Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Я ж прослухала кiлька тез, переконалася в тому, що з чистою совiстю можу передерти звiт, який готувала два роки тому; єдине, що потрiбно буде змiнити, - iмена лекторiв. Мене бентежив профiль такого собi К., в якого був занадто тонкий та акуратний (як на чоловiка) нiс, нiс, який я так любила на обличчi мого другого справжнього кохання.
Юлька, як завжди, намагалася мною керувати й того разу. «Я хочу, щоб ти з ним познайомилася». «Навiщо?» Втомлено спитала я. «Тому що вiн менi подобається. От сама побачиш. Слухай, я знаю твоє скептичне ставлення до моїх чи потенцiйно моїх чоловiкiв, але Андрiй - надзвичайний». «Юлько, - почала вiдкараскуватися я. - Ти ж чудово знаєш, що я не люблю технарiв, у нас рiзна ментальнiсть. I потiм: навiщо менi з ним знайомитися, адже вiн подобається тобi, а не менi. Не менi ж вiн подобається?» «Не тобi. I це - добре!» Юлька була сповнена оптимiзму i була така щаслива. «Але я просто хочу, щоб ти висловила свою думку. Як подруга. Та й узагалi. Ти рiдко куди-небудь виходиш, чого тобi стирчати вдома самiй? Поїхали на дачу. Там - природа. Ти ж любиш природу?» Природу я любила. «Ну, а хто там узагалi буде?» Безнадiйно спитала я. «Андрiй». Це iм'я Юлька вимовляла так замрiяно, що було не дивно, що вона мене зовсiм не чула.
Я почала її термосити. «А крiм нього?» «Рiзнi мої колишнi однокурсники. Ти їх ненавидиш усiх. У перспективi. Веселi такi технарi». Юлька посмiхалася до мене. «Я не поїду. Я, крiм тебе, нiкого там не знаю, отже, всi вони будуть лiзти знайомитися зi мною». «Боже, та кому ти треба? I потiм, там буде Андрiй». У мене з'являлося все бiльше пiдстав ненавидiти це iм'я. «Юлько, слухай, iще раз наголошую на тому, що я не знаю твого Андрiя i знати не…» «От i познайомишся!» Юлька така наполеглива. «Згадала! Нас туди повезе мiй кузен, його ж ти знаєш?» Так, безперечно, її кузена я знала. «Тодi я зранку вже у тебе!» Вона крутнулася дзиґою i зникла.
Була така тепла осiнь, казкова. Вранцi у вiкно крадькома проникло гiркувате прохолодне повiтря. Воно цiлувало мочку вуха й шепотiло: «Прокидайся». Ледь торкалося губ, залишало на них вiдчутну хризантемову гiркоту, яку миттєво всотує язик. Торкаєшся рукою мiсця поруч iз собою, вiдчуваєш його тепло й раптом лякаєшся, наче привид милувався з тобою в лiжку. Що це? Несвiдомий переляк через нагрiте порожнє мiсце. Тодi прокидаєшся й розумiєш, що нагрiла це мiсце своїм тiлом, а потiм перевернулася на iнший бiк. «Чого ти злякалася, дурепо?» Запитуєш сама в себе.
Я накинула на плечi закоротку сорочку. Пiшла на кухню, вiдчинила вiкно, потягнулася, високо задерла руки, випадково давши ляпаса тонкошкiрому вразливому абажуру; закоротка сорочка оголює сiдницi. Я зварила собi каву, всiлася на табурет, пiдiбгала до себе колiна, кiлька разiв намагалася натягнути сорочку до кiсточок. Я вбирала в себе пахощi кави, пахощi осiннього двору. Боже мiй, як менi було добре. «Я нiкуди не поїду», - обiцяла я собi й посмiхалася. Так я посидiла ще хвилин зо п'ять iз заплющеними очима, думала про те, яке воно швидкоплинне - щастя. Потiм рвучко пiдхопилася, почала втискатися у джинси, вдягати футболку, влiзати у кросiвки - i йшла вiдчиняти дверi кращiй подрузi.
У салонi старої «Волги» її кузена ми мовчимо. Царина мовчання. Менi здається, що пил всмоктує тiльки-но народженi нашi слова й переховує їх у кишенях старих зеленуватих чохлiв. «А де Рада, де твоя дружина?» Витягую з кишенi кiлька слiв i передаю Юльчиному кузеновi. Вiн повертається до мене, дивиться грайливо. «А вирiшив не брати, щоб не заважала». Вiн менi пiдморгує. «На дорогу дивися, телепень». Вистрибують iз пiднiжного килимка рiзкi слова Юльки. Staccato. Вона мене до всiх ревнує. А може, це й сестринськi ревнощi. Вiн без усмiшки дивиться на дорогу. Юлька знає, що я подобаюся йому, але вiн зовсiм не подобається менi. Тобто не те щоб, але - нi. Я примощую голову на її колiна. Вона посмiхається. В нас вигляд змовниць. Всю дорогу вона плете менi тугесенькi косицi.
Червонi, жовтi, зелено-гарячi плями. Наче не листя, що шурхотить пiд вiтром, а зграйки хвилястих папужок облiпили дерева. Осiнь. Яскравi фарби, i ти здаєшся собi таким невиразним у порiвняннi з величчю рiдної природи. Мабуть, Юлька думає про те саме, iнакше навiщо вона обережно перекладає мою голову й хапає косметичку? Протягує й менi люстерко та губну помаду. Треба зробити кiлька яскравих мазкiв. Тим часом дорога змiнюється. Машина грузне у глеюватому ґрунтi. «Ганю, сiдай за кермо, а ми будемо штовхати». Каже кузен i матюкається собi пiд нiс. Коли виходиш iз машини - моторошно. Я сiдаю за кермо. Стою на мiсцi, поки машина буксує в багнюцi. «Слабаки», - кволо кажу їм я.
Раптом рухаємося. Швидше, нiж я сподiвалася. Якась пляма на путiвцi, хтось вимахує руками й кричить: «Стiй! Завертай сюди!» Я зупиняюсь. Мiсцевий iдiот. Лiзе прямо пiд колеса. Я вилiзаю з машини. Я сердита. Губи пiдiбранi, помаду я з'їла, у волоссi розповзаються сплутанi негроїднi косицi. В головi змiями кубляться злi реплiки, клекоче лава, готуються от-от виплеснутися смертельнi для людей потоки, але все це зупиняється через його очi. Це нетутешнi очi. Очi кольору насиченого синього неба. Неба iменi цiєї осенi. Вiн посмiхається до мене. Я бачу, як поспiшають Юлька з кузеном, наближаються, обличчя червонi, хекають. Ми з володарем неймовiрних очей стоїмо, роздивляємось одне одного. Невiдривно. Кузен кидається до машини, щось перевiряє. Переконався, що все гаразд - я обережно ставлюся до чужого майна. Уважно дивиться на нас. Ми ж мовчимо. Непорушнi. У моєму життi було стiльки хвилин мовчання й непорушностi, i це було кращим за все голосне та рухоме, що зi мною вiдбувалося. «Андрiй. Ганна». Юлька швидко опускає очi, закоханi жiнки скорiше за iнших розумiють, коли двох немає потреби представляти одне одному.
Я ж беру Юльчину руку, i ми входимо на невiдому територiю. Я починаю теревенити, щоб її вiдволiкти. Вона не пiддається, але вдячна менi за це муркотiння. Я почуваюся кицькою, що нашкодила. Мала шкiдниця муркотiнням забиває господарям баки. Багато порожнiх слiв, я нанизую їх, наче в дитинствi ягоди на лiску, виготовлюю намисто. Серце моє стукотить так сильно, що менi хочеться його накрити чимось, аби не почули iншi. Я не знаю, де стоїть Андрiй, але я чую, як гупає його серце. «Подивись, якi гарнi квiти!» Вимушене захоплення справдi гарними золотими кульками на струнких, сильних стеблинах. Схиляюся, хай охолодять моє обличчя. В них терпкий запах. «Давай пiдхопимо їх травою, бачиш, якi важкi?» Юлька погоджується, рве траву. «Слухай, там дiвчата вже щось готують, давай допоможемо?» Знову важкий погляд i легка згода.
Дача стоїть на вiдлюддi. «А там - бачиш, он там? Там ростуть вiковi сосни, наче продовження хатинки. Мiй персональний лiс». Розповiдає менi господар i вказує на рудувато-зелену смугу сосен. Наче вiдчуваючи нашi погляди, мала фiгурка серед дерев привiтно махає рукою в нашому напрямi. Незрiвнянний запах вогнища. «Мабуть, вiдпочивають, картоплю печуть, смажать шашлики». Я вiдразу впiзнаю його голос, хоча самого не бачу. Його погляд пропалює менi шию та спину. Я настiльки вiдчуваю, як менi пече, що пiдiймаю волосся, торкаюся пальцями - нi, холодне. Вiдчуваю його руку на ключицi. Чи можу я дихати? «Комар». Вiн посмiхається.
Нарештi я повертаюся до нього. Дивлюся йому просто у вiчi. Вiн трохи вищий за мене. Я роздивляюся його довгi гарнi пальцi, вiн помiчає, ховає руки в кишенi штанiв. Його нiс. Його надзвичайно тендiтний, як на чоловiка, нiс. Носик. Величезнi очi. Два великих мазки ультрамаринової гуашi на теплому жовтуватому фонi обличчя. Чи вiн вродливий? Можливо, менi нема що сказати, я не можу концентруватися, втрачаю контроль, тому що моє власне серце забиває мої власнi думки. Тому я схрещую на грудях руки, тисну на серце зап'ястком. «Тихше, будь ласка». Я дивлюся на нього й помiчаю, що вiн - моє вiддзеркалення. Схрещенi на грудях руки, переговори з серцем.
Так, того дня ми стовiдсотково щось їли, можливо, це було смачно. Так, ми щось пили, але не пам'ятаю, що саме, знаю, що не могли не пити. Так, ми навiть реготали, мабуть, над новими анекдотами, чи просто тому що сп'янiли, бо ми щось пили. Можливо, я сама розповiдала пошлi анекдоти, чого б нi? Я завжди розповiдаю такi анекдоти. Ми спiвали пiд гiтару, тодi завжди на студентських посиденьках щось спiвали пiд гiтару. Кiно, Наутiлус, ДДТ, Фiл Колiнз, Ватра? Погода була, здається, затишною. Можливо, нас жерли комарi. I вже абсолютно точно, що ми дослiдили дачу та мiсцевiсть. Десь посеред рудувато-зеленої смуги хтось вкопав гойдалку. Самотня химерно бiла гойдалка. Залiзне сидiння-сiтка, як на лiжках у пiонерських таборах. Я прилягла на нього, почала розгойдуватися. Я нi про що не думала, заплющила очi й чекала. А коли вiн присiв на краєчок, чужа ненадiйна гойдалка зламалася. Прорвалася, зiрвалася. Ми впали. Гойдалковий бiль у людському серцi. Чужа зрада пахне димом. Димом вогнища та сосновими голками, що встромились у волосся, як стрiли хоробрих тубiльцiв.
Напевно, нас довго шукали. Завжди довго шукаєш, коли точно знаєш, де саме треба шукати. Вона, Юлька, не могла мене залишити. Було вже темно, коли вона нас знайшла. «Куди ви ходили? Ми нервувалися, оголосили всеукраїнський розшук. Ти знаєш, що всi понапивалися, втомилися й поїхали? Тепер нам треба поспiшати на автобус чи ловити машину… Вже треба до мiста». Каже Юлька, вона, моя сестра милосердя, витягує сосновi голки-стрiли з моїх ран. А потiм ми втрьох їхали в автобусi, напiвпорожньому автобусi. Вона - позаду, ми - попереду. Обличчям до неї. Вона робила вигляд, що спить. Вона не могла зустрiчатися з нами очима. Пронизливе щастя, чого ти завдаєш болю iншим?
