Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша
У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:
— Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…
Я відповів:
— Не турбуйтеся про це, отче, я сам займуся ним.
Ґузевскі взяв із шафи мішечок з лавандою:
— Сподіваюся, він не накоїть дурниць.
Я залишив його стояти у ризах, не допоміг роздягнутися:
— Вам краще взагалі в це не втручатися, отче.
А на Мальке, який стояв переді мною в уніформі, мокрий від дощу, я накричав:
— Ідіот, що тобі тут треба? Давай бігом на Гохштріс, до фронтового розподільного пункту. І придумай щось про своє запізнення. Я не хочу мати з цим нічого спільного.
На цьому мені треба було піти, але я залишився і змок, дощ об'єднує людей. Спробував переконати його по-доброму.
— Вони тебе не з'їдять. Скажеш, було щось там із матір'ю або тіткою.
Щоразу, коли я ставив крапку у кінці наступного речення, Мальке кивав, часом його нижня щелепа опускалася і він безпричинно реготав, аж задихався:
— Вчора непогано вийшло з цією Покріфке. Я навіть не думав. Вона зовсім не така, як здається. Якщо по-чесному, я би залишився заради неї. Тим більше, я своє вже зробив, хіба ні? Напишу рапорт, нехай переводять мене у Ґрос-Бошпол інструктором. Тепер хай інші повоюють. Я не боюся, просто мені досить. Розумієш?
Але я не дав себе обдурити і різко обірвав його:
— Кажеш, через Покріфке. Але ж її там не було вчора. Вона їздить на іншому маршруті, в Оліву, на п'ятому. Це кожен знає. Ти просто збожеволів, щоб ти знав!
Але він убив собі в голову, що між ними щось таки було:
— Із Туллою? Все правда, можеш мені повірити. Просто у неї вдома, на Ельзенштрассе. її мати дивиться на це крізь пальці. Але я дійсно більше не хочу. Може, просто боюся. Перед службою мені було страшно, тепер уже краще.
— А я думав, ти не віриш у Бога і таке інше.
— Це тут ні до чого.
— Добре, забули. А що тепер?
— Може, зі Штьортебекером і хлопцями, ти ж їх знаєш.
— Ні, старий, із цією компанією я нічого не хочу мати спільного. На цьому можна попектися. Про це краще розпитай Покріфке, тим більше якщо ти з нею у неї вдома…
— Та зрозумій: на Остерцайлє я більше не можу з'явитися. Якщо їх там ще немає, то чекати недовго. Скажи мені, можна у вас у підвалі на кілька днів? Тільки на кілька днів?
Але з чимось таким я теж не хотів мати нічого спільного:
— Ні, пошукай собі іншого місця. У вас же є родичі десь у селі, або на стриху столярної майстерні дядька Покріфке… Чи на баржі.
Це слово на якийсь час зависло в повітрі. І хоча Мальке засумнівався: «У таку собачу погоду?», але насправді він уже все вирішив. І поки я твердо і переконано відмовлявся супроводжувати його до баржі, посилаючись на погану погоду, з'ясувалося, що я таки мушу плисти з ним: дощ об'єднує людей.
Десь годину ми йшли від Нойшотланд до Шеллмюль і назад вгору вздовж Посадовсківеґ. Двічі перепочили, ховаючись од вітру за афішними тумбами, обліпленими однаковими плакатами, які застерігали від крадіжок вугілля і закликали економити продовольство, а потім знову рушали далі. Біля входу до міської жіночої клініки перед нами відкрився знайомий краєвид: позаду залізничного насипу і масивних каштанів височів дах нашої гімназії, але Мальке дивився не туди або ж бачив там щось інше. Потім ми з півгодини постояли на зупинці Райх-сколоні разом із двома чи трьома школярами під одним бляшаним дахом, по якому голосно постукували дощові краплі. Хлопці штовхалися і спихали одне одного з лавки. Мальке повернувся до них спиною, але це не допомогло. Двоє підійшли з розкритими шкільними зошитами і заторохтіли навперебій місцевим діалектом. Я запитав:
— Чому ви не в школі?
— Якщо взагалі підем, то аж о дев'ятій.
— Ну, давайте, але бігом.
Мальке підписався у лівому верхньому кутку останньої сторінки кожного із зошитів, указав своє звання. Але хлопцям цього було мало, вони хотіли знати точну кількість підбитих танків. І Мальке піддався на вмовляння і записав усе, ніби заповнив якийсь поштовий бланк. Спершу цифрами, потім літерами. А тоді змушений був повторити все моєю ручкою ще у двох зошитах. Я вже хотів забрати у нього ручку, коли один із хлопців почав розпитувати:
— А де ви їх підбили — під Бєлгородом чи під Житомиром?
Мальке треба було просто мовчки кивати головою на всі запитання, і незабаром було 6 тихо. Але він прошепотів захриплим голосом:
— Ні, хлопці, більшість я підбив десь поміж Ковелем, Бродами і Бережанами. А потім у квітні, коли ми розгромили першу танкову армію біля Бучача.
Мені довелося ще раз відкрутити ковпачок ручки. Хлопці хотіли, щоб їм записали усе детально, і свиснули ще двох своїх однокашників, які мокли під дощем. Один із них зігнувся і підставив спину замість письмового стола, він терпляче і нерухомо сидів увесь час, поки Мальке писав. У якийсь момент він хотів було випростатися і подати ще й свій зошит, але йому не дали, хтось один мусив пожертвувати собою. І Мальке змушений був писати, його рука почала тремтіти, а на обличчі знову виступив піт, він писав: Ковель — Броди — Бережани, Черкаси, Бучач. Із замурзаних облич сипалися питання:
— А біля Кривого Рогу ви теж були?
І роти дружно відкривалися. У кожному з ротів бракувало зубів. Очі від дідуся з батькової лінії. Вуха — з материного боку. Ніздрі у всіх однакові.
— А тепер куди вас відправлять?
— Дурний, він же не може тобі сказати, чого питаєш, придурок?
— Я точно знаю, буде новий наступ.
— Наступ вони на після війни відклали.
— Спитай, чи був він у фюрера?
— Дядьку, були-сьте?
— Слухай, ти що, не бачиш, це ж унтер-офіцер?
— У вас своєї фотографії часом нема при собі?
— А то ми збираємо.
— А коли у вас закінчується відпустка?
— Точно, коли?
— Ви завтра ще будете?
— А їдете коли?
Мальке вирвався із натовпу хлопців, спотикаючись об їхні наплічники. Моя ручка залишилася під дашком трамвайної зупинки. Ми довго бігли під косими дощовими потоками. Бігли поряд по калюжах: дощ зближує людей. Уже аж за стадіоном хлопці відстали. Вони ще довго кричали нам услід і не поспішали до школи. Вони і досі збираються повернути мені мою ручку.
Вже аж за дачними ділянками Нойшотланд ми перевели дух. Я був злий, і у мене в животі бурчало. Моя лють вилилася на орден. Вказівним пальцем я ткнув у залізну цяцьку, і Мальке похапцем зняв її з шиї. Орден, як колись викрутка, висів на шнурку. Мальке хотів віддати його мені, але я відмахнувся:
— Дякую тобі. Ситий по горло.
Але він не викинув орден у кущі, а запхнув до задньої кишені.
Як я міг піти звідси? Аґрус за планками паркана ще не достиг, але Мальке зривав його обома руками. Я шукав приводу для втечі. Мальке їв ягоди і випльовував шкірку.
— Зачекай півгодини. Ти мусиш взяти з собою якісь продукти, бо довго не витримаєш на баржі.
Якби Мальке сказав: «Але ти ж повернися», я би втік. Але він лише кивнув, коли я пішов, запхнув обидві руки поміж планки паркана і всіма десятьма пальцями обривав ягоди. Його повний рот змусив мене витримати: дощ об'єднує людей.
Відчинила тітка Мальке. Добре, що його матері не було вдома. Я міг би сходити по їжу і до себе додому, але подумав, що у нього теж є сім'я. Крім того, мені було цікаво, як поведе себе тітка. Але вона мене розчарувала. Вона стояла, ніби сховавшись за своїм кухонним фартухом, і не ставила жодних запитань. З-за зачинених дверей пахло чимось, від чого зводило зуби, здається, варили ревінь.
— Ми хочемо влаштувати Йоахіму проводи. Пити в нас досить, але от якщо хлопці зголодніють…
Вона мовчки принесла з кухні дві літрові банки м'ясних закруток і відкривачку. Іншу, не ту, що її Мальке витягнув з баржі, коли відкривав бляшанки з жаб'ячими лапками.
Поки вона ходила туди-сюди і зносила їжу (у них завжди були повні полиці запасів, родина на селі не давала пропасти), я в коридорі нервово переступав з ноги на ногу і розглядав фото батька Мальке з кочегаром Лабудою. Локомотив стояв на місці, із димаря не йшов дим.
Коли тітка повернулася з повною торбою продуктів і газетним папером, щоб загорнути консерви, вона сказала:
— Коли будете їсти, то розігрійте, бо ляже в животі як камінь.
Якби я на прощання поцікавився, чи приходив хтось до Мальке і питав про нього, я б напевно отримав «ні» у відповідь. Але я просто сказав уже у дверях:
— Я мав передати вам вітання від Йоахіма.
Хоча Мальке нікому вітань не передавав, навіть своїй матері.
Він і не розпитував мене ні про що, коли я знову стояв перед ним під тим же дощем, а він у своїй мокрій уніформі. Я повісив торбу на паркан і потирав пальці, які натер шнурівками. Він продовжував їсти аґрус і примусив мене, подібно до його тітки, стривожитися про його здоров'я:
— Ти шлунок собі зіпсуєш!
А потім крикнув: