Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович

 — Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, немов випивши чарку гіркої отрути.

 — Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.

 — Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками.

 — Стійте! — затулився німецькою гвинтівкою Павло.

 — Тату! — кинулась до батька Христя.

 — Ну годі, тату, — вмішався й старший син Миколай. Він був поранений у руку й сильно страждав.

 — Не прикасайтесь до цієї зброї! — крикнув несамовито Павло, переляканий несподіваним поворотом діла.

 Купріян вдивлявся в Павла, і тяжкий батьківський гнів піднімався в його душі.

 — А-а! Священна зброя. Недоторканна. Гітлерова...

 — А сталінська де? Де та зброя, на яку я двадцять років витрачав свої копійки трудові? Де, я тебе питаю?

 — Ну, тату, заспокойтесь, тату! — знову кинулась до батька Христя.

 — Та не дуже там просторікуйте, дядьку! — гули дезертири.

 — Подумаєш, воїн!

 — Броня тонка, дядьку! Тонка броня!

 — Пішов би, спробував.

 — Пробував. Царя захищав, не тікав! — розсердився Купріян. — Кому ти присягав? — звернувся він до Павла.

 — Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.

 — Брешете, єсть! Батьківщина!

 — Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, — виправдувався Павло.

 — А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти німців од батька й брата? Миколай! — обернувся старий Купріян до старшого сина. — Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат — це тобі не шутка.

 — Я не хотів цього...

 — Так нащо ти взяв? — спитала Христя.

 — Вони силою дали мені, під страхом смерті.

 — Морди понабивали, — підтримав Іван Гаркавенко.

 — Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув. Під страхом смерті за Гітлерову взявсь? Так!.. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб...

 — Дайте мені сказати, тату!

 — Говори.

 — Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.

 — Ну?

 — А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!

 — Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О страмота!

 — Не дратуйте мене, тату!

 — Павло!

 — Пам'ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!

 — Ну годі, дядьку!

 — Купріян Михайлович!

 — Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди... — утішали старого дезертири.

 — Кидай зброю! — спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.

 — Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.

 — Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.

 — Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...

 Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.

 Пробігли втікачі через городи, соняшники, через леваду, гречку. Вже недалеко й ліс у яру. Стали, оглянулись.

 — Що ж його робити?

 — Тікаймо до лісу! Кажуть, там десь партизани!

 — А може, той... ай-ай-ай! Глянь!

 — Он уже біжать, гляньте! Он-он-он! Женуться!

 — Та ні?!

 — Вони, їй-бо, вони... Миколай! Будь ти неладне нехай!

 — А, ходім додому. Чого ж ми тут стоїмо справді?

 — А що? Хіба ми що?

 — Та ми ж нічого. Ну, стоїмо.

 — А чого тікав?

 — Та хто його знає? Побіг, то й тікав. А ти чого?

 — Та й я ж отак... Миколай!..

 Микола оглянувся. Товариші стояли далеко позаду в нерішучості.

 — Гей, хлопці! Не спиняйтесь, загинете!

 — Га?

 — Не спиняйтесь!

 — Та ми, мабуть, вернемось додому? Чого, справді, бігти?

 — Хіба ми що?

 — Та ми ж нічого.

 — Не стійте!

 — Ні, Миколай! Остаємось!.. А справді, ну куди його тікати?

 — І чого, справді?

 — Га?! Чи як ви, хлопці?

 — Та проживем якось!

 — Поживем — побачим... поживем так!

 — Не поживете! Не буде миру! — гукав Микола до хлопців. — Будете в ярмах землю орати! Та поженуть вас у неволю! Та стрілятимете один одного, як Павло батька, товариші!..

 — Га?.. Ходімте, годі...

 — Миру захотіли? Не буде вам миру. Не буде!

 — Годі лякать!.. Пішли?

 — Пождіть... Га?

 — Гойдатиметесь на шибеницях, та не вернеться доля! Проща-ай! Довго дивилися хлопці услід Миколаю. Хто ж його знає, чи його йти, чи не йти. Замислились вони, опустивши голови, і рішили, очевидно, не йти.

У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі. Сувора дійсність скоро розкрила їм очі. Широко востаннє розкрились вони, все побачили, та було вже пізно: повисли хлопці на німецькій шибениці рядочком, як стояли, на майдані в своєму безталанному селі.