Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Щоб iм'я та по батьковi були гармонiйними, конче необхiдний лiтерний збiг. Наприклад, Валерiй Леонiдович, - повторюється склад "ле", тобто цей збiг лiтер є i в одному, i в другому словi. Коли у ваших iменах ви знайдете подiбний збiг, це означає, що й життя ваше буде гармонiйним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи нi - брехати не буду, не знаю). До речi, моя секретарка, нероба i хвалько, - рiдна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Iнодi здається, що вiдхапати праву руку Васятка зовсiм неможливо, тому що вона металева, як у Капiтана Крюка. Принаймнi Варвара, людина з зубами, якi можуть легко перекусити пароплав навпiл, у намаганнях розправитися з Валерiєм Леонiдовичем наражається здебiльшого на прикрi поразки.

Звiсно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речi, саме вона так по-панiбратськи його й називає, потiм поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мiй погляд, визначити, як кохання. Якщо нi, то я бiльше нiчим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосереднiй близькостi та його уважне до її iстеричних балачок ставлення. Бо, вiдверто кажучи, я не забожуся, хто з цiєї пари є бiльшим стервом. Жiнкам її вiку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов'язково потрiбно бути в когось закоханими. Iнакше працювати з ними буде взагалi нестерпно. А жити з такими може хiба що дуже нерозбещена людина. Нi, скажемо вiдверто, нiчим не розбещена. Така, що не знає радощiв життя, та й узагалi життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не змiг би, а немовля - змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порiвняти, i може сприймати Варвару, як щось пересiчне. Наприклад, як табуретку. О! Iнша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей свiт та його мешканцiв. Нiчого приємного. Загалом я хтiв сказати, що та людина, яка вмiє кохати чи робити щось iнше, подiбне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподiваюсь на краще),

така нестерпнiсть виявляється через раз. Оце як зараз: "Папери готовi?" Коза ти пiдiрвана. "Варваро Адольфiвно, ви розумiєте, так невчасно зламався ксерокс. Нiчого поки не можу вдiяти". Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: вiдкусити чи спочатку вимити? Цiкаво, а Гiтлер нiяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в нiй його гени, не може ж це бути простим збiгом обставин! Не вiрить менi, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя бiльш приязним, з уболiванням за справу. "Зламався? Мене не цiкавить, що щось зламалося. Це вашi проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столi". Зараз клацне iклами.

Хутко пiдводжуся, щоб у неї склалося враження, нiбито я пiшов шукати iншого, бiльш покiрного ксерокса. Такий собi Стас - спритний вiдшукувач слухняної копiювальної технiки. Я - парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальнi. "Пiшли ви всi, а особливо ти, стара кобро, - думаю я, - у мене обiд".

У буфетi завжди натовп. Тут можна зустрiти кого завгодно. I звiсно, великих полiтикiв, щоправда, з-помiж тих, котрi бiднiшi, а через це - менш впливовi. Журналiстiв, ну, цим аби пожерти десь на дурняк, а зважаючи на тутешнi цiни, наш буфет є знахiдкою для людей, не розбещених тугими гаманцями. Крiм того, тут завжди можна намацати якусь корисну людинку. О, iнформацiя, богиня сучасних мiжлюдських взаємин. На тебе моляться, тобi приносять жертви, ти стала справжньою релiгiєю свiдомих та несвiдомих мас, ти всiм потрiбна в дедалi бiльшiй кiлькостi, i тебе необмежено використовують, утiм, як усiх богiв.

Iнша публiка, що харчується курячими котлетами, хлiбними шнiцелями, гречаниками, картопляниками, оладками та ковбасами, привезеними зi спецiального комбiнату (мабуть, на тому комбiнатi дехто ще має совiсть або страх, тому не перевантажує ковбаси паперовими сумiшами), надувається компотом та грибною юшкою за цiною, меншою за вартiсть буханки хлiба, складається з помiчникiв та спецiалiстiв будь-яких рiвнiв. Прошарок державних службовцiв. Хто в потертому одязi, хто вдягнутий, наче англiйський дендi, у всiх рiзнi доходи, рiзнi родини, рiзне минуле, але одна спiльна мета: хапнути стiльки, скiльки можливо хапнути, i залишити свiй слiд в iсторiї. Всi вони думають, що вони Причетнi. Причетнi до таємницi ухвалення державних рiшень. Причетнi до тих, кого матiнка Iсторiя знатиме хоч не на iм'я та по батьковi, але за прiзвищем. Будь-який пролетарiй у цих стiнах переконаний, що вiн належить до когорти Причетних, що надає йому бiльшої впевненостi й натхненностi у власному хамствi. А ще тут варять непогану каву, яка нiчим не смердить, а також нiколи не розводять водою з-пiд крана спиртнi напої та сiк. Це й робить це мiсце надзвичайно приємним та неподiбним на iншi.

Я беру собi салатик "Козацький", а також двi бризолi. Цим гарним словом "бризоль", схожим на назву танцю, названо курячу котлету, начинену грибами. Смачно. Я помiчаю кiлька знайомих облич, але всi вони не викликають бажання приєднатися до трапез їхнiх господарiв. Натомiсть я спостерiгаю за секретаркам, помiчницями, керiвницями, спецiалiстками, дивлюся на їхнi роти. Навiщо? О, коли я сюди потрапив, мiй спiвробiтник Iгор навчив мене ворожити на жiночих ротах. Це буває досить смiшно. Ворожiння таке: яких розмiрiв рот у секретарки, таких розмiрiв член у її керiвника. Зловтiшаєшся, коли бачиш вузенький ротик, тендiтнi жiночi вуста, тобто у М. М., I. П. та навiть у В. В. - це такого розмiру, що зайвий раз зi штанiв не витягуватимеш. Брутально, кажете? Якi ж ви чистi люди. Агнцi божi. О, як казала Чорна Королева з казки про Алiсу: "Бачила я такий бруд, порiвняно з яким усе це - дитячий вiршик про мамцю".

"Привiт, - каже хтось iз того боку капронової скатертини. - Сидимо, жеремо, шкiрою вбитого ще в минулому столiттi лiнолеуму полiруємо свiй ледачий зад?" - продовжує це неввiчливе створiння. Хоча, якщо воно привiталося, то не таке вже й безнадiйне. "Давно не бачилися", - подумки вiдповiдаю я. Подумки саме тому, що нiхто цього створiння не бачить. Воно - плiд моєї уяви, але дуже активний плiд, що розмовляє i виникає, коли йому заманеться. Дiти вигадують собi чарiвних друзiв, коли вони самотнi. Дорослi вигадують собi таких от спiврозмовникiв, коли совiсть вiдмовляється з ними говорити. Коли власна совiсть забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхiдно. "Забагато фiлософiї, це не те, що тобi потрiбно", - каже воно. Воно вмiє читати мої думки чи навiть само складає мої думки, а потiм критикує? "Чого тобi?", - нарештi вiдгукуюся я, витягуючи себе з дружнiх обiймiв власних думок та спогадiв.

"Як тобi моя сьогоднiшня робота? Непогано, еге ж?" "Яка?" - втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свiй складний фарширований смак, який (i чи це не дивина?) навiть перебиває обов'язково доданий компонент - хлiб. "Ксерокс!" "Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?" - запитую я. "Авжеж". Яке воно пихате. "Що тут сказати. Ти вмiєш працювати з речами. Пiдлий учинок, до речi. У мене були плани пiти ранiше додому, випити пляшку пива на самотi (можу я сподiватися, що хоча б сьогоднi в мене не буде вiдвiдувачiв, хай їм грець!), подивитися кримiнальний серiал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на диванi, пожовуючи солонi кальмари, схожi на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тiльки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття". Воно кривить мармизу. "Кальмари? Такi, в жовтому пакетику? То вони тобi схожi на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потiм скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобi наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!" - воно знову смiється.

Який легкий у нього норов. "Нiсенiтниця, - каже воно, - я нiколи не працюю з речами, це не так цiкаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсiм не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?"

Я цього не знав. "Звiсно, ти не знав. Пам'ятаю, як ти в дитинствi черговий раз ридма ридав (хоча ти, вiдверто кажучи, взагалi був таким плаксiєм - жах, гiрше за дiвчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смiтник твою улюблену iграшкову кицьку, набрехавши тобi, що вона десь подiлась i її неможливо знайти. Аж потiм, на другий день, ти побачив, як маленькi сусiдськi хлопчики на довгiй мотузцi тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюбленицi". Воно зайшлося в заливистому смiху. "Шкода було, так? Шкода?" Коли воно так захлинається власним смiхом, його маленькi очиська стають схожими на обгорiлi пеньки. "Так от, мiй дорогий. Я нiколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профiлем". "Я думав, що люди є твоїм хобi". Воно смiється. "Знаєш, буває таке, що хобi й робота збiгаються. Менi здається, що серед людей такий збiг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що менi поталанило".

"Якщо ти вiдмовляєшся вiд вдалої працi з ксероксом, то не приписуй собi мого випадкового невезiння, нiколи не знаєш, який саме аркуш вiн зажує". "Угум-с. Знаєш, чого ти досi не збагнув? А мав би. Справдi, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закiнчила навчання, має вищу освiту, до того ж училася непогано, має практичний досвiд i розумiється на теорiї, так важко усвiдомлює доволi простi речi. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. I при цьому, мушу визнати, працюю залюбки". "От не треба брехати. Тiльки твоїх побрехеньок менi бракувало". "Без брехнi? Це, знаєш, любчику, зовсiм не цiкаво. Тебе правда так нiчому й не навчила?" Так. Тепер ця наволоч менi пiдморгує. "Щось ти сьогоднi зовсiм тугий до жартiв. Добре. Чи можу я без брехнi? Звiсно, можу. Мiй любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй". Це воно каже, бо бачить мою криву посмiшку.