Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке)
Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.
За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.
Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.
Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.
Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.
Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.
- Бiда! Помагайте, люди добрi! - Заволав дядько Пiвень.
I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.
Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.
Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.
Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.
- Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм'я моє Павло.
- Звiдки в тебе цей огир? - Спитав старий iз золотою гривною на шиї.
- I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.
- То це, значить, ти полонив печенiзького витязя? - Подав голос великий князь.
- Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.
- Молодець!.. Iване, - Кивнув головою назад великий князь. - Дай йому ногату за печенiга, за витязя! - А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною. - I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся! - Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.
- Князю! Я дуже хочу тобi служити!
- Ти хiба не служиш?
- Я привiв урок людей робити. До городнiх робiт.
- Скiнчиш урок - вiдпускай людей - i на Берестове до конярень!
- Дякую, князю, дякую, князю! - I кланяючись низько, вiдступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя...
Дядько Пiвень пiдхопив пiд вузду огиря i повiв, повiв швидко на Подiл.
Там у тiснiй золотарськiй майстернi йому пробили дiрочки в золотнику i в ногатi.
Просто тут, у майстернi, привiсив до натiльного хреста княжу ногату.
На розi бiля найстаршої київської церкви святого Iлiї вiн полишив малого на конi, накинувши повiд на гостре пакiлля чийогось тину,
Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, i призивно протяг до небожа правицю.
- Iди i подивись, як наш золотник сяє на iконi самого святого Iллi!
Споглядаючи велику iкону з великим багряним сонцем, до якого на червонiй колiсницi мчав володар грому Iлiя, малий так i не второпав, де висить дарований церквi золотник. Бо весь низ iкони було обвiшано дорогим намистом та золотими та срiбними монетами, карбованими у всiх краях i язиках...
- Бачив?! - Пiднiсши вгору правицю, завзято виголосив Пiвень. - То ж бо й воно!
I так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.
- Куди ми?
- Тьху на тебе! Наврочиш менi все дiло своїми "кудиками"! - Злостився Пiвень на малого.
Десь неподалiк вдарили в бубон i засвистiли кугички. Опинились просто в широко розчиненiй брамi заїзду. Пiд стiною заїзду з'юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долонi.
- Дядьку, можна я подивлюсь?
- Iди та не барись! Бо менi... - не доказав дядько.
Малий i не озирнувся туди, куди дивився дядько Пiвень. Хлопчина з великою напругою продерся крiзь тiсне коло людей i ледь не викотився на майданчик, де вiдбувалося дiйство.
Дiвка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а лiтнiй здоровань похмуро товк билом у бубон i щосили тупав ногою.
Пiд голосну музику танцювало двоє - коза та хлопчик. Тiльки коза пiдстрибувала на заднiх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.
"От би менi так iз Ходою навчитись!" - Iз заздрiстю подумав хлопчик.
I тут його штовхнули, i вiн, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.
- Ану не шарпайся! - Долинув згори знайомий дiвочий голос.
Пiвник задер обличчя - над ним височiла дебела перевiзникова донька. А її прихопив правицею нiчний гонець. А лiвицею вiн обхопив служницю. Так, служницю городника. I всi троє пiдпилi.
"Невже вона така п'яна, що не впiзнала мене?" - 3 тривогою подумав хлопчина. I став прислухатись до того, що шепотiв гонець дiвкам.
Тiльки зрозумiв, що щось соромiцьке. Вони йому нiчого не вiдповiдали, хихикали та попискували, коли вiн засильно лапав їх.
"У городi все не так, як у нас!"- Вирiшив Пiвник i хотiв знов дивитись на чудасiю, як почув той голос, який купальської ночi керував татями.
Малий вивернувся, щоб бачити того...
- Чуєш, Волосе! - Шепотiв у потилицю княжому гонцевi ставний чорновидий молодик. - Дурник у заїздi iз своїм стрибунцем...
- На те вiн i дурник, щоб сюди припертися iз стрибунцем, - не обертаючись, вiдповiв гонець, ще мiцнiше торсаючи дiвок.
- Тю на тебе, ребра зламаєш! - Засичала служниця.
- То йди до Гречина, може ти йому милiша за коняку! - Прошепотiв гонець, торкаючись пухнастими вусами палаючого дiвочого вуха.
Дiвка приснула, але не вiдповiла.
- Скажи Зорянi, нехай почастує,.. - шепотiв чорновидий.
- Не тре, - вперше обернувся гонець. - Стрибунець примiтний. Сьогоднi взяв йому три сонечка на Бабинiм! Поведеш крiзь браму - примiтять зразу. Сам нехай виведе...
- Довго чекати... А гостi скоро пiдуть до... Хто тодi вiзьме?.. Не перефарбуєш...
- Поговоримо ввечерi,.. там, де завжди. А зараз - згинь!
I дiйсно, Гречин за мить наче крiзь землю провалився, хоча ось тут стояв.
Дядько Пiвень вхопив за комiр небожа.
- Оце так недовго?!
- Дядьку! Тут така таємниця! Я тобi скажу!..
- Тс-с-с! Що тут у нього iз суглобами? - Голосно проказав дядько i присiв до жеребцевих копит. - Говори пошепки.
- Дядьку! Тiльки-но був отой! Вони iз княжим гонцем зговорювались проти тебе...
- Звiдки знаєш, що про мене?
- Вони золотники сонечками називали, а жеребця - стрибунцем. I хотiв Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто пiдпоїла...
- У-у! - Захрипiв Пiвень i аж зблiд. - Ти... лишайся при... коневi... Я пiду меду вип'ю та подумаю.
Тiльки дядько зник у дверях заїзду, вiн видерся на коня, i йому тепер через голови глядачiв було добре видно лицедiїв.
Хлопчик стояв у розмальованої дiвки на плечах i жонглював трьома редьками, а дiвка трьома захалявниками. Нищiвнi леза миготiли в повiтрi i зблискували на сонцi слiпучими спалахами.
Ось хлопчина впустив одну редьку, i вона в повiтрi накололась на вiстря ножа. За тим друга i третя.
Всi загукали, заплескали.
Хлопчик скочив на землю i, втираючи рясний пiт iз засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачiв.
Поки однi щось подавали, iншi тим часом швиденько вiдступали, нiби й не вони тiльки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.
Пiвник теж не став розсиджуватись на конi, а скочив на землю.
Натовп розпорошився, i пiд стiною на колодi лишився сидiти хлопчик-лицедiй поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її вiдштовхував.
- Ти звiдки? - Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.
- Звiдтiля! - Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.
- Не бреши, ти не киянин!
- Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.
- То ви княжi холопи?
- Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий...
- А кiнь не ваший? Боярський? - Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.
- Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових златники! Похвалився Пiвник, заковтуючи смачний калач.
- Дивiться, щоб татi його не звели!
- Чого мають звести?
- Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.
- Який вiн iз себе, той Гречин? - Схитрував Пiвник.
- Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка...
- А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.
- Бо вiн байстрюк, - малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника. - I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
- Якого Анастаса? - Так само тихо спитав Пiвник.
- Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй - той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув - люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько - то слуга Анастаса...
