Ґюнтер Ґрасс - Кіт і миша
— Ясно, тільки Мальке, хто ж іще? Ідіот.
Тулла чекала на подробиці, чіплялася до нас, тицяла пальцем кожному з нас у груди. Але ми мовчали, обмежуючись лаконічним: «Хто, як не Мальке» або «Ясно». Тільки Шиллінґ, ні, це таки був я, ввів у обіг нове поняття, вимовивши у проміжок між головою Готтена Зоннтаґа і голівкою Тулли:
— Великий Мальке. Це міг, це може, це зробив тільки Великий Мальке.
Так воно і залишилося. Усі попередні спроби назвати Мальке якоюсь кличкою досить швидко провалювалися. Я ще пригадую «бульйонного когута», або ми називали його поза очі «ковталою», чи навіть «нещасним ковталою». Але прижився тільки мій спонтанний вигук:
— Це зробив Великий Мальке!
І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.
Біля каси ми нарешті позбулися Тулли. Вона попрямувала до дамської купальні, тканина сукні натягнулася на її плечах. Зі схожої на веранду прибудови чоловічої купальні було видно море, білувате і вкрите тінями хмарок, які віщували хорошу погоду. Вода — дев'ятнадцять градусів. Усі троє, ми відразу ж без особливих зусиль відшукали очима за другою мілиною постать, яка пливла на спині у напрямку затонулого трала, здіймаючи купу бризок. Ми погодилися на тому, що тільки хтось один має попливти за ним. Ми із Шиллінґом запропонували Готтену Зоннтаґу, але йому більше подобалося лежати з Туллою Покріфке за стіною сімейної купальні і посипати морським піском її жаб'ячі стегна. Шиллінґ відмовився під приводом того, що забагато з'їв на сніданок:
— Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.
Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.
На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, — Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, — я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:
— Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.
Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:
— Попливете за ним, яйця повідриваю.
Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.
І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:
— Ви зовсім здуріли, чи що?
І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.
Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, Маллєнбрандт кинув якомусь випускникові ключ, а той виявився нерозторопним і довго возився біля дверей, поки нарешті відчинив їх.
VIII
Подальші спроби розслідування тягнулися протягом усього суботнього пообіддя, не дали жодних результатів і залишилися у мене в пам'яті лише не вартими згадки фрагментами, бо я постійно повинен був тримати на контролі Мальке, а також його вже згадану раніше краватку, вузол якої він час від часу намагався підтягнути вище, але Тобі вже нічим неможливо було допомогти.
А капітан-лейтенант? Якщо це питання взагалі доречне, то відповісти на нього можна лише сухо: він не був присутній під час пообіднього розслідування, і ходили непідтверджені чутки, що він у супроводі своєї нареченої обійшов усі два чи три магазини з орденами, які були в місті. Хтось із нашого класу, здається, зустрів його в неділю у кав'ярні «Чотири пори року», де він сидів зі своєю нареченою та її батьками, а під його коміром уже все було гаразд, і гості кав'ярні мали нагоду несміливо зауважити, з ким їм випала честь сидіти у кав'ярні і яка поважна особа за сусіднім столиком манірно намагається відколупати виделкою шматок від твердуватого пирога третього року війни.
Я не потрапив у неділю до кав'ярні. Бо пообіцяв отцю Ґузевскі прислужувати під час заутрені. Мальке у своїй картатій краватці з'явився кілька хвилин по сьомій і разом із незмінними п'ятьма бабусями марно намагався заповнити порожнечу колишнього спортзалу. Він, як завжди, причащався біля вівтаря ліворуч. Напередодні увечері, після завершення розслідування, він приходив до Маріїнської церкви сповідатися, можливо, у Тебе були свої причини, щоб прошепотіти усе на вухо отцю Вінке у церкві Серця Христового.
Ґузевскі затримав мене і запитав про мого брата, який воював у Росії, а можливо, вже і не воював, бо від нього уже кілька тижнів не було ніяких новин. Можливо, що отець подарував мені дві пачки малинових цукерок за те, що я вчергове накрохмалив і попрасував його рясу і стихарі. Точно я пам'ятаю тільки те, що Мальке уже пішов, коли я вийшов із захристя. Напевно, він поїхав попереднім трамваєм. Я сів на площі Макса Гальбе у другий вагон дев'ятки. На Магдебурзькій, коли трамвай уже майже рушив, заскочив Шиллінґ. Ми говорили про щось зовсім інше. Можливо, я пригощав Шиллінґа цукерками від отця Ґузевскі. Поміж Ґут-Заспе і Фрідгоф-Заспе ми перегнали Готтена Зоннтаґа. Він їхав на жіночому велосипеді, а ззаду, на багажнику, примостилася крихітна Покріфке. її стегна все ще були страшенно худими, але вона вже не в усіх місцях була такою ж пласкою, як раніше. її довге волосся віялося за вітром. На зупинці Вайхе-Заспе ми змушені були пересісти і почекати трамвая, тож Готтен Зоннтаґ і Тулла нас обігнали. Вони зачекали на зупинці Брьозен, сперши велосипед на смітник Управління купальними закладами. Вони бавилися у братика і сестричку, тримаючись за мізинці одне одного. Сукня Тулли була синьою-синьою, занадто спраною, занадто короткою, занадто тісною, занадто синьою. Купальні причандалля ніс Готтен Зоннтаґ. Ми порозумілися без слів, самими лише кивками голови, і, помовчавши, по черзі промовили тільки одне речення:
— Ясно, тільки Мальке, хто ж іще? Ідіот.
Тулла чекала на подробиці, чіплялася до нас, тицяла пальцем кожному з нас у груди. Але ми мовчали, обмежуючись лаконічним: «Хто, як не Мальке» або «Ясно». Тільки Шиллінґ, ні, це таки був я, ввів у обіг нове поняття, вимовивши у проміжок між головою Готтена Зоннтаґа і голівкою Тулли:
— Великий Мальке. Це міг, це може, це зробив тільки Великий Мальке.
Так воно і залишилося. Усі попередні спроби назвати Мальке якоюсь кличкою досить швидко провалювалися. Я ще пригадую «бульйонного когута», або ми називали його поза очі «ковталою», чи навіть «нещасним ковталою». Але прижився тільки мій спонтанний вигук:
— Це зробив Великий Мальке!
І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.
