Панас Мирний - Повiя
- Без одной! - скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.
- Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, - мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. - Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.
Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу - рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.
- Се чорти його батька зна! - гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. - Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.
- Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? - не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.
- Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? - гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. - Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то - роби!.. Се - мученька тяжка! се - каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! - сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!
Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, - Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, - як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.
- Що ж там таке? - тихо спиталася вона в Мар'ї.
- Що таке? - гукнула Мар'я. - Ота бiла киця - прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!
- То коли вам так треба - хiба я не справлюся за вас? - мовила боязко Христя.
Мар'я зразу затихла. "А справдi, - думалося їй. - Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.
- Христе, голубко! - замовила вона ласкаво. - То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. - Вставши, вона знову взялася за платок.
- То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, - питається Христя.
- Як хоч, - одказала Мар'я.
"А що, як розприндиться наша киця?" - зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде - те й буде, а вона пiде!"
На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.
- То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, - сказала i зачинила.за собою дверi.
Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, - думала вона, - товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".
- Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, - обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.
- Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? - каже Христя.
- Ох, жде! - зiтхнула Мар'я. - Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? - i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.
Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! - думалося їй. - Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми - воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок - обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони - неначе їм i горя нiякого немає - гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…
- I вам не шкода було кидати свого добра? - спитала Христя.
- Анi капельки, - одказала Мар'я спокiйно. - Хiба воно моє? - додала ще спокiйнiше.
"Чудна твоя, господи, воля!" - подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.
Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова - не солома, - хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! - ознака, що ще не переграли у карти.
- Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, - сказала їй Пистина Iванiвна.
Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть - неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.
Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть - анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.
Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi - i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!
Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" - подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.
Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…
Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: "От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!"
- Христе! Христе! - донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила - побiгла.
- Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, - гнiвно сказала Пистина Iванiвна. - Бо я спати хочу, - додала.
Христя забрала страву i однесла все у садок.
- Эй ты, красавица! - гукнув на неї Селезньов. - Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась - то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.
- Эх, скорая! черт возьми! - сказав Селезньов.
- А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, - зареготався Книш.
- Да просто хотелось ущипнуть…
- Не розвращаите моїх слуг, - мовив понуро Антон Петрович.
- Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? - повертається до Книша.
- Та й я повiстую, - одказав Книш.
- Без Двох, - каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.
- Ви, капiтан! - гукнув Книш.
- А черт тебя дери с твоей девкой! - скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.
Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:
- Чортова верства! i сорому йому немає!
- Зачиняй вiкна та лягай спати! - сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.
Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.
- А се нащо? - донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.
- Не треба хiба? - спитала вона.
- Не треба, - одказав вiн тихо i скрився.
- Пора вже спати! - не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.
Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.
