене — безпринципного найманця, як ти любиш говорити.
Хоча Петро й сказав: «Роби що хочеш», — але найменше того вечора я хотів зустрітися з Поліною. Не раз протягом дня здавалося, що вона десь поруч. То вигин автомобільного керма нагадував мені лінії Поліниних сідниць, то пружне шкіряне сидіння — її обійми, і я ледь не загальмував посеред вулиці, побачивши дівчину, чий плащ і довге чорне волосся були як моєї вчорашньої подруги.
І коли на роботі я піймав себе на тому, що пещу круглий бік попільнички в кабінеті редактора, замість того, щоб відповідати на його запитання, то сумнівів не лишилось: Поліна брала Наді мною таку владу, погодитися з якою я ніколи б не зміг. Я не мав права їй дзвонити. Нехай телефонує сама. їй загнано не меншу дозу наркотику, ніж мені. Вона ще повернеться, щоб отримати нову порцію. Як поверталися всі інші.
Тим більше, що вдома на плівці автовідповідача мене вже чекав голос Олі: «Я хочу… (пауза)… хочу тебе бачити». Жарт обіцяв гарний вечір. Оля була моєю університетською подругою. Інтимною, ясна річ. Якось на третьому курсі я випадково сів з нею поруч — і от відтоді… «До восьмої я на роботі», — повідомляв далі голос, перетікаючи в розлогий сексуальний стогін, на який мурашками відреагував мій зголоднілий хребет.
Проте по дорозі до Олі довелося здолати несподівану перешкоду. В напівтемному коридорі журналу «Еростиль», де вона працювала коректором, я зіткнувся з істотою, яку будь-хто назвав би чудернацькою. Це був пухлявий гладкощокий хлопець, поверх якого хтось намалював дівчину — помадою на губах, фарбою на віях та лаком на довгих нігтях, — одягнений у якийсь тюлевий хітон, з-під якого просвічували жіночі панчохи з червоними підв'язками. Побачивши мене, він радо всміхнувся і підійшов ближче, гойдаючи стегнами.
— Добрий день. Ви такий красивий… А як вас звуть? Мене — Таня. — Губи його згорнулися в червону точку.
— Ланселот, — відповів я.
— Хіба так буває?
— А чому ні? Ви ж вірите, що ви — Таня?
— Я і є Таня.
— А я Ланселот!
Я обминув це диво природи і попростував до кімнати, де за комп'ютером нудьгувала Оля. Комп'ютер у неї був не з простих. Він умів грати в карти. Причому завжди вигравав партії один на один. Та коли проти нього сідали вдвох, бідолаха за мить залишався без штанів. Здавалося б, такий інтелект, а що його б'ють проти правил, збагнути не міг. Просто лихо з розуму!
Та сьогодні бісів пристрій обігрував мою Олю. Бувши ним, я б посоромився — просто гріх було псувати настрій такій чудовій блондинці в білому діловому костюмі, чиї пухкі сіднички звабно вимальовувались на верткому стільці, а груди ледь не торкались екрана.
— Слухай, що то за чорт поселився у вас в коридорі? Чи, скоріше, чортиця, як воно стверджує.
— О, то справді оригінал! Ти ж знаєш, до нашого еротичного курника збігаються збоченці з усього Києва. Ми будемо робити з нього «дівчину номера» — як у «Плейбої». Йому двадцять сім років. До речі, він запевняє, що скінчив наше піхотне училище і командував взводом у Середній Азії. Невже ви не порозумілися на твоїй улюбленій темі?
— Завжди у нас так, — зітхнув я. — Або нічого не можна, або, якщо можна, то все відразу. «Плейбой» би закрили спеціально постановою Конгресу, якби в ньому з'явилась така «дівчина номера»…
— А така, як я?
— Тоді б від заздрощів закрився «Пентхаус»!
— Я ладна пробачити тобі що завгодно. Навіть те, що ми зустрічаємось лише раз на тиждень.
— Ти хотіла мене бачити?
— Дурень, я тебе просто хотіла!
Оля на мить розвела ніжки в блискучих панчохах, показавши трикутник мережив, і так само хутко сховала його. Здавалось, там у неї причаїлася чорна блискавка.
— Крім тієї шльондри в коридорі більше нікого немає?
— Лише ми.
Я скинув свою шкіряну куртку і притис Олю до грудей. Кінчик мого язика розтулював їй вуста, а рука тяглася до блискавки між ніг, занурюючись у вологу глибину. Схоже було на те, що Оля хотіла мене від самого ранку. Тим часом її ніжка акробатично лягла мені ледь не на спину (зайвий доказ, що Оля не брехала, кажучи, що тричі на тиждень відвідує шейпінг), і мій бойовий спис з першого ж разу поцілив їй просто в піхву, кожним новим ударом підтверджуючи успіх. Ним можна було б підкинути цю дівчинку до самої стелі.
— Боже, як я тебе хочу, — шепотіла вона, обпікаючи мою шию поцілунками. — Як я тебя хочу…
«Всі ви мене хочете», — промайнуло у голові.
— Ти ж мій? Мій? — питала Оля. — Мій! — кричала вона задихано. — Я тебе нікому не віддам! Нікому!
— Твій, — відповів я і подумав: «Якщо тобі так хочеться. Але, насправді, я — свій».
Оля здригнулася так, немов замість сперми я влив у неї розпечену ртуть, і похилилась в обіймах. Щока її притиснулася до мого плеча.
— Тобі добре? — запитала вона.
— Добре, — відповів я і знову подумав: «Як може бути добре тому, хто замість однієї жінки хоче двох, замість двох — трьох, замість шести — дванадцять і замість дванадцяти — безкінечність».
* * *Уві сні я керував винищувачем над Ла-Маншем. Осінь 40-го року. Холодне море внизу. Ззаду — нікого. Синьо-біло-червоний круг на крилі — знак британської королівської авіації. Піднімаю голову. І раптом, наче прямо з сонця, замість «мессершмітта» на мене падає чорна валькірія — діва смерті з розгорнутими на півнеба крилами. Потойбічним сріблом горить луска її тіла. Віраж — на мить я врятований, але сталеві пазурі вже дзвенять по дюралевій обшивці мого «спітфайра». Ось вони впиваються в кабіну, і по склу наді мною розбігається павутиння тріщин. Прекрасні сині очі жінки-смерті пронизують мене наскрізь, криваві губи розтягуються в переможній посмішці, чорне волосся — як у змії… «Остерігайся Поліни», — пише хтось чорними літерами у моєму мозку.
Збагнути Поліну я не міг. З того дня, як вона подзвонила, минуло два місяці. Чи була жінка, яку я кохав би довше? Ні. Ніколи. І тому я робив усе можливе, щоб не закохатись ущент. У театрі завдяки Поліні у мене з'явилося постійне крісло. Я навіть став надягати на вистави двобортний костюм, бо, торкаючись пальцями мого волосся, — вона казала:
— Мені так подобається контраст між твоєю спортивною статурою і строгим піджаком. Це збуджує.
На відміну від мене, Поліна не дбала про обережність. Вона могла поцілувати мене на очах будь-кого. Чому їй так хотілося, щоб усі знали про наше «кубління»?
— Ти не боїшся ревнощів чоловіка?
— Йому подобається трішки ревнощів. Це його збуджує.
Я ніколи не зміг би пояснити до кінця її поведінку, як не можу пояснити причин цього світу. Але впевнений: якщо у жінки пухкі губи, вона знається на коханні. А чому Мадонна виходить на сцену гола? То, може, Поліна і була маленькою Мадонною? Я бачив, що, з'являючись зі мною в ресторані чи знайомлячи з кимось зі своїх друзів, вона пишається мною, як хижим звіром, якого їй вдалося вполювати — так ніби це не я спокусив її. І навіть я б сам не зміг уже сказати, хто ж кого вполював, бо назавжди запам'ятав ту ніч у метро, коли нам не випало зустрітися. Я їхав додому і твердив собі: «Ні, ти не помреш. Ти не помреш. Від цього не помирають. Завтра вранці ти її побачиш». Та коли вона запитала: «А що далі? Що з нами буде?», я відповів словами модної пісеньки: «Що з нами буде? Наша дорога — дорога в нікуди».
— Як?
— У тебе є чоловік!
— Але я його не люблю!
— Він багатший за мене разів у сто. А я лише молодший.
— Ти теж будеш казково багатим. Я вірю.
— А я тобі не вірю. Як можна вірити жінці, котра щовечора виходить на сцену вдавати кохання? Сьогодні — він, завтра — я? Я не люблю, щоб мене кидали заради когось.
— Добре. Вважай, ми не говорили. Це була хвилинна жіноча слабкість.
На прощання вона поцілувала мене, як завжди. Та коли я зателефонував за кілька днів, то почув: «Я зайнята». Краще б мені дали ляпаса. Я зціпив зуби і незабаром поїхав до Львова, де один з депутатів найняв мене на передвиборну кампанію. У Львові було добре. Вірменське подвір'я і собор Святого Юра допомогли забути Поліну. На згадку від тих відвідин лишилася купа грошей — гонорар за удачу — і чудова картинка: після мітингу, на якому мій підопічний вигукував: «Український флот борознитиме простори Тихого океану!» — ми святкуємо перемогу, білий стіл заставлено пляшками, старий вояк УПА напився так, що вважає курячу ногу в руці за свій протез, а я погладжую під столом ногу сусідки від коліна до середини стегенця і вже встиг домовитися, що через півгодини підіймуся наверх. Справді, у Львові було добре. Прикро лише, що імені сусідки — власниці таких розкішних, незбагненно солодких ніг — пригадати не можу.
