Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Мішині мрії про ніжну, покірну і пристрасну, як мулатка, стриману і чутливу, мов японка, хижу, як негритянка і пишну, наче кустодіївська «руская баба», коханку, вилітали повз скроні Ірини Володимирівни отруєними стрілами просто у вікно. Зі швидкістю ядерних боєголівок. Губилися десь у параної та смогові місцевого неба, завчасно налаштовані на відсутність цілі, яку треба уразити. Влу - чи - ти…

Вру - чи - ти обрізаний скіпетр - мішені, яка здатна засмоктати тиранозавра і виплюнути назад його неушкоджений скелет.

- Через півгодини найбільша за останні десять років магнітна буря сягне свого піку, - сказала Ірина Володимирівна крізь повний рот висмоктаного чаєм лимону.

Гнесь дивився у вікно - на протилежному будинку висів величезний біґборд з кока-колою і сольним виступом Яловичої Вирізки «Я - твоя», що невиразно нагадував розчавлену пляшку кетчупа.

Міхаель ніяк не відреагував, бо саме піднімав шасі, себто був на тій межі зльоту, яка вже не залишає жодних сумнівів щодо перемоги.

- А особливо уважними треба бути Риболіям, Стрілорогам і Дівукам, - продовжувала колупати репліками Мішину потилицю Ірина Володимирівна.

- Ця ваша астролябія, чи астроблядія, чи як її там, - повна хуйня, Ірино Володимирівно, - озвався Гнесь, - я не вірю, що людині може, наприклад, поталанити сьогодні лише через те, що вона не належить до знаку Сракохряків, а завтра, приміром… ту саму людину заарештують просто у метро лише тому, що вона народилася під знаком Амбістоми… - Іро, будь ласка, зроби мені чаю, - раптом пролунав до Ірини Володимирівни Цинкель, а його очі були схожі в цю мить на щойновивержену сперму, - якщо вам не важко, - додав він, і лагідно посміхнувся в слід отруєній стрілі, що пройшла крізь шибу, мов кульова блискавка.

Гнесь озирнувся і з огидою подивився на Ірині вуха, наповнені кетчупом. Ірина Володимирівна раптом перетворилася на петарду (півроку безплідних чекань, півроку споглядання Мішиної спини, півроку! - після тієї пиятики на Восьме березня, коли геть нетямущиий Цинкель поставив її раком між кошиком для сміття і офісним стільцем, і виїбав так, як це вміють лише обрізані євреї…). Петарда готова була вибухнути просто зараз, просто не дожувавши цитрини, просто в труси - лише смикни за мотузку тампакс… Але «дякую» Цинкель вимовив тим самим тоном, яким півроку тому блював на спину і зачіску Ірини Володимирівни, - і мельхіоровий кулон загойдався у гніві й розпачі.

Не так як ніч закінчується день,і розділити їх дедалі важчеІ місяць з голосом Едіт Піафмонеткою не падає в ранкову прірву -Його душа блукає небом цілий деньнемов крихкий уламок порцеляниІ в гущу кавову занурює мізинцясумний шаман-ацтек сновида-вечірІ як своїх не дарувати крилзустрічним безвітрильним каравеламКоли дерева вже забули про торішнє листяі скоро розпрощаються з прийдешнімЯк в дзеркалі - обірвана струна мовпо воді пускає кола звуків

Й відбиток місяця занурюється в свічку,щоб утекти в туман в обіймах воскуЛягти на дні - обличчам в прірву небаде нашаровуються зграї риб на зграї чайокСеред сліпого плетива води волоссяводоростей вітру зморшок світла…І знати: день коли прийде нудьгавважається останнім словом смертіІ першим начерком на полотніз сирих конопель музики повітря…

Час - ближче до початку чергового робочого дня,аніж до закінчення попередньогоПростір - космічне тіло, схоже на кулькузіжмаканого паперуДія - сни на межі істеріїелектронних пристроїв…

Ніч у мантії менструального кольору ходитьколами індустріального просторуНа дротах дрімають зграями бройлери,їхні сни перетворюють рекламні постериІ біґборди на чорні квадрати пустки,вирізані з недоклеєного колажу МістаТільки хтось ще повертається поночіз відпустки - у вени знайомих вулиць -під настроєм Ференца ЛістаКулею в незагоєному м’язі стирчитьсвітанок очманілими світлофорамищо кліпають очима в небоНебо кольору юшки з морської риби -сніданок забутого у чужому спогаді зліпкаживої потреби…

____________________

Чимдуж лечу Узвозом, підхоплена каламутним потоком травневої зливи - стискаю у жмені кольорові скельця, - розбитий твій образ - що до крові впиваються у лінію життя та Венерин горб. Моя рука схожа на розібраний допитливими дітлахами калейдоскоп. Серце на гойдалці.

З боків проносяться фіранкові поезії прочинених щиро назустріч травневим хмарам шибок. Ця вулиця - немов прадавній фоліант, - гортаю похапцем стіни будинків й брам. В долонях дахів - падучі зірки неначе вервиця. Вночі. А удень - погляди звідусіль, ніби мухи на голках…

ВАЛЬКІРІЯ З ПЕЧЕРИ

ПОПЕРЕДНІХ УМОВ

Кава з тарганами. Пиво з недопалками. Безсонне комп’ютерне око…

Різьбяр з галюцинацій параноїдальної гарячки ворогів щойно закінчив надзвичайно делікатну роботу. Робота вимагала неабиякої концентрації уваги потаємних фасеток третього ока, надзвичайної зосередженості й злагодженості в роботі всіх без винятку… а надто - острівців Лангенгарса. Різьбяр Гапагавор задоволено відкинувся в медитативному кріслі. Тепер він міг більше ніколи не дивитися на свій витвір, і ця обставина тішила його печінку.

Тільки уявити! Посередня, кондова, поширена серед різноманітних верств населення планети галюцинація завдяки його геніальній наполегливості перетворилася на справжнє параноїдальне диво!

Гапагавор навпомацки загорнув те, що нагадувало вишукано вирізьблені з дерева та цегли сполучені посудини, в свою улюблену оксамитову краватку, яку він навмисне почепив у вірному передчутті закінчення шедевру. З посмішкою відмітив про себе, що, пересуваючись обережно, - з рукою, простягнутою якнайдалі від закрученої на сто вісімдесят градусів голови з міцно заплющеними очима, і якнайближче до балкон, - він схожий на свого сусіда - сновиду. Так він дійшов до прочинених дверей балкону, і щосили викинув грудку густосинього оксамиту на вулицю. Разом з рукою, але мистецтво ж вимагає жертввввввввв!..

Звісно, якщо один просторово-часовий відтинок приклеїти безпосередньо до наступного без плавких переходів, вийде захопливо. Динаміка реальності створюється саме завдяки склейкам у стик… Тому ніхто не бачив, як чудовий галюцинативний витвір утнув у повітрі спіраль (саме таку, яку описує осінній лист або паперовий літачок) і впав на волосся перехожої дівчини. Так само ніхто не бачив, як рука Гапагавора відірвалася від галюцинації, описала в повітрі параболу, викинула перед самим тротуаром ядучо-зелене сальто-мортале і гепнулася в калюжу.

Музика надзвичайно сприяє динаміці довколишньої картинки, а музика саме і лунала: хтось жбурнув з балкону плеєр (імовірно, сусіда - сновида), і з його «вух» долинав чи то Garbage «І’m waіtіng for you», чи то «Cozmіc blues» Janіs Joplіn.

Визначити було важко - вочевидьки, в плеєрі поступово сідали батарейки.

Отже, дівчина провела рукою по волоссю і подумала: «Або я буду багачкою, або треба повідстрілювати ворон!». Називати ім’я дівчини нема потре би, бо хто завгодно здогадається, що подумати таке про галюцинацію могла лише Еля.

Еля спустилася в андеґраунд. Через присутність двох міліцаїв та масної тьоті з пикою тапіра, що стояли біля турнікетів, підземне довколище не здавалося ані оксамитовим, ані вельветовим, ані навіть велюровим. Еля зітхнула, і вирішила придбати синю пластмасову блямбочку на шкоду пляшці пива.

Трійця флегматично спостерігала, як Еля обмінює жетон на зелену стрілочку: не було причин для хвилювання, адже людей мало, і проскочити за кимось на шару непомітно Елі не вдалося б.

На платформі з’ясувалося, що потяг потрібного Елі напрямку стоїть на станції вже півгодини, людей у нього напхалося, мов ікри в жабу - невідомо як зачинятимуться двері. Еля заплющила очі, притисла до грудей вишитий бісером заплічничок і щосили занурилася у пальта, сукні, краватки, гудзики, - мов у щільно зім’ятий пластилін. Вона згадала сюжет з якогось науково-популярного фільму: самиця дельфіна стрімко спливала штопором з чималої глибини на поверхню… Людський пластилін всмоктав Елю. Всі змушені були вийти зі стану кататонічного ступору і заворушитися, аби відновити більш-менш зручні пози. У такий спосіб Елю пропхали аж до протилежних дверей, що на цій гілці ніколи не відчиняються. Еля приліпилася писком до скла - прямо в білий трафаретний напис: «Не прислоняться», і подумала, що «слон» українською буде «туля».