Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
«Пiдходь сюди». «Сiдай поруч». «Почитай менi це». «Поговорила? Змiни менi бiлизну». «Я дещо тобi хочу розповiсти. Йди сюди». «Давай хильнемо. За все моє гнилля - юриспруденцiю, i це твоє, чим ти там займаєшся? Так-так-так. Хильнемо! Хер з нами, хер з ними, за рiзнi хери!» Вона хрипко реготала. Коли до матерi приходили родичi, друзi, спiвробiтники, сусiди, вона починала говорити надсадно, щоб усi чули. «Чого до цiєї манди приходять, приходять? А я все сама. Як смердючий собака, сама й сама. Менi ж гiрше, я слаба зовсiм, менi зле, а з нею панькаються, як iз немовлям. Теж менi одна. Здорова кобила. Чому нiхто не думає, як менi все це, га? Як жити зi зламаним серцем?» Вона намагалися влучити в матiр порожньою чаркою. I напивалася вщент.
Мати просила мене не сваритися з Вiрою. «Ти хiба не бачиш, доню. Вона глибоко нещасна людина». Одного разу я все-таки не витримала i сказала: «Я вас поважаю, але нiколи й нiкому не дозволю поводитися зi мною, як iз цiєю мереживною малиновою комбiнацiєю, яку ви перетворили на засцяну нiчну сорочку». «Довго патякаєш. Патякальце не втомилося?» - сказала тодi Вiра, блищали її очi, втiм - замовкла. Пiсля цього вона намагалася стримувати себе, матюкалась у простирадло.
Коли я нарештi забирала матiр додому, я принесла їй квiти. Улюбленi бiлi тюльпани, добiрнi, чистi. I коробку її улюбленого фруктового зефiру в шоколадi. «Не навiдаєшся ж, нi, сучко? Не навiдаєшся». Вона зрання була напiдпитку. Я торкнулася рукою її чола. Одним рухом голови вона скинула мою руку. «Не прийдеш, сучко, я знаю. Я тебе дiстала». Менi захотiлося плакати, а вона цього чекала, чекала, авжеж, коли я кинуся на колiна й заскiмлю. Я стрималася. Нiгтями роздерла собi горбок Венери на долонi пiд великим пальцем, але стрималася. Вона побачила кров, пiдiбрала губи. Мати тихо чекала на мене. Моя незрiвнянна мама. На незручних костурах. Худенька, а вiд того нiби ще вища, нiж була насправдi. Безтiлесна, наче тiнь.
Я хитнула головою, наче офiцер, що запрошує даму на танець. Рвучко. Один раз. «Дозвольте вiдрекомендуватися, поручник Н-ського полку…» Пiдiйшла до мами, незграбно ховаючи скривавлену руку, повела її до дверей. Обернулася. «Одужуйте. Обов'язково всi ви - одужуйте». Посмiшки. Лагiднi погляди. «I нiколи сюди бiльше не потрапляйте!» Сива голова на подушцi - до вiкна. Вона на нас не дивилася. «Ви всi обов'язково одужаєте! Прощавайте!» Дверi вже вiдкрито. «Стiй. На це тебе вистачить. Iменем України, стiй!» Я повернулася. «Ще. Ти не прийдеш - я це знаю. Тому ти це теж знай. Ти, можливо, - найкраще, що я бачила за цi два нестерпних роки. Просто знай це, сучко. Їж вiтамiни. Не ламайся, не тушуйся. Та ще пам'ятай. Тiльки спiдницi. Нiяких штанiв. Зрозумiло? Йди». Тодi я подалася до неї, обiйняла її. «Ти пiдеш, Вiро, ти обов'язково пiдеш, чуєш мене? Вiруй!» Вона поцiлувала мене в горбок Венери, що кровив на долонi пiд великим пальцем. Бiльше ми нiколи не бачилися. Я не прийшла. Вона ж пiшла. Я переконана. Невдовзi пiсля цього, коли я вiдпочивала в Криму, я посадила на її честь лiрiодендрон тюльпанний, тюльпанне дерево. Воно загинуло рiк тому. Прощавай, Залiзова Вiро. Так, я - зла. Коли я вдягаю спiдницi, що трапляється зрiдка, я на мить бачу її очi, що палають життям.
«Хай, Ена…рвучко… перелом… жовте свiтло трикутник… зовсiм? Образа тягар що? терпкiсть почуттiв зраджена людина… мить прощення… сутiнковий грiх… Це те, Ено, що я пам'ятаю зi свого сну про тебе».
Останнiм часом усi його листи псують менi настрiй, хоча поруч зi мною немає людини, яка настiльки тонко, як краєчки бiлих тюльпанiв лiрiодендрона, вiдчуває мiй стан. Прямо перед очима - залiзна скринька, на нiй написано «Стукайте». Це - ятка обмiну валют. Я стукаю. В металевому прорiзi з'являється зозуля - бiлява, в окулярах. Вона питається: «Чєго?» Я люблю такi запитання. Ну що, спробувати попросити її вирвати менi зуба, квиток на концерт Елвiса Преслi чи попроситися сходити по великому? «Двадцять». «Чєго?» Знову питає вона. Бог вирiшив сьогоднi екзаменувати мене на терплячiсть. «Доларiв США». Роблю уточнення я. Поруч iз моїм носом раптом виникає хапалка - рука.
Вечiрнi двадцять хвилин у метро. Щоб вони були приємнiшими (а кому не хочеться бачити приємним своє приватне життя?), треба всiстися. Я виглядiла вузьку смугу дерматину, її було ледь помiтно серед фундаментальних церетелiвських моделей-тiл, але я стрiмко кинулася до цiєї рятiвної смужки з упевненiстю, що моя дiвоча дупка чудово там умоститься, що мiсця для моєї дупки там вистачить. Ха, то я погано про себе думала. Дупка, звичайно, вмiстилася, але якоюсь часткою бадьоро й вiдчутно черкнула брезклого дядька з пишними сивими вусами й бакенбардами, який крякнув i вирячився на мене з погано прихованим навiть не роздратуванням, а подивом. Поки вiн на мене дивився (дивувався), я продовжувала процес дупкового свердлування, який тривав успiшно, i ось мене вже було затиснуто, як корок у пляшцi чи м'ячик мiж м'язистими стегнами учасницi курортної гри-естафети «перенеси м'яч мiж нiг».
Дядько продовжував на мене дивитися зизом. Я взагалi не дуже шаленiю вiд пильних поглядiв, нiчим хорошим на моїй пам'ятi така увага не закiнчувалася. Але ще менше менi хотiлося, щоб на мене дивилися так пильно саме зараз, на це в мене була одна причина. Я збиралася читати й дуже не хотiла, щоб хтось спостерiгав за моїм читанням. Не те, що я читаю в метро якiсь жахливi книжки, звiсно, що нi, я ж не стовiдсоткове асоцiальне страховисько. Те, що я читала, не було книжкою «125 вiрних способiв розчленувати улюблену свекруху»; i не було книжкою, iлюстрацiї до якої мали вигляд членiв, що водять веселi хороводи; i навiть не було книжкою, яку я якось побачила в руках незнайомого парубiйка, що вжахнула мене однiєю своєю назвою «Вда Зуба» (таке менi прочиталося, бо решту лiтер не було видно), менi здалося, що це була книжка для канiбалiв-початкiвцiв або для дантистiв, що, власне кажучи, практично те саме.
Нi, книжка була пристойна. Iвлiн Во. «Єлена». Але справа в тому, що цю книжку до мене читало сусiдське цуценя, мушу визнати, в песика чудовий смак, читало воно її надзвичайно уважно, але неохайно. Пiсля цього читача книжка мала вигляд погано очищеного помаранча, практично бiла, але подекуди з рудими смужками, що свiдчили про колiр обкладинки. Сама я також виглядала, як якесь офермо. На бiлих штанях габами - пил, а ще пляма вiд зеленого чаю на светрi. Красуня та й годi. Мiй потяг до читання книжок у метро - сильнiший за основний iнстинкт, тому книжку я, попри все, витягла. Дядько вирячився на книжку ще бiльш здивовано, нiж на мене. А на мене вже з осудом. Я повернулася до нього i промовила: «Добрий вечiр». Я думала, що пiсля цього вiтання вiн мене сторонитиметься. Вiн вирячив очi, привiтався зi мною i звернувся, мабуть, до своєї дружини, що сидiла поруч. «Вона думає, що ми знайомi». Вираз обличчя в нього був такий радiсний, що цим виразом та бакенбардами вiн був схожий на великого кудлатого собаку. «Сенбернар». Проторохтiла я. Вiн iще раз подивився на мене й повiдомив дружинi: «Бiдна дiвчинка. Вона думає, що вона - Сара Бернар, тому, мабуть, i вирiшила, що вмiститься, коли ото сюди вперлася». Бiднiй дiвчинцi, себто менi, було дуже соромно i за себе, i за свою книжку, i за заплямований светр, i за свою дупу. Менi було незручно в усiх смислах, тому я провалилася в «Єлену». Втiм, у метро всi так роблять: провалюються хто куди.
«Я так вийду до базару?» Питає в мене тiтонька на колiщатках. Вона збила мене з ритму конячки, що сторчголов поспiшає додому. «Перепрошую?» «Я сюди вийду до базару?» «Нi, до базару туди». Показую. «А сюди що?» Питає цiкава тiтонька. От уже нашi люди. Тим особам, якi займаються аналiзами наслiдкiв та причин того чи iншого вектора полiтики держави, слiд просто згадати доскiпливiсть наших людей. Доскiпливiсть щодо того, що їх не стосується. Чого вони так роблять? Чого вони туди лiзуть? I чого ми так часто влазимо в халепи? Тому що: «а сюди що?» Байдуже, що те, що їй треба, - на iншому боцi, їй цiкаво: «а сюди що?» От що головне.
Я прямую додому. Назустрiч iде старенька, що спирається на врiвноважувач, вдягнутий у бiлу дуту коротку куртку. «Ну, Катю, що ти хитаєшся?» Обурюється стара. «Ба, ти чого до мене чiпляєшся на рiвному мiсцi? Я тiпа йду, як можу. Я ж дiвчинка. Я звикла сама триматися, а не когось тримати!» «За когось триматися - дурний зможе, кицю, а ти спробуй iти сама, а ти спробуй когось утримати!» Бiлий дутий врiвноважувач iще бiльше надувся. Чого цi старi такi нуднi? - мабуть, думає вiн. Прощавай, Залiзова Вiро.
viii)
«Пане Андрiю, я перепрошую, але вас кличе пан Марат». Яка вона лагiдна, цей новенький янгол. З мiстичним iм'ям Полiна. Iншi янголята знають, що «пан Марат» - звичайна «Дiрка». Це прiзвисько живе невiд'ємно вiд нього давно, з тих часiв, коли вiн вiрив у те, що є справжнiм науковцем i його лекцiї привертають увагу студентiв та молодих фахiвцiв. Отримав вiн його тодi, коли приготував (переклав з англiйської) лекцiю для дантистiв «Дiрка - це сигнал дiяти негайно!» Непорозумiння полягало в тому, що хтось або через недбальство, або умисно розвiшав об'яви щодо цiєї лекцiї у примiщеннях, де отримували свої глибокi знання гiнекологи. «Пане Андрiю, я перепрошую, але…» Стоїть i думає, торкнутися мого рукава чи нi. Торкайся, дитино, торкайся. «Полю, поклик пана Марата не стане слабкiшим вiд того, що я досмакую каву, ти так не вважаєш?» А вона не знає, як їй слiд вважати. Нiчого, навчиться. Якщо спритна дiвчинка - ранiше, якщо пригальмована - пiзнiше, але неодмiнно навчиться. «Бачиш, як у мене руки тремтять, не дай Бог, ще окуляри пану Марату зiб'ю». Вона не наважується щось вiдповiсти.
