Владимир Винниченко - Чорна пантера i бiлий медвiдь (на украинском языке)

Винниченко Владимир

Чорна пантера i бiлий медвiдь (на украинском языке)

Володимир Винниченко

Чорна пантера i бiлий медвiдь

П' са на чотири дiї

Для украинских литер использованы обозначения: E, e - "э оборотное" большое и маленькое I, i - "i с двумя точками" большое и маленькое I,i (укр) I,i (лат) (E,e,I,i - коды 45H,65H,49H,69H)

ДIЙОВI ОСОБИ

Корнiй Каневич (Бiлий Медвiдь) - митець.

Ганна Семенiвна - його мати.

Рита (Чорна Пантера) - його жiнка.

Снiжинка.

Мулен - критик, журналiст.

Янсон

Мiгуелес

Блек

Кардинал

Сафо

Лемонь 

Мiмi

Штiф

Лiкар.

Пожильцi з будинку, публiка, музики i гарсони в кафе.

ДIЯ ПЕРША

Велике атель ; в лiвiй стiнi ззаду - дверi в кiмнату Рити. Задня стiна - скляна, в нiй дверi на спiльну веранду: скло матове на зрiст людини. Трохи далi дверi в коридор. Понад лiвою стiною широка канапа, посерединi стiл для їжi. Праворуч, на самому краю кону стоїть велике, завiшене бiлим, полотно, на якому, коли його одпинають i повертають, видно фiгуру жiнки, схожої на Риту, що схилилась над дитиною. На стiнах не видно малюнкiв, тiльки рисунки вуглем або олiвцем.

В атель  Ганна Семенiвна. Повна, поважна панi з добрим бiлявим лицем i розумними великими очима. Ходить обережно повз дверi, що на веранду, i з заклопотаною цiкавiстю непомiтно загляда  туди. В розчиненi дверi далеко видно покрiвлi будинкiв города, а напередi фiгури людей, якi гаряче балакають мiж собою. Видно столик, на якому стоїть машинка спиртова, а на нiй вариться щось у бляшанiй риночцi. Над риночкою клопотливо пора тьс Мiгуелес - горбоносий смаглявий юнак в оксамитовому пiджацi. Видно iнодi спокiйно-флегматичну постать рудого Блека з червоними баками, виголеними вусами й пiдборiддям. Вiн ходить, заклавши руки в кишенi бурих, широких оксамитових штанiв, якi носять iтальянськi робiтники. Щось помiтивши, Ганна Семенiвна швидко йде в лiвi дверi, силкуючись, щоб її не побачили.

Зараз же за нею входить в атель  Корнiй. Великий, трохи незграбний, мiшкуватий, ма  довге пишне бiле волосся, як грива, лице схожее на лице Ганни Семенiвни, також з виразом доброї, спокiйної сили. Нахмурено, обома руками розчiсу  волосся назад i дрiбними кроками товстих нiг ходить по атель , поглядаючи часом у дверi на веранду. Сiда  на канапу. Через якусь хвилину входить Рита з веранди.

Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з рiзкими рисами, розвиненими щелепами; лице жагуче, майже дике i грубе, але гарне.

Рита (щiльно й з жадiбним задоволенням вдивляючись в Корнiя, пiдходить до нього. Немов здивовано говорить). Що з тобою, Нiю? Чого ти так раптово втiк? Га?

Корнiй (кудовчачи волосся, силкуючись удати байдужого). Зовсiм не втiк... Я втiк? От ма ш...

Вiн ма  звичай взагалi робити рiзнi рухи плечима, руками - то тре носа, то поводить плечима, а особливо, як схвильований.

Нате вам, я втiк... Ха! От  сть...

Рита. А нам всiм здалося, що ти втiк... Месь  Мулен навiть сказав, що ти побiг з таким виглядом, що так i зда ться, як вибiжить бiлий медвiдь з ломакою в руках.

Корнiй (встаючи). Месь  Мулен - дурень, от i все... Месь  Мулен! Подума ш...

Рита (з лукаво-радiсною непомiтною усмiшкою). Ну, месь  Мулен не дурень. Це вже, мiй Бiлий Медведик, трошки занадто. Месь  Мулен - перш усього знаменитий критик. I коли ти на нього будеш ревiти, то вiн тебе так одрекламу , що...

Корнiй (обурено). Na![1] To що, що вiн критик, так я повинен спокiйно дивитись, як... (Спиня  себе). А! Дай менi спокiй... I вже. Ма ш... Критик, як же... А, дай менi спокiй...

Рита (обережно, лукаво). Ти ревну ш?

Корнiй. Na, ма ш... От  сть... Уже... Хаi Як же, розумi ться, до всякого французика. А, дай менi спокiй. Тiльки я от тобi скажу: коли тобi вже нелюбий, ти вперед менi скажи, а потiм уже що хочеш. От. А iнакше... негарно. I месь  Мулен може полетiти догори ногами от туди на вулицю. От i вже...

Рита. Менi скучно... Я теж людина. Ти все з своїми картинами.

Корнiй. Ну, от. От уже скучно... (Пiдходить до полотна, машинально пiднiма  й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблю ться й забува  за все).

Рита. Розумi ться. Не те, що скучно, а я не можу одна нести на собi всю сiм'ю. Дитина хвора. Чому це досi лiкаря нема ? Може, доведетьс виїхати... Чу ш, Нiю?

Корнiй. Аякже... Звичайно...

Рита. Та годi тобi.

Корнiй. Зараз, зараз... (Хутко поверта ться до Рити, пильно вдивля ться в неї, переводить знову погляд на полотно). Гмi Безумовно... Слухай, може, вже можна сьогоднi трошки попозувати? Га?

Рита (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому позувати?! Через тебе Лесик i хворий! Щоб ти знав!

Корнiй (винувато). Ну от, через мене. От Просто собi... Йому ж лучче сьогоднi?

Рита (злiсно). Зовсiм не лучче, а гiрше... Лiкар казав, що вiн не виживе в цьому клiматi, треба їхать. Ось зараз вiн мусить прийти й рiшуче сказати. Ти ж сам це зна ш. "Лучче"...

Корнiй (дивиться на неї, раптом клаца  пальцями й швидко поверта тьс до картини). Безумовно? Так i  сть... Так-так-так... (Хапливо шука  очима). Де палiтра, щiточки? Ех! Ну, нiчого.

Рита (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, рiзко i твердо). Менi треба грошей, Корнiю!.. Ти чу ш? Я мушу купити лiкарства.

Корнiй. Лiкарства? (Тривожно). Доктор прописав? Зараз, зараз. (Шука  по кишенях). Ось ма ш, п'ять франкiв... Та було ж уранцi лучче. (Да  грошi). Бiдний Лесьок... Ех, хлопчинка мiй. Ну, та це ж не той... Лiкар же казав, пройде... Га? Ах, яке якраз тепер свинство!..

З веранди чути голоснi фрази й окремi слова:

- Артист не ма  нацiї...

- "Шлунок"...

- Форма?

- Яка форма?

- Що таке "форма"?

Рита. В Парижi не пройде... Лiкар не мiг тобi цього сказати. Це тобi хочеться так думати...

Корнiй (прислухаючись до розмови на верандi. неуважно до Рити). Ну от. Звичайно, хочеться так думати.. (Зупиня ться, слуха ). Але ж... хворiють же дiти й тут...

З веранди:

- Одне мистецтво ма  вiчнiсть!

- О!

- От i "о"... Бо одне воно... форма... а всякий артист... Ха-ха-ха!..

Корнiй (до Рити). Я зараз. (Хутко йде на веранду).

Рита. Корнiю! Я маю поговорити з тобою.

Корнiй. Зараз, голубко, зараз... Я тiльки два слова скажу... (Поспiшно виходить).

Рита закусюе губи й помалу поверта ться до дверей улiво. Звiдти обережно вигляда  й виходить Ганна Семенiвна, пита :

- Ну?

Рита (хмуро, рiзко). Нiчого. Його нiщо не пробира .

Ганна Семенiвна. Але ж хоч трошки ревнував?

Рита. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цiлувалась з другим, а йому пiдставили його полотно, вiн би й забув про мене. (Трiпнувши головою). Ну, добре!.. Хай такi Побачимо ж, коли так.

Ганна Семенiвна. Ах ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажiть на милiсть, що сталось з ним? I не злого ж серця. Господи милостивий. I от таке!..

Рита. Нiчого! Ми ще помiря мось. Я дитини не оддам за полотно! О, нi! Хоч би воно йому там було найгенiальнiше. Це ще ми побачимо. Хай iде до сво ї Снiжинки, коли не любить, а брехати собi не позволю. (Бере зi столу нiж i сильно встромля  його в стiл).

Ганна Семенiвна. Та що ви, Ритонько?! Вiн вас не любить?

Рита (гордо). Ого! Хай спробу . Не в тому рiч! Вiн мусить бути батьком, раз родив дитину. Сам застудив, дитина хвора, грошей нема, i йому те все байдуже... Ще смi  ревнувати! Чекай... (Хмуро задуму ться).

Ганна Семенiвна. Коли ревну  - знак хороший... Ах, бiда яка!.. I не злого серця. Господи милостивий. Ну, а цей Мулен хоче купити картину?

Рита. Хоче, зда ться. Тiльки Корнiй нiби не розумi  моїх натякiв. А якби я схотiла, Мулен купив би. Та й йому самому вигiдно купити... А поганий все-таки спосiб ми придумали,мамо... Негарний...

Ганна Семенiвна. Е, моя дитино, коли сiм'ю рятувати, то всякi способи хорошi. Аби дав Бог, щоб помiг тiльки, щоб очулось його серце... Сiм' бiльш за все...

Рита. Не в тому... А в тому, що й я, може ж, не дерево.

Ганна Семенiвна (тривожно). О? Ну, в такому разi краще вже... О, хай Бог милу ! Краще вже хай свої генiальнi картини малю ...

Рита (саркастично). Так? Аби синковi жiнка вiрна була? Ха-ха-ха! Може, i з тим скажете помиритись, що вiн на Снiжинку задивля ться? Аби йому добре було? Овва! Коли вiн так, то й я не буду мовчати. До якої це пори буде? Дитина? Вiн кида , i я кину! Хай!

Чути плач дитини. Обидвi прислухаються.

Рита. Лесик плаче! (Раптово тривожно кида ться й прожогом вибiга  в сусiдню кiмнату).

Ганна Семенiвна (iдучи за нею, з сумною посмiшкою хита  головою). Ой, така якраз, що кинеш! (Виходить).

На верандi весь час чути глуху розмову. Чу ться стук. Потiм дверi з веранди одчиняються, i входить Мулен. Вiн не молодий уже, але рум'яний, з черевцем, очi розумнi, хитрi, сластолюбивi й веселi. Пишна золотиста борода розчесана гарним вiялом. Волосся посерединi з пробором, в оцi монокль, одягнений з чисто паризьким шиком.

Мулен. Madame[2] (Озира ться. Прислуха ться до кiмнати, з якої чути плач дитини).

В дверях на веранду з'явля ться Снiжинка. Вона гарна, ясно-бiла, вс пухка i жвава, з яскраво-червоними губами. Рухи повiльнi i грацiознi, як лет снiжинок, вбрана з тонким i випещеним смаком, любу ться собою й почува  владу сво ї краси i привабливостi.