Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

«Це час, коли я даю повну волю своїй уяві і дозволяю їй вирішувати проблеми, — говорить Марта. — Рішення приходять самі. Це мене вивільняє, я довіряюся грі в асоціації, і все стає на свої місця».

Вирішення різноманітних питань не обов’язково мусять стосуватися винятково роботи. Коли Марта їде велосипедом, то чітко відчуває не лише власний рух крізь простір, а й рух Бога крізь Всесвіт. Вона пригадує, як їхала наодинці Маршрутом 22[24] на півночі штату Нью-Йорк. Над головою красувалося блакитне небо. Обабіч буяли зелені і золотисті кукурудзяні поля. Стрічка чорного асфальту, по якому їхала Марта, здавалося, вела у самісіньке Боже серце. «Тиша, блакитне небо, чорна стрічка дороги, Господь і вітер. Коли я їду на велосипеді, особливо у сутінках і рано-вранці, я відчуваю Бога. Мені краще займатися медитацією у русі, ніж коли я сиджу на місці. Час, проведений наодинці, коли я можу поїхати куди завгодно і вітер віє мені в обличчя, а я мчуся йому назустріч, — усе це допомагає мені зосередитися на собі і зібратися з силами. У цю мить я відчуваю Бога так близько, що моя душа співає».

Фізичні навантаження вчать нас бачити винагороду у самому процесі. Відчувати задоволення після добре виконаних маленьких завдань. Коли Дженні біжить, вона розширює свої межі і вчиться черпати з несподіваного внутрішнього джерела. Марта назвала б це джерело Богом. Як би ми його не називали, фізичні вправи допомагають прикликати його на допомогу щоразу, коли ми сумніваємося у власних силах. Замість того, щоб ставити хрест на творчому проекті, коли він нас дратує і розчаровує, ми вчимося рухатися далі, минаючи перешкоди.

«Життя — це низка бар’єрів, — говорить Ліббі, художниця, чий спорт — їзда верхи. — Раніше я уявляла його як смугу перешкод, які перегороджують шлях, а тепер бачу, що всі вони лише бар’єри, через які можна перескочити. Як це у мене виходить?» Щоденно дресируючи свою кобилу, «змушуючи її думати, перш ніж скакати, і вибирати правильну швидкість», Ліббі засвоїла той самий урок і для свого життя.

Це вироблене творче терпіння частково пов’язане з умінням відчути творчість цілого Всесвіту. «Коли я їду верхи, моє раціональне мислення відключається, — говорить Ліббі. — Залишаються лише почуття, відчуття співучасті. Коли ти мчиш полем, а навколо тебе витає пух з пшеничних колосків, від цього почуття співає серце. Коли за тобою підіймається шлейф мерехтливих на сонці сніжинок, від цього почуття співає серце. Такі миті сильних відчуттів навчили мене звертати увагу і на інші моменти життя. Якщо моє серце хоче так само співати, коли я з чоловіком, і я знаю, що так само почувалася посеред засніженого поля чи зеленого степу, то я розумію, що у моїй силах наповнити себе відчуттям свята».

Утім, серце співає не лише від переживання єдності з природою. Під час фізичних навантажень організм виділяє ендорфін — гормон, який дозволяє нам відчути природній екстаз. Бігун на брудній міській дорозі може відчувати те саме, що і Ліббі, коли вона ритмічно скаче вузькою сільською стежиною.

«Бог у себе на небі, в світі все гаразд», — так передав це відчуття Роберт Браунінг у своїй поемі «Піппа іде». Те, що Піппі переповнювало те саме відчуття, коли вона ішла, аж ніяк не випадковість. Не кожен може дозволити собі покататися верхи чи на велосипеді. Багатьом доводиться розраховувати лише на власні ноги і для пересування, і для відпочинку. Як і Дженні, ми можемо почати бігати. Або ж ми можемо регулярно ходити на прогулянки. Для творчих людей прогулянки мають додаткові переваги — це ще й неабияке сенсорне насичення. Пейзаж не може промайнути повз нас надто швидко. Ми його справді розглядаємо. Почасти, прозріння настає завдяки можливості бачити. Ми наповнюємо криницю, а потім з легкістю з неї черпаємо.

Джеррі — затятий містянин. Його спілкування з природою обмежується розгляданням вазонів і скверів. Джеррі навчився, що «у містах люди і є пейзаж». А ще він навчився дивитися угору, а не вниз, і милуватися ліпниною і фризами, які часто прикрашають будинки, які, на перший погляд, видаються цілком пересічними. Блукаючи міськими вуличками, Джеррі знайшов безліч розмаїтих красивих місцин. Наприклад, рудого кота кольору мармеладу, який сидить на підвіконні поруч з горщиками, у яких буяють рожеві і червоні квіти герані. Храм, мідний дах якого позеленів від часу, а у рясний дощ переливається срібним відтінком. І вимощене барвистою мармуровою мозаїкою фойє одного з офісів у центрі міста, шматочок якого можна помітити крізь напівпрочинені двері. В іншій частині міста хтось на вулиці зацементував підкову — на щастя. А над будинком з величним цегляним фасадом раптом з’являється мініатюрна статуя Свободи. Джеррі і сам почувається напрочуд вільно, не відчуваючи втоми, блукаючи міськими вуличками. Дворик тут, вимощена бруківкою вуличка там — Джеррі збирає улюблені візуальні міські образи так само, як його первісні предки збирали їжу — горіхи тут, ягоди там. Вони збирали поживу для тіла. Він збирає поживу для розуму. Фізичні вправи, до яких у певних інтелектуальних колах ставляться як до бездумного заняття, виявляється, якраз і схиляють до роздумів.

Уже йшлося про те, що ми усвідомлюємо, куди повинні йти, вже будучи в дорозі. А фізичні навантаження часто є тим поштовхом, який рухає нас від творчого застою до натхнення, від проблеми до вирішення, від жалості до себе — до самоповаги. Ми дійсно вчимося на ходу. І дізнаємося, що сильніші, ніж думали. Ми вчимося дивитися на речі по-новому. Вчимося вирішувати проблеми, черпаючи енергію з наших внутрішніх запасів і шукаючи натхнення не лише ззовні, а й всередині себе. Без видимих зусиль ми отримуємо відповіді — коли плаваємо, гуляємо, їздимо верхи чи бігаємо. Згідно зі словниковим визначенням, це один із результатів занять спортом: «Вправа — акт приведення в дію чи реалізації у дії» (Вебстерський словник, дев’яте видання).

Більше не усвідомлюючи власного руху, я відкрив для себе нове єднання з природою. Я знайшов нове джерело сили і краси, про існування якого і не мріяв.

Піклуватися про здоров'я тіла — обов'язок кожного. Без цього неможливо підтримувати силу і ясність розуму.

Тут, у цьому тілі, течуть священні ріки: тут і сонце, і місяць, і всі місця паломництва…

Мені ще не траплявся жоден храм, який був би більш блаженний, аніж моє тіло.

Господи, благослови наше коріння! Тіло і душа єдині.

Ранкові сторінки — це медитація, практика, яка веде вас до свого творчого начала і до вашого творця — Бога. Щоб творчість давалася нам легко і приносила радість, нам необхідна душевна рівновага. Найлегше її підтримувати, якщо ми дозволимо собі вдаватися до певних ритуалів. Дуже важливо скласти їх з того, що видається священним і приносить радість саме вам.

Багато творчих людей, які опинилися у глухому куті, виростали у релігійних сім’ях, де їх карали за недотримання правил. Для того, щоб творчість давалася легко і приносила радість, вам необхідно зцілитися від цих спогадів і досягнути душевної рівноваги завдяки власним творчим ритуалам. Найкращий спосіб це зробити — виділити духовну кімнату чи навіть духовний куток.

Цим сховком може стати куток кімнати, ніша під сходами або навіть підвіконня. Це місце повинне нагадувати вам про те, що ваше творче начало розкриває Творець і ви це визнаєте. Покладіть туди ті речі, які роблять вас щасливими. Пам’ятайте, що ваш внутрішній митець живиться образами. Вам потрібно забути застаріле уявлення, що духовність і чуттєвість непоєднувані. Творчий вівтар повинен апелювати до всіх ваших органів чуття.