Лариса Денисенко - 24:33:42
Я заплющила очi. Так, це була саме така кав'ярня. Туди сходилися чоловiки рiзного вiку, якi чекали на своїх коханок, дружин, пасiй, або навiть коханцiв, бо це ж - Париж! Чоловiки приносили троянди, чекали, нервово палили, пили мiнеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного - котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобiльних телефонiв. Згодом просили в офiцiантiв, щоб тi принесли вази-мензурки, бо троянди хотiли пити. Вони починали спiлкуватися один з iншим, дiлилися iнформацiєю про погоду, намагалися вбити незручнiсть та вiдчай, але нiхто не сiдав поруч з ними за цей металевий прямокутний столик. Деякi йшли ранiше, деякi - сидiли до останнього, але всi вони колись iшли. Залишалися тiльки троянди. Червонi, з вологими пелюстками, свiдки побачень, якi не вiдбулися. Я вiдкрила очi i прочитала: "Я чекав там тебе вчора i чекатиму сьогоднi". Я хотiла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю - але тiльки зараз збагнула, що залишила мобiльний телефон вдома. "Доброго дня, скажiть будь-ласка, сьогоднi можна якимось чином потрапити до Парижа? Тiльки завтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та нi. Я розумiю, так. Дякую. Що? Нi, завтра не треба. Завтра це… дякую за розумiння, так".
"Шу, ти з ким там базiкаєш? Пiдiйми iншу слухавку, тебе хоче твiй пасерб. Нявчить тут, як кошеня з бляшанкою на хвостi, мяву-мяву, маму, дайте, маму", - крикнула Наталка. От Наталка… яка ж вона нестерпна - i як я її люблю за це! "Максе?" - "Привiт. Ми тут з Милицею сидiли, як вiн зателефонував, в iстерицi, а ти забула мобiльний, то я його взяв, а тут - вiн. Я думав не брати, бо це - твiй. А потiм подумав, що треба ж дiзнатися, хто це, може, батько, може, щось важливе? А там - вiн. А Милиця каже, ну, можливо, тебе не треба турбувати, бо ти на роботi, а ми самi витягнемо його з тамбуру, бiг дiл, але я подумав, як можна тобi не задзвонити, це ж тобi, власне, телефонували?" - "Максе, ти помiтив, що я не втручалася в твiй спiч?" - "Ну". - "А не втручалася я тiльки тому, що бiгла за твоїми карколомними думками, i то був бiг з перепонами. Ти зараз трохи подумай, i спробуй ще раз менi переказати що i до чого, о'кей?" - "А що тут незрозумiлого?" - "Добре. Хто менi телефонував?" - "Марлен, звiсно". Марлен, зрозумiло, о Боже мiй. "Зараз буду у вас. За пiвгодини приблизно. Слухай, друже, задзвони цьому блазню i скажи, що я вже їду". - "Вiн сказав, що в тебе є ключi вiд його хати. В тебе вони є?" - "Є, здається. Добре, що сказав, бо вони в мене на тiй квартирi. Слухайте, давайте вже зустрiнемося там, де вiн на нас чекає. Де вiн на нас чекає, до речi?" - "В тамбурi". - "Серйозно? Потягу Київ-Магадан?" - "Нi. Власної квартири. Ну, в такому мiжквартирному закапелку, в нас такий теж є". - "А що вiн там робить? О'кей, не розповiдай, Чiпе. Бери Дейла i вирушаємо. Гаєчка вже потулилася рятувати це… людське непорозумiння".
"Фуф, ви так довго. Чим ви займалися?" - Марлен був Марленом. Якби Марлен жив в епоху Дiтрих, їй довелося б змiнювати сценiчний псевдонiм. Вiн стояв у тамбурi i мав чудовий вигляд. "Ми працюємо, в принципi", - ввiчливо зауважила я. Мiж тим, ми з Марленом цiлувалися. Двiчi в кожну з щiк. У малих були такi обличчя, наче вони побачили стрiчку "Брєжнєв та Хонеккер повертаються". Марлен закiнчив чоломкатися зi мною, i полiз до них. "Вiдчиняй, мерщiй, дверi, менi треба впустити в себе священний дух Кампарi". В тамбурi валялися валiзи, модна парасоля, з якою в мене було пов'язано кiлька рiзноманiтних iсторiй - вiд романтичних до жахливих - i якiсь клумаки. "Ти що, ще не був вдома?", - запитала я, коли вiдiмкнула дверi. "Яка ти здогадлива. Вона завжди була найспритнiшою", - повiдомив Марлен малим. "Так, хутко проходьте, все це нехай тут полежить. Трохи. А ми поки пiдiймемося в нападi за грiхi нашi важкi-тяжкi". - "Це вiн про що?", - пошепки запитав Макс. "Пропонує випити", - переклала я. "Переклади - її професiя", - гигикнув Милиця.
"Я вам ще не казав, але зараз я це виправлю. Терпiти не можу, коли кiлька людей в присутностi когось ще - особливо в моїй присутностi - шушукаються. Мене це бiсить. Бо починає здаватися, що ви замислили моє вбивство. Та хто-небудь наллє в цьому домi, взагалi, скiльки можна чекати???", - ображено проголосив Марлен. Задзвонив мiй мобiльний. "Так. Не треба тут розмови розводити, ми не любимо розведених розмов, як i розведених мiцних напоїв. Йшла б краще зготувала нам щось ковтнути", - Марлен був упорядником людських вчинкiв. Вiн спрямовував i надихав. Муза моя!
Але я натиснула на зелену маленьку слухавку. "Привiт! Ти отримала мою снiжно-трояндову кав'ярню?" - "Отримала. Слухай…" Я почала дзигатися, бо мене оточували всi цi хлопцi, а менi так хотiлося бути нiжною. Але я усвiдомлювала, що ця чоловiча банда цього не схвалить. I повелася на це, як слабка дурепа, побiгла до ванної кiмнати. Зберегти обличчя героя - за будь-яку цiну. Тьфуй. "I куди це ти?", - заволав Марлен. "Це вiн тобi телефонує, так, вiн?? Максень, це твiй батько? Як це - звiдки ти знаєш! Треба знати. От я свою маму нирками вiдчуваю! Сашка, дай-но я з ним познайомлюся, гей, куди побiгла, Шу?!!" Марлен дубцював по дверях ванної кiмнати. Хлопцiв не було чутно. "Що там в тебе, ти змiнила фах i пiшла працювати в цирк, пiдкоряти хижакiв?" - "Нi. Це - Марлен. Вiн приїхав. Вважай, що я стала дресирувальницею пуделiв та кенарiв. Слухай, я кохаю тебе, а квиткiв немає. На сьогоднi немає. А ти завтра ввечерi вже будеш тут…" - "Нi, я ще буду тут! Якщо є нагода, швидше замовляй квитки! Я теж тебе кохаю. Отже - завтра. Мiй столик - лiворуч. I моя троянда найвразливiша, вона не хоче залишатися в кав'ярнi сама. Шу, чуєш? Прилiтай, дуже прошу тебе".
Коли я вийшла з ванної, всi вони вже всiлился за Марленовим скляним столом, i колом пускали пляшку кампарi. "Кожнiй тварюцi по кампарюцi! Не змiг знайти правильнi келишки. От, жлобцюємо. Пошукала б, га? Слухай, то ти натуркотiлася зi своїм? То що вiн каже?" - "Буду замовляти квитки, завтра вiдлiтатиму до Парижа". - "Яка марудень… Слухай, Емiль, можеш замовити їй квитка, а вона поки келишки нам знайде. Правильнi. Та нарiже лимончик". Ми переглянулися. "Це ти до кого зараз звернувся?" - "Що?" - "Не що, а хто. Хто такий Емiль?" - "Так ось вiн. А що?" Милиця був дуже здивований: "Це ти на мене вказуєш?" - "Так, а на кого ще? До речi, пришпiльно вони вигадали тебе скорочувати, Емiль: Мiлiця - супер. Так нiжно". "По-перше, Милиця". - "А по-друге, це походить з його прiзвища". - "А по-третє, я - Сергiй". - "Господи, ну чого ви скавульчите усi? Знайшли чим менi дорiкати. Та я його вперше бачу! I потiм, яка рiзниця, Емiль ти чи Сергiй. Квитки можеш замовити? Поки я буду знайомитися з її сином, а вона шукати правильнi келишки? Це нормальне використання часу. Я що, забагато прошу?" Ми вирiшили, що краще робити так, як хоче Марлен, нiж щось йому пояснювати. Нами керував колективний розум.
"Взагалi-то класно, що ви приїхали. Я думав, що збожеволiв". - "Ти тiльки зараз таке про себе подумав?" - запитав мстивий Милиця. "Це що вiн, типу знущається, так?" - "Вiн жартує. Ти краще розповiдай, що сталося". - "Ти не повiриш. Але першим, кого я побачив, коли зайшов до пiд'їзду, зґвалтований власними валiзами та парасолею - от вже ця парасоля - то був Толiк". - "Це той, про кого я думаю?" - "Саме той". - "Толiк-алкоголiк?" "Толiк-алкоголiк". - "Але ж вiн повiсився". - "Що?" - не витримали хлопцi, якi до того часу мовчки спостерiгали за нами, як за гравцями у пiнг-понг. Чекали, поки ми стратимо, щоб розпочати свою партiю. "Ну, як вам сказати. Коли я звiдси їхав працювати в Лондон та чекав на вулицi таксi до аеропорту, то в нас тут розпочався галас та бiганина, бо повiсився сусiда Толiк. Менти пiдкотили, швидка допомога, справжня тусовка всiх цих, якi викликаються через нуль. Тiльки пожежникiв не вистачало". Кампарi закiнчувалося. "Ну от. Мати потiм менi написала, що Толiк повiсився. Я не дуже здивувався, бо Толiк пив стiльки, скiльки здатнi пити слони. Може, одного разу вiн подумав, що вiн - тарзанка чи гойдалка, ну i того…" "Може, вiн не зовсiм повiсився?" - припустила я. "I як ти це собi уявляєш?" - "Може, всi думали, що вiн повiсився, а вiн - вижив". - "Можливо, не знаю. Але фактом є те, що я приїхав, заходжу до пiд'їзду, а там - Толiк. Каже менi: "Ну, що, козел, повернувся з закордонiв?" А я побiг. Ключi в руках крутив, зронив. Побiг по сходах, дивуюся, як я валiзи не позроняв. I все думав, а чого це вiн обкозлив мене? За що? Я ж йому завжди наливав. Нiчого собi - поведiнка. Одного разу костюм подарував! Тобто поки люди живi, ти до них iз добром, i вони наче добрi до тебе, але це не значить, що коли вони помруть, то ставитимуться до тебе приязно. Я тому бабцю на цвинтарi навiдувати не люблю. Вона наче мене любила, пирiжками годувала з яйцями, смачнi, до речi… але хто її знає, як вона поводитиметься тепер?"
"То що будемо робити? Пограємося, поки залишилося трохи кампарi?" - "В що?" - "В два пихато-супер-пихатi та один дебiлкуватий факти?" - "Що це за лайно?" - "От чого ви, молодь, така агресивна? Чого вiдразу лайно? Це - просто гра. Менi треба вiдчути, що всi ми живi. Дивися: спочатку ти називаєш чесний пихатий факт про себе, потiм ще пихатiшiй, а вже потiм - iдiотський. Завершувати завжди треба iдiотським, тому що якщо два факти будуть занадто пихатими, тебе захочеться побити, щоб збити пиху, розумiєш?" - "Марлен, я не хочу в це гратися". - "Ти не хочеш, а менi кортить дiзнатися про цих класних хлопцiв бiльше! Та й взагалi. Не роби менi марудно!" Я бачила, що Макс розгублений. "Максе, це iгри в стилi Марлена. Вони безпечнi. Його поведiнка набагато небезпечнiша, нiж iгри". - "А що, давайте пограємо". Макс не любить виглядати слабким. Милиця поки розмiрковує. Хлопець, який понад усе любить крутити в головi кубики з власних думок.
