Андрiй Чайковський - ЧОРНІ РЯДКИ
Станіславова, до свого секретаріату фінансів. Наче води в рот набрали. Приходить до мене депутація урядовців судовиків, розуміється, українців. Загрожують страйком, коли їм не буде виплачено зараз. Я уговорюю їх, як можу, відкликуюся до їхнього патріотизму і вирозумілості. Еге ж! Патріотизм патріотизмом, а гроші то зовсім друга річ. Особливо настирливо ставився до справи радник Пюрко. Ледве я випросився на два дні. Посилаю зараз старшого урядовця п. Голинського з тими грішми під охороною жандармської асисти до Станіславова, щоб зміняли на дрібніші гроші, бо ці грубі тисячки не мають у нас практичної вартості. Без того у мене цілий апарат стане, урядовці перестануть працювати. П. Голинський забарився там більше, як три дні, і вернувся назад з тими самими грішми. Там менших грошей не мають, а нам дали ідіотичну пораду, щоб грубі гроші розміняти на місці. Опісля прислали нам якісь бони, котрих ніхто не хотів брати. Не знаю, чи друкували їх у нас, чи за Збручем, та говорили мені, що коректа була така недбала, що одна серія вийшла: стільки то «гивен», бо в коректі одну букву переочили. Говорено відтак, що за такими банкнотами полювали дуже поляки і купували їх за добрі гроші, як курйоз.
На брак грошей ми радили собі зразу в той спосіб, як я вже казав, що брали зачет з Дрогобича, та опісля дрогобицький дожа не хотів нам дати. Отож наш окружний командант сотник Мельник попав на дуже оригінальну, але небувалу думку. Він поінтер-нував найбагатших поляків і жидів і наложив на них по стільки тисяч контрибуції: поки тих грошей не зложать, він їх з інтернації не випустить. Про це мені ніхто нічого не говорив. Одного дня йду попри окружну команду і бачу крізь вікно цілий гурт купців, адвокатів та інших людей, що уходили за багатіїв. Я зацікавився і поступив до команди і тут про все довідався. Пішов я з Мельником в другу кімнату
і витолкував йому, що це неможливе у своїй державі обкладати горожан контрибуціями. Інтерновані заявили теж, що ніяким чином платити не будуть. Стало на тім, що їх зараз пустили додому, розуміється, що команда скомпромітувала себе, але я тому не винен.
До погіршення нашого грошового питання причинилися немало ті наддніпрянці, що повтікали з Великої України перед більшовиками. Вони понавозили велику силу грошей і розкидали ними. Та ж вони їздили на кошт держави, бо кожний з них добув перед виїздом якусь урядову місію і називався дипломатичним висланником. Гроші приходили їм легко і легко їх позбувалися.
Мені довелося ще раз стрінутися з головнокомандуючим генералом
Омеляновичем-Павленком, та вже не вночі, лиш удень, коли я мав нагоду ближче до нього придивитися. Було це у квітні 1919, якраз по прориві нашого фронту під
Львовом, коли то аж Стрий був загрожений. Тоді то до Стрия скликано з'їзд усіх окружних командантів стрийського відтинку і політичних повітових представників.
На тій нараді Павленко видався мені таким немічним та безрадним дідусем, що я не міг з дива вийти, як таку слабовиту людину можна ставити на таке важне становище. А ще більше немічним він показався у своїй промові, де він поставив до нас питання, чи вести нам далі війну, чи здатися на ласку ворога, бо далі війни серед тих обставин вести не можна, бо запілля відмовилося від усякої допомоги. Говорив крізь плач, а мене брала страшна лють за таке говорення.
Команда, котра не може собі порадити з запіллям, яке має чим пособити, а не хоче нічого дати, не варта торби січки. В дискусії оповідав один отаман артилерії, що його післано з батареями на Буковинський фронт, бо заходила небезпека, що румуни, користаючи з нашої слабини, можуть кожної хвилини вскочити нам на плечі.
Йому треба було коней до перевезення гармат на цей новий фронт. Приходить він до одного повітового комісара і просить у нього коней.
- Коней вам треба? Я коней не дам, артилерія повинна мати свої коні!
- Я коні мушу мати і сам Їх зареквірую…
- А я не даю дозволу на реквізицію, а коли схочете конечно, то я пішлю моїх міліціянтів і жандармів і не дам реквірувати…
Що за чудова ідилія! Державі треба негайно коней, а пан комісар не хоче дати, бо йому свого повіту шкода. Заходить небезпека домашньої війни між жандармерією і міліціянтами з одного боку, а фронтовими артилеристами з другого боку. Мене аж розпирала досада на таку генеральську балаканину і на такі звіти, і теж обізвався менше-більше так:
«Приходите, панове, тепер радитися нас, коли наша справа над пропастю? Хто ж тому всьому винен?! Певно не ми, а Центральне правительство. Самі розвели ви запілля і всіх комісарів, а тепер жалуєтеся, що із запілля не маєте допомоги.
Треба було кількох панів комісарів повісити, а певно, що того всього не було б.
Чого нас радитесь, чи вести далі війну? Ми тут можемо говорити лиш за наш відтинок, а не за весь фронт»…
Я справді не розумію, яка була ціль тої наради і що ми мали рішати? Якщо головне командування хотіло таким робом засоромити українське громадянство, що воно так легковажить свій обов'язок у тій війні, то це не могло бути сказано під нашою адресою, бо ж ми наш обов'язок сповнили.
Ми роз'їхалися з тим вирішенням, що війну треба вести аж до кінця. Я мав все надію, що з'явиться ще у нас якась сильна рука, котра зуміє удержати все вкупі і ситуація поправиться з весною.
Аж…
Одного дня опісля приходить до мене шеф штабу Кравса, мабуть Ерлє, і придивляється до шкіцу ситуаційної карти, яка висіла в мене на стіні.
- Коли б нам прийшлося уступати,- каже до мене,- то ми обдумали на той випадок ще дві оборонні лінії: одна над Ствряжом в Бісковичах, друга в Городищу.
- Хіба ж нам треба приготовитися на евакуацію?
- Це не є виключене.
Отже, мої всі надії прискають одна по одній. Я розумію, що значить для нашого війська відворот на дальшу лінію. Воно вже доволі здеморалізоване злиднями і невдачами та й позиційною війною. Скажуть йому відступати, то відступить - аж за піч у власній хаті.
Десь коло 10 травня я поїхав знову в урядових справах до Станіславова. Зі мною
їхав полковник Шепель, командант в Крукеничах. Тепер його покликали до
Станіславова, до секретаріату війни. Увесь час тої томлячої дороги ми перебалакали, і я мав нагоду ближче його пізнати. Людина освічена і щирий українець, який не любить одної неділимої Росії. Багато я від нього довідався про російські відносини перед війною і по війні. Чи безпечно, що він під таку пору залишив фронт? - не дуже, але мусив їхати, коли казали, а він лишив на своє місце шефа штабу сотника Ланга, він дасть собі раду, хоч його не конче люблять за його строгість.
В Станіславові тим разом я мав багато справ до полагодження, треба було стратити багато часу на вичікування своєї черги. Сюди приходили тривожні вісті з фронту.
Я стрінув одного старшину з секретаріату війни і спитав його, як справа на фронті? На те він каже:
- Добре би було, коли б ви, не гаючись, поїхали до Самбора. Більше вам нічого сказати не можу…
Так, треба їхати. Поїзд відходить пополудні, в Стрию треба ночувати і додому приїду аж на другий день, десь перед полуднем. Та мені переповіли, що інженер
Дутка веде поїзд через Самбір з залізничними урядовцями, котрими треба обсадити всі станції від Дрогобича до Сянока, бо тою лінією зачнуть зараз перевозити нафту для чехів, з котрими наше правительство заключило дуже корисну умову. Це мене заспокоїло, бо коли таку угоду заключили і зачинають її виконувати, то, певно, немає небезпеки. Я пішов до пана Дутки і просив його, щоб і мене забрав з собою, бо зможу раніше бути в Самборі. Тоді і мій зять Ставничий був у
Станіславові до аудиторського іспи- ту і теж мав вертатися зі мною. Але Дутка сказав, що для нього вже не буде місця, і Ставничий мусив поїхати звичайним поїздом зараз пополудні.
Я виїхав надвечір. Перший раз за української влади довелось мені їхати II класом. Але ж той поїзд віз самих залізничних золотоковнірівців.
Доїжджаючи до Стрия, побачили ми велику заграву. По дорозі при шляху горів якийсь тартак по обох сторонах, ми переїхали серединою серед огненного моря. В
Стрию бачу на пероні мого зятя і кличу його до себе, чей же нас вже не викинуть.
Прислухаюся до розмов залізничників між собою. Треба їм вірити, бо залізничники мають звичайно добрі інформації. Вісті щораз кращі. Все йде добре, а тепер, як усього дістанемо від чехів, то ситуація цілком поправиться. Так ми їхали в рожевім настрою аж до Дрогобича. Тут упала між нас, мов бомба, тривожна вістка, що фронт біля Рудок прорваний… Я розумів, що як рудецький фронт перерваний, то й самбірський мусить заломитися. Мені страшно пильно додому.
Нарешті приїжджаємо на самбірський двірець.
Евакуація… Все навантажено на вози. Машина під парою, лиш ждуть знаку, коли
їхати. Начальник станції і всі урядовці ходять, мов зачаджені. Усе заафероване, говорять пошепки, наче б мерця вивозили. Чи можна й мені їхати тим поїздом? -
