Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

Коли ми зосереджуємося на процесі, наше творче життя здається нам більш пригодницьким. Коли ми звертаємо увагу лише на кінцевий продукт, то творче життя може здаватися нам безбарвним і позбавленим сенсу. Ми успадковуємо одержимість результатом і переконання, що ціль творчості — виробити закінчений твір від нашого споживацького суспільства. Такий підхід заганяє безліч творчих людей у глухий кут. Нам, як митцям, які займаються практикою, іноді хочеться проекспериментувати у новій для нас творчій сфері, проте ми не знаємо, до чого це призведе. Ми хвилюємося, чи це не зашкодить нашій кар’єрі. Обмежившись необхідністю показати щось як доказ наших зусиль, ми часто жертвуємо своєю допитливістю. Кожен подібний вчинок ще більше заганяє нас у глухий кут.

Сприймання віку як штучної перешкоди на творчому шляху тісно переплітається зі шкідливим мисленням, спрямованим на готовий продукт. Ми самі встановили «правильний» вік для певних подій: закінчення бакалаврату, вступ на магістратуру, написання першої книжки. Ці штучні часові межі вимагають від нас закінчити щось тоді, коли насправді ми хотіли б тільки це починати.

«Якби я не боявся виглядати придуркувато, коли сидітиму поруч з молодими хлопцями, то дозволив би собі записатися на курси імпровізації».

«Якби моє тіло було хоч трохи схожим на те, яким воно було двадцять років тому, я пішла б у спортзал на зумбу».

«Якби я не боявся, що сім’я подумає, нібито у мене на старості уже зовсім дах поїхав, я знову почав би грати на фортепіано. Я досі дещо пам’ятаю з музичної школи».

Якщо всі ці відмовки починають здаватися вам смішними, то це хороший знак. Запитайте себе, чи не вдавалися ви до подібних аргументів. А потім поставте собі запитання: чи вистачить вам смиренності зайнятися чимось попри те, що це може завдати шкоди вашому самолюбству? Милість бути початківцем — завжди найкраща молитва для творчої людини. Відкритість і скромність початківця завжди ведуть до пошуку нових відкриттів, а цей пошук — до досягнень. Все це зароджується на початку, з першого несміливого кроку.

Задоволення цікавості — одне з головних джерел щастя у житті.

Існує логіка кольорів, і лише їй, але аж ніяк не логіці розуму, повинен коритися художник.

Мистецтво? Просто берете і робите.

Що я маю на увазі, коли кажу про заповнення форми? Я маю на увазі той наступний маленький крок, який вам потрібно зробити, замість того, щоб відразу перестрибувати наперед і робити гігантський крок, до якого ви ще можете бути не готові. Іншими словами, щоб продати сценарій, його потрібно спочатку написати. Щоб його написати, потрібно спочатку придумати хорошу ідею і розкрити її на папері, сторінка за сторінкою, аж поки не назбирається приблизно сто двадцять сторінок тексту. Заповняти форму — означає писати по кілька сторінок щодня. Це означає, що коли ви раптом станете одержимі думкою, нібито ця дурна писанина і ламаного шеляга не варта, — а це обов’язково станеться, — ви скажете собі, що зараз не час про це думати і повернетеся до того, що у цій ситуації варто робити далі — продовжувати писати сторінки.

Якщо поділити сценарій на частинки по днях, то написати кожен такий шматочок можна швидко і вчасно — перш ніж пральна машинка встигне допрати брудний одяг. І решту дня ви проведете без почуття вини і тривоги.

Зазвичай той правильний крок, який вам потрібно зробити далі, це якась абищиця: помити пензлики, заскочити у магазин для рукоділля по глину, погортати місцеву газету оголошень і пошукати оголошення курсів акторської майстерності… Як свідчить досвід, найкраще зізнатися собі, що кожного дня вам потрібно робити щось одне для розвитку своєї творчості. Виконуючи таку обіцянку, ви заповнюєте форму.

Надто часто, коли люди прагнуть більше наповнити своє життя творчою працею, вони приховують у собі невисловлене і часто неусвідомлене очікування чи страх, що їм доведеться відмовитися від того життя, до якого вони звикли.

«Я не можу бути письменником і залишатися одруженим з цією людиною».

«Я не можу малювати і продовжувати працювати на цій нудній роботі».

«Я не можу присвятити себе акторству і продовжувати жити у Чикаго… чи Сіетлі, чи Атланті…»

Творчі люди, які опинилися у глухому куті, полюблять думати, що їм доведеться в одну мить змінити все своє життя. Такий максималізм часто буває згубним. Ставлячи планку надто високо і встановлюючи захмарну ціну, яку йому доведеться заплатити за своє рішення, митець у процесі відновлення підштовхує себе самого до поразки. Хто зуміє зосередитися на першому уроці малювання, якщо у нього в голові постійно крутяться думки про те, що він має розлучитися зі своєю дружиною і переїхати в інше місто? Кому вдасться удосконалити свої танцювальні рухи, якщо весь час зайнятий пошуком нової квартири, оскільки доведеться порвати з коханим і зосередитися на мистецтві?

Творчі люди схильні перегравати, і іноді ця схильність обертається проти нас — ми не наважуємося творити, відчуваючи страх перед власними уявленнями про подальші масштабні і руйнівні зміни. Фантазуючи, як ми почнемо займатися мистецтвом професійно, ми так і не доходимо до того, щоб зайнятися ним по-аматорськи.

Замість того, щоб писати по три сторінки сценарію вдень, ми радше будемо перейматися тим, що доведеться переїжджати в Голлівуд, якщо наш текст куплять. Але цього ніколи не станеться, тому що ми так зайняті хвилюванням про те, як продати сценарій, що у нас немає часу його написати.

Замість того, щоб записатися на курси малювання у місцевому культурному центрі, ми купуємо мистецький журнал і говоримо собі, що наші роботи тепер не в моді. Як вони можуть бути не в моді? Їх ще ж навіть не існує!

Замість того, аби впорядкувати у маленькій кімнатці поруч із кухнею, щоб ми мали місце для занять гончарством, ми скаржимося на відсутність майстерні, хоча сприймати цю скаргу насправжки неможливо, тому що ми ще не створили нічого, чим можна цю майстерню наповнити.

Занурившись у неймовірні фантазії про те, яким буде наше життя, коли ми станемо по-справжньому творчими людьми, ми не помічаємо безліч маленьких можливостей для змін, на які нескладно наважитися уже сьогодні. Такий максималістський підхід не дає нам усвідомити, що мистецтво — це насправді дуже-дуже багато маленьких кроків і лише декілька великих стрибків.

Замість того, щоб зробити один маленький крок назустріч мрії, ми стрімголов біжимо до краю прірви, а потім стоїмо там як укопані і тремтимо від страху: «Я не можу стрибнути. Не можу. Не можу…».

Ніхто і не просить вас стрибати. Це все надмірний драматизм, якому місце на сторінках ваших романів чи на полотні, у глині чи на сцені, у будь-якому, навіть найменшому, вияві творчості.

Творчість вимагає дій, а для багатьох з нас це дуже прикра новина. Вона передбачає те, що ми повинні взяти на себе відповідальність, а ми такого терпіти не можемо. Ви хочете сказати, що мені доведеться щось зробити, щоб краще почуватися?

Так. Більшість із нас ненавидять щось робити, якщо замість того можна похвилюватися про щось інше. Одне з наших улюблених занять — замість того, щоб творити — оцінювати свої шанси.

Коли ідеться про творчу кар’єру, думати про свої шанси — означає пити емоційну отруту. Вона позбавляє нас радості мистецтва-як-процесу і ми стаємо беззахисними перед якимись уявними силами десь там. Якщо випити такий напій швидко, це може призвести до затяжного і токсичного емоційного запою. Врешті ми почнемо себе запитувати: «Яка з цього користь?» — а не «Який мій наступний крок?».