Панас Мирний - Пригода з "Кобзарем"
- А я все розбираю,- одказує Марта.- То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!
- А мені не подобається,- кажу я.- Давай другого чого цікавішого пошукаємо.- І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.
- Ось "Перебендя"… Що то таке - "Перебендя"? - питаю.
- То так старців у нас називають,- каже Марта.
- Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось "Катерина"… Чуєш, Марто, "Катерина"? Хочеш - про Катерину прочитаю? - питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та "Катерина".
Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:
- О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось-"Тополя". Це не довга. Читати "Тополю"?
- Та читайте вже! - нетерпляче відказує Марта.- А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.
Почала я читати "Тополю". І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п'яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.
Коли це - як стріль стрельнув! - Марта кинулась і скрикнула:
- Ой лишенько! Наші вернулися.
Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.
- Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? - зашептала я, тремтячи уся.
- Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,- витираючи сльози, швидко проказала вона, мерщій ухопила книжку, як кішка, стрибнула на стула й заховала книжку на грубі. Потім спокійно сіла за роботу, проказавши мені: - Ідіть стрівати своїх.
Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла стрівати папу й маму.
- Отак! - каже мама.- Не застали дома та й назад вернулися.
- І краще,- одказує папа.- У гостях тільки б марно стратили день, переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні "Кобзаря" дочитаю.
"Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого "Кобзаря" на місце положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?"
- А ти чого така розстроєна?.. Плакала? - глянувши на мене, питає мама.
Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як ми в піжмурки грали і як фрей-лен Луїза так і не знайшла мене.
Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми по-чесно вели себе та як гарно гралися.
Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада, як їй вихваляли нас, а не гудили.
- Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобн другие бьіли вами довольны! - гладячи нас по головах, казала вона.
Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна - хоч котися! - і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.
Коли це увіходить до нас папа затурбований.
- Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? - питає.- Лежала на столі, а тепер немає.
- Якої книжки? - спитала мама.
- Та все ж тієї, "Кобзаря"! - сердито одказує папа.
Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце билося!
- Ми в кабінет не ходіл,- здвигнувши плечима, одказала фрейлен Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл? - повернулася до нас.
- Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,- одказав сміливо брат по-французькому.
- І я не брала,- ледве чутно вимовила я.
- От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено! - жартівливо сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.
Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама, дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.
- І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й ткнула куди між другі!- їй-богу, барин, я нічого не перекладала,- божилась Грунька.
- Не перекладала! - перекривив її папа.- А де ж вона поділася? Іди собі геть! - сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім увійшов до нас.
- Усі книжки передививсь, а "Кобзаря" нема! - сумно вимовив він.- Видно, якісь рукаті коти були! - додав, сідаючи біля нас.
- Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.
- По-твоєму, пейзан і не чоловік! - неласкаве одмовив папа.
Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.
Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.
- Що це ти? За книжкою так зажурився? - під кінець обіду питала мама в папи.
Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця обіду, пішов до кабінету.
На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і мерщій побігла до себе в хату.
- А папа дуже журиться, що книжка пропала! - замовила я до Марти.
- Журиться? - перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.- Та й ви трохи не плачете? Панночко моя люба! - весело затараторила вона.- Не дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий барин, що знайшлася!
Те мене утішило… "Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!" - думала я і швидко забула про свій сум і досаду.
За вечірнім чаєм пала, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.
Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.
Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися "Тополя", "Катерина" та "Нащо мені чорні брови". Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" і "Кохайтеся, чорнобриві", а вже найбільше "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі". Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.
- Панночко! - одного вечора похвалилася вона.- Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.
- А що? - питаю.
- Та я, дурна, співала на кухні "Нащо мені чорні брови". Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. "Ой, гляди,- кажуть,- чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?" Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.
Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам "Кобзаря".
Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! - так я зачиталася, а вони заслухалися.
Коли це двері - рип! - і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,- зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.
- Що це ви читаєте? - спитала мама й глянула на книжку.- Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! - з притиском у голосі промовила.- То це ви його украли?! - скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.
