Панас Мирний - Повiя
- Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
- Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.
Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
- Гей! спите? Одчинiть!
Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
- Хто там?
- Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
- Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.
- Хто там, питаю? - добивається Прiська.
- Ось вiдчини - побачиш.
- Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
- Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.
"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.
- Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.
У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.
- Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
- Ото, молода, - указав той на Христю.
- Ты Христина Притыкина? - питає.
Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.
- Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.
- Ты служила в городе?
- Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
- Не тебя спрашивают!
- Служила, - одказала й Христя.
- У кого?
- У кого ж я служила? У Загнибiди.
- Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
- Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
- Что же она - больна была?
- Видно, больнi, бо не балакали.
- Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.
- Так она больна была, как ты уходила домой?
- Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
- Она тебе ничего не говорила?
- Нiчого. Вони i говорити не могли.
- А денег тебе не давали никаких?
- Нi, не давали.
- А у тебя деньги есть?
- У матерi…
Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.
- Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?
- Хазяїн дали.
- О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
- Немає.
- Врешь, сволочь! - крикнув становий.
- Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
- Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
- Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.
- Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.
- Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.
- Хазяїн дав.
- За что он тебе дал их?
- Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.
- Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.
- Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.
- Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
- Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
- Розбираємо, - понуро одказав Кирило.
- Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? - повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.
- Чуєш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!
Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.
- Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
- Хе-е! Ще й брехню завдає! - сказав Грицько, хитнувши головою. - От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!
- Брешшеш! - засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.
- Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.
Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:
- Ходiмо, дiвко.
- Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…
- Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!
- Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
- Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане! - утiшає Грицько, виходячи з хати.
- А що ж ви стали? Веди її! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.
- Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.
Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.
Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.
- Отаке наше життя! - мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.
Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
- Матусю! матусю! - припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
- Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
- О-ох! - простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
- Нема її?.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж смерть моя? Де вона ходить? - скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…
Кирило почав утiшати:
- Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?
Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
- Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.
Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.
- О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.
