Павло Шевченко - Волоцюги
- А я так і не знайшла більше свого кохання, - видихнула-вистрелила Тамара й уже веселіше додала. - Мати казали - пороблено.
- Усі кажуть: “пороблено”, - а хто ж це конкретно робить? Назвіть, так би мовити, Автора Зла. Це що: сидить десь у болотах така собі Баба Яга й навертає на добрих людей чорну силу?
- Доля така, дівоча, - продовжувала своє нічна гостя. - Та й люди в нас різні. Виростеш у тіні нелюбові, серед матюків, сварок, гною, занехаяних чоловіків, які невміло нашвидкуруч трахають усе, що рухається в спідниці, - калікою по життю за - лишаєшся. Батько зранку до вечора: дивись, такасяка, у подолі не принеси! Простих слів, на яких тримається світ, - кохання до жінки почали соромитися. Відро з помиями в руки, мішок із силосом на плечі й - уперед! От ми, молоді, й тікали світ за очі з цього місця куди завгодно… Усе дивуюся, як це в радгоспі не було Повій, таких собі Жрицьмесників чоловічому началу…
- Ну, заміжні жінки, погодься, вже спуску не давали, сповна надолужували своє! А виконати функцію “месниці” - скочити в гречку, коли свій не справляється, - свята справа! Аби люди не знали. Може тому й “ввижалося”: сексу в нас немає, ви, жінки, лишні на цьому радгоспному святі життя, - іронічно опустив планку бесіди Антон, дивуючись співзвучності настроїв Тамари.
Коли і як вона до цього дійшла? Чим займається ця зневірена у визначеності, самотня, проте явно не зламана жінка, його колишній Лускунчик?
- Ну, от і все, Антоне, тобі завтра в дорогу, - раптово піднялася Тамара. - Значить, листи мої ти отримав…
Вона сказала так, ніби це відбулося вчора.
Господи, чому ж так разюче відрізняється вся природа, усе воїнство, що сотворив Ти в перші дні на небі й на землі, від основного Твоєго труда за образом Твоїм - долі української Радгоспної Жінки? Війни, голодомори, полони, допри, похорони. Соціальні експерименти жреців. Втрати, страх, тривога. Матюки. “А курва, а блядь, а матьперемать!”.
Звідки воно взялося, оте матюкливе Слово, у здавалось би незлобивих хліборобських степах?
Принесли зайди чи, як каже начитаний дід Німенко, “сталося за Хвройдом”. Таке собі “вивільнення бажань”, підсвідомий протест проти утиску, насилля чужого аскетичного, “антиперелюбного”?
Грішу, грішу…
Власне, за радгоспними мірками й син дівчини-сироти та вітчима, старого есея-теслі, стельмаха, сокирника, що зглянувся над покриткою, - байстрюк! Не ображайся на ці Слова - “байстрюк”, “покритка”, ну, отака тут соковита енергетична “солов’їна” мова. До речі, яку Ти послав, разом з приниженням. Навіщо? Навіщо посилював їх земну нікчемність, похідність, прабатьківський гріх? Чи, навпаки, бив на сполох? Щоб через страждання привернути до прозріння, істинного саморозуміння єства жінки-матері? Що це: Божий присуд на безвихідь чи вказівка на всесильність і безмежність її вселенського Смислу? Такий собі ек сперимент з відточування генетичної майстерності виживання роду людського, який вона вимушена продовжувати. Пригодиться в тому, Великому Світі, де занечищеній душі радгоспної жінки уготована довга дорога через темряву до Світла?
Не Боже це діло діяти з певною прагматичною метою, дорікати недосконалістю. Не Боже це діло напучувати церковників до тотального знищення жіночого божества, інших богів і вірувань, фанатичної агітації і пропаганди за самого себе, єдиного. Чого добились? “Ще гіршими стали…”. І знаєш, чому Твоя ідол-ікона - зображення розпатланого чоловіка - висіла в покутті сільської хати?
Боюсь розчарувати твоїх ревни телів-жреців: скоріш задля порядку, мовляв, треба - “пожалуста”.
Очі бачили одне, душа відчувала інше: своє розуміння легального зв’язку з Вищою Небесною Силою, вічним Вогнем Добра, Краси, Любові, Життя. Бо духовні закони жили тут у серці, генетичній пам’яті. Вони не знали священні писання, церковні обряди, майже не ходили до церкви (інстинкт самозбереження та й куди ходити, у райцентрі - катма). Проте берегли душу в чистоті - земними добротою, спочуттям, милосердям, продовжували людський рід, прикрашали землю, працювали на ній до сьомого поту. Жили тими законами, що й предки, природа, у якій Ти розлився, втілився, - а тому, мабуть, за правильними законами. “Моральна підзвітність самому собі…”, - був Ти в хаті чи ні. Генетичний код, матриця, - розумієш, Христе-Боже?
А могли ж кинути того “неправедного” плуга, поголовно податися в ченці, схимники, приєднатися з торбами до твоїх любимих і немічних божих людей. Чи - як свого часу прокуратор Понтій Пілат, “умити руки”*, ми, мовляв, не причетні до далеких єврейських розборок і візантійських інтриг…
_____________________
* “Умити руки” - за древнім іудейським звичаєм “показати, що ти не винен у крові”. Саме так, омивши руки водою на площі перед народом, поступив римський прокуратор Понтій Пілат після розп’яття Христа (див. Євангеліє від св. Матвія), - авт.
У темряві зі старої яблуні, під якою розмістився холостяцький поміст Антона, зірвалося яблуко, і - свят-свят, зі всього маху влупило напівсонного волоцюгу прямо (криво!) в лоба. І це вже з кимось було… Тілом пробігла блискавиця нічного переляку, а потім якось ніби небеса “розверззглися”. У просвітках листя яблуні затанцювали тонкі грайливі промінчики (чи то якісь відблиски від сусіднього вуличного ліхтаря?). Розбуджена ними зграйка сонних горобців, що ночували в густій кроні, гамірливо шугонула куди очі не ба - чать.”Жив-жив..”.
- Ти хо-чеш ще каза-ти? - спитало зверхузбоку-знизу, звідки, - Антон уже й не торопав.
- Е-е…
- Го-вори… “Ой, про що ж це я недого-ворив!”, почав гарячково збиратися з роз-Христаними думками столичний боян. “Господи, я ж розмовляв з ним, захищав радгоспну Жінку - і воно мені було треба!”. Та далі - у голові закрутилося-завертілося, мов підключився до якогось інформаційного потоку, майже Цунамі. “Зараз я все скажу!”.
- Чому я, ні - ми, ні - я-ми маємо нести хрест відповідальність за “політично-кон’юнктурний” вибір нащадка найнятих свого часу норманів-Рюриковичів!? - бурхливий потік бранця української журналістики зовсім “криво” змів останні залишки переляку. - Ти знаєш, про кого йдеться - царя Володимира, хрещеника глибоко язичницької Київської Руси-України! Хотів як краще, вийшло як завжди! Хотів шапку з діамантами й царгородську царівну в дружини - символів влади від чужого Бога - Христа, а отримав владу чужинських візантійських церковників. Хотів ще міцніше об’єднати князівства - по смерті потужна імперія смиренно віддала чужому богові душу. Бо що сказали чужинці: не протився злу, кидай свого косацького меча, досить танців і співів, ти раб, нікчема, молися, спокутуй свою гріховність і знай: якби наш Бог спитав з тебе за “повною програмою” - було б ще гірше… З вільних русичів до греків-ченців і далі… З храму природи до церкви скорботи. Бач, що з того насилля вийшло: духовна й… екологічна катастрофи!
- Мабуть, справа справді не в тому, правдива віра чи ні, а в тому, кому вона служить, - спіткнувшись об екологію, якось непевно спробував підвести риску напівсонний радгоспний волвх. - Може, вистачить?
- Го-вори!.. “Ну, блін, я скажу!” - Як могли і вміли, - в Антона аж дух перехопило, - наперекір новим жрецям любили-кохалися, і були любимими, коханими, у їх домі лунав сміх і плач, вряди-годи жевріли вуглинки “християнського” щастя-нещастя. (Ну, тримайся!)… Любили спочатку діточок, сім’ю, життя, свій Рід, аж потім - Тебе, співчутливо пропускаючи мимо вух євангельське від Матвія: “Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене не достойний”. Бо жили не на спраглому п’ятачку Іудейської пустелі, серед гір чи печер, під релігійним гнітом ортодоксів-ревнителів, а на багатих, омитих дощами чорноземах, благословенній Тобою ж землі, у гармонії з божественною природою, вільним просторим степом, царством усякої “тварі по парі”.
- Я ж бачив, що добре воно було, - підтримало зверху-збоку-знизу…
Веремія несло далі.
- Вони ніколи не покидали своєї землі обітованої (чого це він про свою землю саме так?), бо на чорноземах коріння пускається глибоко. А ще божеством цих степів тисячоліттями була ЖінкаМати - символ життя і родючості. Жінка ще за п’ять тисячоліть(!) до твого народження зоріла тут мудрою Берегинею-Орантою, скарбником і продовжувачем роду - Богинею. Лише одного разу пересохло річище її енергії. Коли за наказом московських прокураторів на ці родючі землі опустився молох Голодомору. Навіть мон го ло-татарським ординцям вистачило терпцю не знищувати тих, хто годує їх армії. А тут - під корінь мільйони годувальників! “Если враг не здается, его уничтожают!”. Щось дуже схоже на Твоє, візантійськоапостольське: “Хто не зі Мною, той супротив Мене”…
- Це я ка-зав?..
Ех, сюди б ще професора Мартіна, пожалкував Антон, ми б на пару дали жару. “Не ка-зав”, - а де до-кази? Утім, ти диви - і йому не переливки… Усі лише переписують, просять, а хто хоча б раз поцікавився: як тобі там, Боже? Може, чимось допомогти?
