Павло Шевченко - Волоцюги
Пояснила Артем’єва:
- Розумієте, Антоне, - Галина вперше і якось майже по-материнськи почала здалеку. - За ці дні, поки ви були в Ізраїлі, точніше, в один із днів, а ще точніше - вечорів, - багато що змінилося. А потім ми з Людою проснулися і, знаєте, зрозуміли: те, до чого так палко прагнули ще вчора ввечері, зранку виглядало якось зовсім по-іншому… Так би мовити, інсайт. “Що вона мимрить?”, - Антон хаотично перебирав можливі причини раптового просвітлення “мадам”, а ще більше дивувався вміло замаскованій гулі на лобі власниці горілчаної імперії.
- Словом, екстракорпоральна революція степового краю заморськими яйцеклітинами скасовується. У нас вдома все є! І опустила очі. “У “нас” - це у кого: у них чи у нас? От тобі, бабо, і Юра, ото ж то й воно, от тобі й на! Значить, відтепер будемо запліднюватися винятково своїм. Свій до свого по своє… А що - правильно! А то занесло, дуреп, бозна куди. Останнє б зіпсували - перезапліднили українську Жінку!
Дякувати, хтось зупинив…”.
У мобільнику Антона недоречно заграли перші акорди “Болеро” Равеля. Перунша стрепенулася, та гість миттєво наступив на горло електронному “лібідо” - відімкнув апарат узагалі.
- От так буває, Антоне Омеляновичу, - по-філософськи завершила покаяння Артем’єва. І шморгнула носом. - Так би мовити, життя прожити - не поле перейти… “Глибоко, - але ж навіщо я стільки часу угробив на цей проект! І знав же, що воно так буде. То чому ж не сказав тверде спартанське “ні”? Думав, якось воно буде. Бо ще такого не було, щоб воно якось не було. Отож…”.
- Я вас розумію, - вперше й майже по-батьківськи завершив Антон. - Так би мовити, слава Україні!
На вулиці вже “літо розмовляло з вереснем”.
Веремій зупинив таксі й подався нарешті додому. “Як він там стоїть, його самотній континентальний Дім?”. Поки лежав у лікарні, поки мотався світами - геть відвик. “А може, і йому взяти та “відмінити” оці свої безкінечні гони за ексмезією, життям у минулому?”. Чим ти до нього ближче, тим воно як горизонт далі, та й перевірити практикою - зась, минуле завжди минає, його ніколи нема! І що характерно: щастя від того якось не прибавляється! Взяти - і за острівною порадою Мартіна відверто заглянути у своє таке близьке, рідне і сьогоднішнє “я”! Скористатися нарешті тим автономним універсальним набором хірургічних інструментів, який цнотливо іржавіє в його подорожній сумі. “У нас все є”…
Масивні вхідні двері в “китайській стіні” з бутового каменю відкрила домоправителька Єлеонора, гарна така молодиця із сусідньої вулиці, що вже декілька років за помірну плату наглядала за Антоновою “хатинкою”. А романтик у душі!
Якось наздогнала на порозі й прочитала йому семиструнне, явно вистраждане особисто:
Пускай с утра, взирая на нее,Ты хочешь умереть или напиться,А мог бы, просыпаясь, улетатьОт наслажденья, что с тобою рядомЛежит желанная Богиня.Но ведь Богиня под тебя не ляжетИ за продуктами с утра не побежит…
Він тоді запізнювався на роботу, та Елеонора - далі про своє.
- А це як вам, Антоне Омеляновичу, з раннього - тільки знову не пойміть неправильно:
Ум женский - это запах недоступной самки, Которая чуть больше человек, чем ты.
Сильно, мабуть саме за це учительку молодших класів Елеонору й звільнили з роботи…
- Ой, Антоне Омеляновичу, а я вас видзвонювала як могла, - заходилася Елеонора навколо господаря. - Скільки грошей спалила на мобільнику, та - катма. Тут же ж ці, як їх, судові виконавці з банкірами вже декілька разів приходили. Кажуть, ніхто на суд по поводу хати не являється, от вони й пожалували з готовим ордером… Я їх на поріг не пустила! Кажу, нічого не знаю, ось приїде господар - тоді й “пожалуста”. Тайсон, молодець, порвав судовому виконавцю штани! Кіт забився на четвертому поверсі під диван і не вилазить вже третій день. А так, Антоне Омеляновичу, усе в порядку, заходьте, будьте як вдома! “Гарно день розпочинається!” - подумав Антон, ще не встигнувши переварити потік Елеонориної інформації.
Добрі вісті ходять, погані - літають. За якихось дві-три години, схоже, усе місто знало: клієнт, нарешті, на місці, і з нього можна стягувати “останню свитину”. Спочатку зателефонували з районної служби судових виконань (здається, так) і досить “коректно” попросили не покидати “територію об’єкта”. Потім - дзвінок із банку, який під стовідсоткові гарантії безпеки надав свого часу кредит. Виявляється, той борг не відшкодовувався Іреною протягом останнього півроку. Замість грошей вона впевнено надавала все нові й нові гарантії. У тому числі вкотре, користуючись гене ральною довіреністю Антона, й під його дім.
Нарешті її, Ірени-Афродітівни, далекий, явно закордонний голос:
- Антончику, моє золотко! Sorry, я зробила все, що могла, та з косметичним салоном довелося розпрощатися. Наїхали комунальники-орендодавці разом із податковою - вважай, з кінцями, усе відібрали. До того ж кудись ураз подівся клієнт. Що я, слабка жінка, могла зробити одна, без тебе! Ти не думай, я все відпрацюю - лише не зараз! Чекай мене, мій котику!..
Антон Омелянович дав розпорядження Елеонорі, запросив знайомих адвоката й нотаріуса, залишивши їм генеральну довіреність для пред ставництва останніх майнових інтересів. І завів “Тойоту-Кемрі”, останні колеса Гермесика. На задньому сидінні вмостився абсолютно щасливий Тайсон, він же німець-юніор Алекс фон Лінкс, на передньому - трохи переляканий товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ - зі своїм нерозлучним мішком “Адвансу”.
Мудро колись жили хитрі степовики. Вони нічого не будували капітально, на віки, ніколи не випендрювалися перед чужинцями показною розкішшю, багатством. Бо знали: рано чи пізно може прийти хтось ще сильніший, ще хитріший, і усе те добро - відібрати. А коли “бідота” - що з неї візьмеш, що їй втрачати!?
Лови вітра в полі…
Колами сансари
Старий порожній сад зустрів зіржавілими сухостоями та поодинокими, ще кучерявими пепінками. Острівці здичавілого життя мовчазно шелестіли рудо-жовтим листям, серед якого ледь виднілися самотні зморшкуваті яблука. Он вони, налиті старечими соками, з останнього тримаються на гілках в осінньому мареві павутиння, безпомічно спочивають під кронами у бур’янах, гниють на радість осам і мурашкам. Одне, ще зеленкувате, докотилося аж до сусіднього пенька. Хтось, видать, спиляв сухостій на дрова - і то користь.
Низькоклірингова “Тойота-Кемрі” загрузла ще на під’їзді. Веремій пересів на свої і ось вже півгодини бродив колись буйнолистим молодим садом свого дитинства. “П’ять гектарів землі несільськогосподарського призначення. Оренда - на 49 років! Беріть, Антоне Омеляновичу, плата - копійки. Будете першим у цих забутих Богом краях… інвестором. А шо!”. І він взяв - ще не знаючи, що з тим робити. Взяв, бо бачив поряд з садом загублений, випиляний до останнього стовбура колись дубовий “комсомольський” ліс…
Сестра, вертка, вічно непосидюща “баба Валька”, в очах брата - усе та ж ясноока русявка, колись - “вогонь, вода і мідні труби” для радгоспних парубків, мовчки дибала поряд. У Валі своїх 25 гектарів пайових чорноземів, здала, як і всі інші односельці якомусь зайді-орендареві. А тут - виснажений шмат суглинку, порослий бур’янами, диким верболозом і пагінням, що густо піднялося від корінняччя старих яблунь. Це ж стільки треба дорогої солярки, аби лише викорчувати сухостої і пеньки! І що далі - саджанці, новий сад? О-о, скільки років чекати - до смерті ждати не діждатися. Та й радгосп поряд, дорога до райцентру, - “вищани” винесуть усе, щойно підніметься! “Нічого страшного: залишків грошей від продажу його столичної чотириповерхівки, хай і розбитого двохсотого “Ленд Краузера” вистачить - і на солярку, і на усе інше. Було б здоров’я. Сухостої випиляю, упакую “по-європейськи”, - це ж “золоті” елітні дрова у столиці. Дерева, що плодоносять - реанімую, нові - насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона - на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків - навіщо віддавати прибутки посередникам?”.
- Валю, а де ж наша колишня молодіж? - згадав Антон про визначального рушія виробництва - продуктивні сили.
- Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата - хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.
- А мої однокласники - усе тут, у райцентрі?
- Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки - усі приїжджають, а от хто, де - треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…
Невістка баби Козубенчихи - 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час “у цій тісноті” для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних - бартер вже біля хвіртки перепитала:
