Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Вiтаюся з «Банданою». Я думаю про смерть. Дуже часто думаю про смерть. Я думаю, як я помру, мене хвилює, який у мене при цьому буде вигляд (рiдко в кого буває дуже гарний, але…), чомусь мене дуже непокоїть думка, як би не померти з гiгiєнiчною прокладкою в трусах. Я дуже не хочу, щоб у моїх трусах невiдомий менi судовий експерт знайшов прокладку. Я колись просила в Бога, я просила, зроби так, щоб я не померла з прокладкою в трусах, дуже тебе прошу, обiцяю нiколи не спати з одруженими чоловiками. Не знаю, записав вiн це в зошит iз позакласної роботи проти мого прiзвища чи забувся. Але з одруженими чоловiками я не сплю. Вiтаюся з «Дiвчиною, що позбавляється зайвої ваги». Вона позбавляється зайвої ваги вже понад два роки. А зайва вага хоче позбутися дiвчини. Зайва Вага. Схоже на угорське чи болгарське жiноче iм'я. «Приємно познайомитися. Вага Зайва. Персональнi гороскопи та ворожiння».
Учора, коли я йшла сходами, я думала, а що буде, якщо зараз перечеплюся пiдбором i впаду. Головою бемцнуся, зубами вгризуся у бетоннi сходи, зламаю шию та заклякну в вимушенiй позi. Що буде? Нiчого. Я не перечепилася. Або ось прямо зараз наберу швидкiсть, послизнуся на дощовiй поверхнi й полечу з цiєї дамби, зламаю пару ребер, щелепу, шию, наберу пiску в очi, нiс, рот. Одного разу, коли я бiгала, зустрiла чолов'ягу з величезним бияком. Це було мальовниче видовище. Чолов'яга вийшов iз кущiв верболозу, вiн був голий, тiльки в майталесах (в брудних ромашках), в руках вiн тримав бияк, а на вигляд був не дуже люб'язний. З таким про погоду заговорювати не варто. Я вже тодi думала про смерть. Я сказала Богу: дякую, що я сьогоднi без прокладок у трусах. Я зупинилася й дивилася на чолов'ягу. Повз мене промайнула дiвчина з дитячим возиком, дитинкою та малим цуциком, усе це дивом умiщувалося в її руках. Рота її було вiдкрито, мабуть, вона верещала. Менi цього було не чутно. Я роздивлялася бияк i думала, як це, коли ним отримуєш по головi.
«Де вода?» - спитав мене Чолов'яга. Шкiрою я вiдчувала, що краще буде його не дратувати. Менi не подобалися труси, якi я вранцi вдягла. Невиразнi. До того ж - з учора. А щодо трусiв у мене з Богом домовленостi не було. Тому я вiдповiла, показуючи великим пальцем униз, як Клеопатра, що карає, «тама». «Дякую, мала». Вiдповiв вiн, затиснув бияк мiж нiг, помацав навiщось свою пику, може, перевiряв, чи все на мiсцi, а потiм почав спускатися. Мабуть, його мучила спрага. «Привiт». Весело каже до мене «Веселе Черевце». Я йому посмiхаюся. В мене завжди полiпшується настрiй, коли в мене жбурляються привiтами товстенькi чоловiки, якi вiком наближаються до дiдiвського. Не вiку мого дiда, а абстрактного дiдiвського вiку. Мiй дiд загинув у Велику Вiтчизняну, двадцятичотирирiчним, я вже пережила його на певну кiлькiсть рокiв. Мiй дiдусь годиться менi в… студенти. Я не сплю з чоловiками, що є молодшими за мене. Цього я не обiцяла Боговi. Колись я мрiяла загинути у Велику Вiтчизняну вiйну. В цьому моя проблема, я мрiю загинути у вiйнах, якi давно минули, а на вiйни, якi тривають, мене не затягнеш. То вже нi. «Хай, Костик», - кажу я. Костик автоматично махає менi рукою, тому що слухає СiДi-плеєр. Цiкаво, вiн колись чув, як у виконаннi когось iншого звучить його власне iм'я? Вiн постiйно в навушниках. Дiвчину Мадонну, себто - Евiту. «Донт край фо мi, Україна, так в тобi i згину…»
У метро напроти мене сидить жiнка з обличчям Грейс Келлi. Грейс Келлi вдягнута в турецьку шкiряну куртку, зашмиганi джинси та кросiвки, що мали колись бiлий колiр. Її ноги пiд лавою. Вона п'яна. Якби я працювала в газетi, я б зараз сфотографувала панi Грейс, а вже завтра вранцi той чоловiк у картузику, що отримує своє завтра сьогоднi, прочитав би мою статтю «Реiнкарнацiя. Грейс Келлi в київському метро, вона каже: "Я хотiла спробувати пожити життям незiграних мною бiдуючих героїнь"«. Мабуть, вiн сказав би, хитаючи картузиком: «Ох, чого тiльки не вигадають. Але - схожа ж! Схожа ж, от чортяка!» Грейс Келлi вивалюється на станцiї Контрактова площа пiд божественнi звуки клавесину. «Не приту-бля-тися», - каже вона двом офiсним жiночкам, затиснутим у бiлядверному закапельнику. Вони її не пiзнають. Обмiнюються поглядами. Одна одну чудово розумiють. «Це ж треба таке!» «Ох, сором, та й годi». Ми всi їдемо далi. Плебеї, яких залишила королiвська особа.
Напроти з розумним виглядом мандрує порносайтами Влад. Це ж треба, який серйозний чоловiк, навiть це його не тiшить. Вiн чує моє форкання. Повертається до мене. Встає. Пiдходить. Я читаю: «Вибране. Нiмецька фiлософiя». Вiн висмикує книжку в мене з рук (обожнюю, коли таке роблять), гортає сторiнки. «Ох. Усi навколо займаються тими клятими виборами, i ти також», - каже вiн. Я знову форкаю. «Це з чого випливає? - питаю я. - Вiддай книгу». Вiн вiддає. Терпiти не можу, коли хапають мої речi. Вiн каже, що це випливає зi змiсту моєї книги. Я кажу, що бiльше б логiки було, якби я гортала художнє видання «Плейбой», а тодi б вiн висловив припущення: «О, i ти також лесбiянка». Вiн мовчки щось жує - або слину, або шмарклi, чи, може, встиг щось непомiтно вкласти в рота (взагалi на роботi вiн або сопе, або хропе, плямкає або щось їсть - одне слово, нiколи не дає собi вiдпочинку). Вiн каже, що переконаний у тому, що або я давно нi з ким не спала, або я фемiнiстка. «А ти спав нi з ким?» - питаю я. Вiн знову повертається до порносайтiв.
Я - фемiнiстка. Це ж треба таке бовкнути. Одного разу я потрапила на збiр американських фемiнiсток - студенток та професорок трьох унiверситетiв. До цього я нiколи не бачила живих фемiнiсток, навiть, о сором менi, нiчого не знала про iснування Оксани Забужко та Марiї Арбатової, не кажучи вже про їхнiх суворих американських споборниць. Тому менi було дуже цiкаво подивитися, що вони таке є. Людей на збiговиську було повно. До того ж, тут були присутнi чоловiки, наприклад, зi мною був авантюрний Моня Б. з Одеси. Авантюрний Моня читав американцям лекцiї про Ленiна та Сталiна, а фемiнiсткам про Марка Вовчка. Ми вибрали собi стiльцi й зосередилися на промовах.
На сценi стояла доволi приваблива дама, поруч iз нею стояв стiл, на якому щось лежало. Сцену прикрашав плакат незрозумiлого змiсту. Менi здалося, що я бачу на ньому чоловiчий статевий орган, перекреслений. «Хiба це не член?» - спитала я в Монi, вiн на мене цитьнув. «Вони проти членiв?» Я була невгамовна. «Слухай!» Моня не любив надавати пояснення, за якi не платили у валютi. Але я почала слухати. Йшлося про губну помаду. I ось що саме: «Губна помада - це член. Наше завдання на сьогоднi - скласти петицiю до косметологiчних фiрм, якi дозволяють собi вмiщувати губну помаду в такi ганебнi упаковки. Це безвiдповiдально! Це принижує жiнку! Жiнка думає, що просто фарбує губи, але пiдступнi чоловiки влаштували все так, що вона зволожує свої губи членом. I що нам залишається? Або зовсiм не фарбуватися, але це шлях слабких духом. Або докорiнно змiнити ситуацiю!» Всi зааплодували.
Власне кажучи, весь цей час я думала, що все це жарти. Потiм почали виступати рiзнi дiвчиська та жiнки у вiцi, всi вони iз запалом говорили про те, який сором вони вiдчувають, коли торкаються губ помадою, як їм нiяково. Наче ти сама викручуєш голiвку члена, а потiм починаєш возити ним по губах. Особливо жахливо, коли хтось iз бой-френдiв просить фарбуватися при ньому. Все це змушує постiйно думати про секс. Унiформа губної помади огидна та образлива для сучасної жiнки. Не знаю, чим я привернула увагу до себе. Можливо, занадто нафарбованими губами. Тодi був час, коли я зловживала косметикою. До мене пiдiйшла жiнка-лiдер i спитала, чи я маю губну помаду? Дiдько мене смикнув сказати «так».
Справа у тiм, що я геть забула, що в Українi на той час були дуже популярнi помади, привезенi з Польщi. Помади, якi спецiально були зробленi «пiд чоловiчий член». Ми з Юлькою їх звали «членомазки». Юлька менi подарувала таку на честь поїздки. Вона вмiла вибирати подарунки. Бракує слiв, щоб передати, який фурор викликала ця помада в слухачок лекцiї. «Ви звiдки?» - розгублено спитала в мене жiнка-лiдер, автоматично потрапивши до перелiку моїх ворогiв, у яких, бач, виникав сумнiв щодо моєї англiйської. «З України», - сказала я. Моня Б. тим часом кудись зник. «Це де?» - спитала жiнка-лiдер, яка, можливо, теж занесла мене до перелiку власних ворогiв, котрi змушують її визнати недолiки своїх знань географiї (до всесвiтньовiдомого народного помаранчевого супротиву проти влади залишалося рiвно 10 рокiв!). «Це поруч iз Польщею», - повiдомила я. «О, - сказала жiнка. - В нас живе багато полякiв», - додала вона. Вираз її обличчя говорив про те, що, на вiдмiну вiд мене, тi поляки, якi тут живуть, добре обiзнанi з ворожою сутнiстю губних помад. «Треба допомагати жiнкам третього свiту!» - нарештi вимовила вона, рiшучо вiдрiзала Україну вiд Польщi й перенесла мою Батькiвщину до Азiї. Ця її фраза увiйшла до тексту петицiї. «Через те, що жiнки Азiї тiльки-но визирнули з-пiд паранджi та звикли до знущань, якими їх сторiччями мордували чоловiки, приниження губною помадою в цих країнах є надзвичайно поширеним». Помаду я в них ледь забрала.
Щодо сексу, то в мене справдi давно його не було. Так склалося. Кiлька пояснень. Тi чоловiки, що мене оточували, переважно були одруженими, а я не могла заради сексу, який мiг би виявитися не дуже приємним, зрадити свою обiцянку Боговi та внаслiдок цього померти з прокладкою в трусах. Угу. Зараз. Тi, що залишалися неодруженими, були переважно молодшими за мене, а з такими я не спала вiдповiдно до своїх власних принципiв. А ще - я з тих дуреп, яким потрiбно кохання. А ще - я з тих, хто дуже недовiрливо ставиться до чоловiкiв та й людей узагалi. З людьми я почуваюся наче та бабця, що довго-довго стоїть у черзi й дивиться на новеньких, хто тiльки-но пiдiйшов, як на потенцiйних злочинцiв, що можуть нахабно влiзти в чергу. «Вас тут не стояло!» Саме так. Можливо, колись я стану iнша.
