Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке)
- Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!
- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!
- А де ж їх тут тисяча назбиралася? - Малий аж спинився i рота розкрив.
- Ну? Чого спинився? Ми до заутренi йдемо - там їх i побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколiв визирали рожево-сiрi та рожево-бiлi мури, виведенi на людський зрiст.
Дядько притишив кроки i не стримався.
- Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах... Бачиш, як би бiлий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось i туди в яму щось живе кинути, то вапно його з'їсть, розчинить i слiду не лишиться.
- I вiд кiсток нiчого?!
- I вiд кiсток! - Ствердив дядько...
Вони вийшли до брами Володимирового Мiста якось несподiвано. Звернули у завулок лiворуч - i зразу перед брамою мурованою з каменю i цегли плинфи, затинькованою i побiленою якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною дивними вiзерунками рiзного зiлля понад самими стулками ворiт.
Пройшли по дзвiнких плахах пiдйомного моста i стали перед вартою.
Воротарi, при зброї i в лускатiм броньовiм обладунку спитали:
- Хто такi? Куди йдете?
- Я Пiвень, на iм'я Павло, iз земель Вруцьких...
- Древляни?
- Ага. А це мiй небiж, Пiвник. Iдемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматерi. А в коробi жертва попинам. На мене чарiвниця закляття вчинила. Хочу в Богородицi захисту просити...
- А що сильна чародiйка? - Спитав другий вартовий, певно, добрiший, нiж перший.
- Молода i має багато сили чародiйської. - Вiдказав дядько, хитаючи розпачливо головою.
- Менi б таку чародiйку, щоб одну дiвку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай iде.
Перший, не говорячи нiчого, показав рукою: "Iдiть".
А як вступили вони до Володимирового Мiста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповiдав прапра-прадiд, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти грекiв.
У Володимировiм Мiстi були не тiльки високi кам'янi палаци, вибiленi та розписанi дивним узороччям, а були й такi кам'янi палаци, прикрашенi наче самоцвiтами, що переливались, iскрились, наче веселка на стiну впала.
I церков було на кожному розi.
А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купцi з дорогим крамом, то побачив Пiвник чотирьох мiдних коней, позеленiлих вiд часу. I стояли вони на пагорбi над торжищем, наче живi. Такi вони були правдивi, що не здавалось, що вони зараз пiдуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тiльки цокоту не чути. Малий вiд захвату заплескав у долонi.
- Ти-х-хо! - Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони пiдступали до ворiт, що в третiй обороннiй стiнi мiста, за якою була Київська гора з усiма князiвськими палацами та церквою Богородицi.
Коли до них пiдступив попин.
Довговолосий, чорнобородий i дуже смаглявий попин нiс на руках здоровенну стерлядину.
Вiн розпитав родичiв про їхнi турботи.
Дядько Пiвень i небiж поспiшили за ним. Дядько Пiвень у поклонi низько схилився i попрохав.
- Отче! Давай я тобi рибу понесу.
- Я сам, сам, - вiдтрутив його попин. - А що в коробi?
- Вiск на свiчки. Мед у глеках. I горностаєвi та кун'ї шкурки. Це на церкву, бо в мене нi срiбла, нi злата немає.
- А чого просиш?
- Щоб мене слухали холопи на будовi храму, щоб конi були здоровi, щоб городник був до мене ласкавий, щоб я боярину борг вiддав, щоб Лях i Нiмець не втекли, щоб у мене був добрий кiнь, i щоб мене князь на службу взяв...
Чорновидий попин уважно й наче спiвчуваючи, як ото дорослi, поблажливо слухав дитячi забаганки.
- Багатослiв'я марне. Треба просити, щоб Богородиця вибачила тобi твої грiхи i помогла тобi i захистила тебе по всi днi. Молитись треба щиро, з вiрою i без сумнiву, з повною покорою. Молитись треба завжди i за натхненням Святого Духа. Амiнь!
Дядько витяг глек меду з короба i простягнув попиновi.
- Дякую, сину мiй! Я солодкого не вживаю. Неси все в храм i вiддай отцевi Симеону. I щиро помолись, i тобi пощастить. Iдiть!
I пiп перехрестив i пiдштовхнув на шлях, що вiв до величного, могутнього храму.
Малий ступив до храму, високо звiвши вгору очi i намагаючись роздивитись вiзерунки над вiкнами неймовiрної величини.
Але так сталось, чи корч з ним причинився, чи вiд хвилювання, що його нога на гладенькому каменi спiткнулась, перечепилась, але вiн ледь-ледь не впав, I тодi глянув униз. I побачив - обабiч чистої, метеної, мощеної брилами свiтлого каменю дороги сидiли й стояли страшнi потвори. Люди без рук, люди без нiг, люди без очей, люди без вух, люди з обтятими носами, люди з виразками на покалiчених кiнцiвках. Горбатi, сопливi, клишорукi, кривi. Усi виставляли навмисне, на огляд, своє калiцтво, наче дорогу прикрасу.
Вони протягли до хiдника свої увiчнi руки, хворими смажними вустами благали, молили, вимагали подаяння.
- Дядьку, хто вони?! - Скрикнув Пiвник, вчепившись у дядькову руку.
- Хiба не бачиш? Старцi. - Байдуже вiдказав дядько Пiвень.
- А ти коли їх бачив?
- Бачу вперше, а чув багато.
- А я про це в своєму життi нiколи не чув, а бачу вперше! - Ледь не кричав Пiвник, з острахом придивляючись до чужого горя i вбогостi. - А чого вони такi?! Чого вони тут сидять?! Хiба немає кому їх доглядати?! А де їхнi родичi?! - Не заспокоювався Пiвник.
- Тихо! - Дядько Пiвень шарпонув за руку так, що ледь короб не злетiв. - Мовчи! Ми перед храмом.
I почав хреститись. Пiвник за ним.
Дядько Пiвень спитав у служки при дверях, кому можна замовити молитву, i той вiдiслав їх у бiчний прохiд.
Вони йшли межи стовпiв кольорових каменiв. Небаченим нiколи ще розмаїттям виблискували мозаїчнi вiзерунки.
Попин, що звався Симеон, був широкоплечий мiцний чоловiк, з довгим i м'яким, як у дiвчини, волоссям, привiтно зустрiв Пiвня.
- Добре чиниш, сину мiй, що прийшов до нашого храму. Особливо радiсно, що ти з древлянських пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання. Добре, що тебе Господь сподобив, Всi твої побажання виповняться. Надiйся! Молись! I наберись терпiння.
Малий i рота не розорив, але питання, як i перед тим, його мучили. А голоси гугнявi, хрипкi, благання про милостиню забивали ангельський спiв на хорах. Спiвали Давидовi псалми.
Он i калугер у срiбних ризах.
Вiн дивився i не бачив срiбного гаптування на заморських оксамитах, що прикривали боярськi та княжi тiла.
I ще його мучило - а чому цих страшних калiчних людей пустили пiд дверi найкрасивiшого храму.
Пiвник примостився пiд стiну поруч дядька. Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовнi, до убогих.
Храм наповнився людьми вщерть. I все то були не простi, сiрi, а все бояри, князi, гриднi, дружинники.
На хори пiднялась i вся родина великого князя.
Та малого хлопця це зараз не дуже цiкавило, хоча вiн все запам'ятовував, сам того не усвiдомлюючи.
I коли всерединi, в храмi спiвали псалми, i вгорi, на хорах, i внизу, малий потиху вiдступаючи, рачкуючи полишив храм.
Пiдступив до убогих.
Хто з них молився, гугнявлячи тi самi псалми, що спiвали в храмi. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалi вiд хiдника, тi колупалися в лахах, нужi шукали.
Хлопчик пiдiйшов до найближчого безногого чоловiка iз засохлою, виламаною лiвицею.
- Чого з тобою отаке сталося? - Спитав по довгiй мовчанцi хлопчик, бо було не сила стояти над людиною i мовчати.
- Бог покарав, - похмуро вiдповiв чоловiк, струшуючи могутнiми плечима. - В бою на Летi з печенiгами. Вiдступився бог вiд мене за мої грiхи i вiддав пiд удари поган. Посiкли мене шаблями, погнули стрiлами.
Далi запитав у сусiда з обрiзаним носом i з одним оком.
- А з тобою що, чоловiче, сталося?
- Бог покарав,
- Хiба може Бог обрiзати вуха i носа, i око виколоти?! - Не вгавав малий.
- Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили i скалiчили...
- I тебе Бог покарав? - Спитав горбатого клишорукого сусiда.
Той пiдняв гостре пiдборiддя межи кривими плечима. I з гордiстю повiдомив:
- Мене не покарав. Вiн покарав моїх батькiв. А мене бог вiдзначив благодаттю. Бо хто мучається при життi, той по смертi потрапляє в царство небесне.
- А тебе за що Бог покарав? - Пiдступив Пiвник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на колiна безпалi культi рук.
Чорнобривий посмiхнувся.
- Звiдкiль я знаю? Арканом менi печенiги руки скрутили. Вночi я втiк. Та руки попухли, потiм загнили пальцi. Тепер от! - Вiн пiднiс до Пiвникового лиця культi. Солодкий сморiд шпигонув хлопчиковi в нiздрi.
Хлопчик iшов уздовж хiдника i все питав, питав. А йому вiдповiдали: "Бог покарав... Печенiги полонили... Бог покарав... Боярин мордував... Ляхи полонили... Бог покарав... Греки ослiпили... Пошесть напала..."
Потiм почали iз храму виходити лiпшi люди, i жебраки покинули всякi розмови.
А завели своє скиглення i прохання милостинi.
Дядько Пiвень пiсля служби вийшов, аж свiтився вiд щастя.
