Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Iрина була вiдчайдушною нечупарою, чого я органiчно не був здатним терпiти. Я трохи вмiв куховарити i нiколи не вважав за проблему невмiння жiнки готувати. Я обов'язково прибирав хату щотижня та робив генеральнi прибирання щомiсяця. Вона ж розкидала свої речi по стiльцях, мiй вiшак вона перетворювала на чудернацьке дерево з листям-панчохами, плодами-лiфчиками та трусами, суцвiттям грайливих спiдниць; її панчохи можна було знайти пiд диваном, пiд крiслом, бруднi шкарпетки вона могла запхати мiж диванними подушками. Чашки з недопитками чаю та горнятка з кавовою гущею перетворювалися на шатерникiв, вони бродяжили столами, шафами, полицями. Їх легко можна було вiднайти пiд столом та лiжком. Вони були всюди, крiм тих мiсць, де їм належало бути. Я починав обурюватись, Iрина не зважала. «Якщо тебе це так бiсить, то прибирай. Мене воно не бiсить». Iрина казала. I я прибирав. А потiм припиняв прибирати. Тому що це було, на мою думку, несправедливо - не я все перетворював на смiтник. Коли я припиняв усе вичищати, бруд заполоняв геть усе. Я знову заводився. Iрина казала, що мене не розумiє. «Якщо це настiльки тебе колошкає, то чого ти доводиш до цього, чого вчасно не прибираєш? Я взагалi не розумiю, навiщо ти з цього вироджуєш проблему». Я ж вiдчував себе бiлим комiком нiмого кiно. Що стоїть iз роззявленим ротом та розведеними руками, занурюючись у проблеми, якi iншим не здаються вартими уваги.
Апофеозом моєї лютi став випадок, коли я побачив на своєму застеленому вишуканою бiлизною лiжку двi бруднi запилюченi валiзи. Я був тодi здатен тiльки вимахувати щось руками. «Спина затерпла?» Iрина в мене запитала. Вона сидiла на бильцi крiсла, копирсалася в купцi своїх трусикiв, щось складала, щось розкидала на пiдлозi; бiля неї на колiщатковому столику вишкiрилися на мене чотири брудних чашки. Тодi я скинув валiзи на пiдлогу. Вони важко гепнулися. Я здригнувся. Вона цього не помiтила. Тодi я скинув її. З фотеля. Вона засмiялася. «Ти чого, я ж збираюся! У вiдрядження!» «Навiщо ти поклала свої смердючi валiзи на моє чисте лiжко?» Я запитав. «Ну, так, а що сталося»? Iрина виглядала трохи спантеличеною. «Вони - бруднi, розумiєш, а лiжко - чисте. Взагалi-то ми на ньому спимо!» Злобився я. «То ти ж їх наче скинув? То в чому тепер проблема?» Iрина посмiхнулася й простягнула до мене руки. Їй хотiлося швидкого кохання. «Сядеш у поїзд, хай собi їде, може у Прагу, може у Вiдень, мокрi дерева бiгтимуть слiдом, лишиш позаду всi радощi й бiди». Їй спiвалося. А менi хотiлося швидкого вбивства.
Поступово особисте життя Iрини налагоджувалося. Пiсля того, як з її вини ледь не загинула людина, вона пиячила набагато менше. Вона стала лагiднiшою, нiж була. Хоча в нiй вiд природи було мало в'їдливостi. Спокiйна та осяйна. Налагодила стосунки з Катериною, в них з'явилися спiльнi таємницi. Я помiчав, як часто вони сокорять по телефону. В них з'явилася спiльна косметичка. А нiщо, на мiй погляд, так не поєднує жiнок, як спiльнi перукарки, гiнекологи та косметички. Катерина безплатно ставила Iрцi пломби, Iрка домовлялася про неї зi своїм гiнекологом. Пам'ятаю, що в той час Катерина почала вдягати романтичнi блузки з глибокими викотами. А в неї була така гарна шия. Вони обмiнювалися намистами. Обирали подарунки для матерi. Несподiвано для мене в них усе стало гаразд. Натомiсть ми з Iриною вiддалялися одне вiд одного з кожним кроком їхнього зближення. Вона дуже хотiла дитину, а я думав, у що перетвориться моя хата пiсля того, як вона народить.
Менi здавалося, що я живу з людиною, якiй, власне кажучи, на мене чхати. Я щось робив, обурювався, виявляв проблеми, можливо, їх створював, вона цього навiть не помiчала. «Ну, так, а що сталося?» В неї було своє життя, зовсiм невiдоме й закрите вiд мене. Нi, вона нiчого вiд мене не приховувала, але я начебто не розумiв нi того, про що вона думає, нi того, про що мрiє, нi того, чого вона хоче досягти, нi того, що, власне, вона робить. Як то каже розумненька Софi Коппола? «Lost in Translation». Складнощi перекладу. Саме так. Свої стосунки зi мною вона вибудовувала через моє середовище. I навiть не розумiла, що цi мiстки, якi вона наводить, ведуть куди завгодно, але не до мене. Вона стала приятелькою Ксени; до неї почав прислухатися упереджений Колобок; навiть Будда не вiдсторонювався вiд неї, як зазвичай це робив, а дiлився особистою iнформацiєю. А де тут був я? Де я був тодi? Не знаю. Мабуть, бiля розп'ятих нiг мертвої жiнки на дверях моєї ванної кiмнати.
Коли в мене зникло бажання виборювати її у горiлки, вона припинила пити, а я припинив її кохати. На її днi народження НАТО промовив тост, що, мовляв, домами ми давно товаришуємо, i йому здається, прийшов час товаришувати родинами. Колобок та Iрина зарепетували «ура». Ксена крикнула, що треба пити до дна. Навiть Будда чомусь заволав: «Гiрко-гiрко-гiрко». Я тодi був здивований i почувався зрадженим. Як нiколи, я тодi вiдчував свою самотнiсть. Як найдальша вiд сонця планета.
Вони не розмовляли зi мною, хто цiлий тиждень, хто - мiсяць, Ксена пiвроку. Коли я її покинув. Усi вони, крiм Будди. «Нi, ти сам скажи нам, чого тобi треба? Чого тобi треба вiд життя? Чого тобi треба вiд людей?» Що я мiг вiдповiсти? Я мовчав, вони злостилися. «Слухай, поясни менi, навiщо було настiльки затягувати цi стосунки, гратися в пару, жити разом, сплачувати борги її брата, щоб потiм, коли все покращилося, вчинити так жорстоко?» Колобок казав. «Покращилося порiвняно з чим? Покращилося для кого?» Я питав. Колобок говорив, що з нього досить, i йшов. «Ти розумiєш, чого всi такi розлюченi?» Будда питав. Я говорив, що не хочу тримати такi думки в своїй головi. «Вони розлюченi не тому, що їм шкода її, хоча, можливо, шкода, а тому, що ти зламав їхнi мрiї«. Так сказав Будда. А я тодi подумав, що все своє життя я руйную мрiї людей, котрi оточують мене. «А тобi? Я нiчого не зламав тобi?» Питався я в Будди. «В мене, звiсно, є мрiї. Але вони iншого формату». Будда вiдповiдав.
«Андрiю, ти додому, тебе пiдвезти?» «Так». На обидва запитання. Це - Тетяна. Анестезiолог. З нею я також спав.
Ще до того, як почав спати з янголами. «Я чула, в тебе неприємностi з Гелею? Милi сваряться - тiльки тiшаться. Будь терплячим, вона ж така дитина». I погляд, цей поблажливий погляд. Ох, Тетянко-Тетянко, хитра потворо. Вона думає, що народжена крутити людьми, як цим кермом. Ким - рвучко, ким - ледь-ледь. «Про що ти думаєш? Утомився? Сьогоднi нам ще пощастило, треба подивитися в календарi, вчорашнiй день був дуже жадiбний щодо свят. Мало скалiчених п'яничок. Нiчого, сiчень урiзноманiтнить нашу практику». Її рука торкається мого волосся. Замружився на мить. Було б так просто запросити її додому, було б так просто кохатися з нею, вiдчути знову її сильне тiло, потiм солодко заснути на її грудях. Ох, як це все складно. «Трохи є«. Кажу я. Вона розумiє, що я - корабель, який не помiтив сигналу з її маяка. Вона не була прикро цим вражена, тому що знає, що менi ще пливти у зворотному напрямку. В неї переможна усмiшка.
Поки ми стоїмо в заторi, земля вкривається першим снiгом. Я побачив хлопчика приблизно п'яти рокiв, що йшов мармуровим бордюром. У мiстi багато мармурових бордюрiв, особливо бiля державних установ. Хлопчик iшов i кидав у батькiв снiжками. Його батько щось кричав, тому я вiдчинив вiкно. Батько щоразу, коли малий у нього влучав, кричав йому: «От приїдемо додому, я тобi руки повiдриваю». Або таке: «Я зараз до когось пiдiйду, схоплю та вiдлупцюю як слiд. Отримає хтось за повною програмою». А мати малого, тендiтна жiнка, спина якої вочевидь боялася снiжок, коли вiн влучав у неї, лагiдно зверталася до нього: «Синку, вдягни рукавички, будь ласка, iнакше змерзнуть ручки». Втiм, нiхто з них не звертав уваги на слова iншого.
А я згадав, що минулого року був на конгресi лiкарiв у Лондонi. I вiдпочивав в одному з численних лондонських паркiв. У цьому парку позаду батькiв iшов хлопчик, однолiток цього, вiн брав акуратнi камiнцi, яких було вдосталь накидано вздовж дорiжки, i жбурляв їх у спини батькiв. Спокiйно йшов, нахилявся, обирав камiнець, а потiм жбурляв. Батьки так само спокiйно йшли, вiн примудрявся читати книжку, вона гомонiла з кимось по маленькому мобiльному телефону, вони не звертали на манiпуляцiї сина нiякої уваги. Наче кожний з них зараз перебував у своєму паралельному свiтi, камiнцi до батькiв не долiтали, як зараз до хлопчика на бордюрi - батькiвськi погрози та материнськi прохання. «Що ти будеш робити на Новий рiк?» Це Тетяна. «Чергувати». «Хм, отак? Я теж». Корабель обов'язково пропливатиме у зворотному напрямi. Така карма всiх кораблiв.
v)
Iнодi навiть у мене ранки не складаються. Що вже тодi казати про життя, якщо навiть викоханi ранки?… Прокидаюсь я щаслива, як завжди, але потiм усвiдомлюю, що далеко не все так весело. Переважно таке трапляється через те, що зимно, а коли зимно, бiг не таке вже й задоволення; через те, що пiсля метушнi свят у мене виникає обов'язкова лiнь, коли всi м'язи та мiзки майже атрофуються, а функцiонують лише тi з них, що вiдповiдають за пiдвищений апетит; а ще через те, що моя мати вирiшує теж встати вранцi, щоб поставити черговi питання щодо мого особистого життя (втiм, я її розумiю, бо вона й бачить мене тiльки вранцi та у вихiднi, а питання можуть докучати людинi сильнiше за сверблячку). I сьогоднi все це збiглося. Ранок пiсля новорiчних свят, якi в нашiй країнi тривають до кiнця сiчня. Менi здається, що сiчень таким чином компенсує своє прохолодне ставлення до людей. «Зимно, так». Каже Сiчень. «А що ви хотiли, зима ж на дворi, не ще щось. Але зважте, скiльки я влаштовую вам свят i як забезпечую приводи, щоб зiгрiтися?»
