Панас Мирний - Лихі люди
Товариство заметушилося, почало шептатись… Де-кілько срібляків упало коло чоловіка, на сіряк.
- Нащо се? - спитався той.
- Візьміть, дядьку; на ліки буде.
- Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося - мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
- От, і наші ідуть, - сказав чоловік.
Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну ко-шевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
- Що, Пилипе, не краще тобі?-спитав він недужого.
Ще знайоміше здався той голос ІПетрові: він чув десь його, та не пригадає де.
Петро напрямивсь до куреня. Чорний чоловік якраз виходив з дверей; очі їх стрілися.
- Жук! - скрикнув Петро.
- Петре! - придавив Жук - і кинулись один одного обнімати, цілувати.
Рибалки, витріщившись, дивувалися, що панич так обнімається та виціловується з їх чорним товаришем.
- Як се ти? Яким побитом? Неждано, негадане! - казав Петро.
- Отак, як бач. Рибу ловимо.
- Братця!-гукнув Петро до своїх.-Мій давній товариш - Жук.
Товариство підходило, знайомилось. Жук познайомив і їх з своїм товариством.
Незабаром заблищало огнище коло куреня, захитався казан на триніжку: варилося снідання. Рибалки і студенти, як рідні брати, перемішалися між собою, - посідали кружком недалеко від багаття - і почали балакати. Деякі розпитували рибалок про їх працю, про влови, про снасть; ті одказували, і розказували. Жук з Петром одрізнились геть осторонь і вели між собою розмову.
- Так се ти приїхав у Київ премудрості набиратись? - питає Жук Петра.
- Як і всі.- А ти ж?
- Як бач. Шукаємо премудрості у Дніпрі… - Коли був я дома, то твоя мати скілько разів була у наших. Розпитувала все за тебе: чи не чув, де ти? Плакала…- повідав Петро.
- Не вона одна плаче на сьому світі, - журливо одказав Жук.- Ще її доля і нічого. Другим їсти нічого, у чужій холодній хаті коліють. Що ж будемо робити?
- То ти хоч би написав до неї, що живий, мов, здоровий.
- Нащо? Щоб приїхала сюди довідатись? Не треба!
Розмова на часину перервалася; обидва задумалися.
- Не так, Петре, - почав знову Жук журливим голосом, - не так наше життя порізнилося, щоб ждав я від моєї матері собі помочі… Вона, внгодувана ще за часів кріпацтва, виношена кріпацькими руками, вихо-лена у панській сім'ї, не буде чистити тії риби, що син її наловив своїми руками; не буде ходити коло мого товариства, коли воно зляже, як отой лежить; не дасть свого добра гоїти болячі виразки та порізи; не допоможе бідній сім'ї безталанного рибалки, коли заробітку немає, і вона холодна й голодна клене своє тяжке життя у чужій хаті… Чого ж нам сходитись? навіщо стрічатись? Щоб вилити каплю панських сліз на якесь безталання свого сина?.. Господь з ними' Хай дожива вона віку на своєму добрі, а я… Я, як бач: знайшов собі захист і роботу! Коли б ти знав, що за добру душу та серце має оцей темний та необтесаний мужик, як його усі величають, йому просвіти бракує - правда! Та де ж йому її узяти, коли йому й хліба не стає?! А що до душі та до серця, - то хай наші просвітителі поповчаться у його і добро так любити, і лихе прощати… Я, Петре, з цим сірим мужиком косив по катеринославських степах; тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані, був по всяких заводах… І всюди він однаковий! Все він теплий, привітний… Тепер-от - ри-балкую…
Що ж тебе сюди привело?
- Сюди?..От ви й в Києві живете і людьми освіченими зоветесь! Здається б, повинні повернути очі на громадські справи… Кому ж то більше, як не вам?.. Коли бачу - кий біс! Вас горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ - вам немає діла! А коли б ви знали, скілько сліз та горя веде за собою яка-небудь одна справа, од-йа установа, що, сидячи в теплих хатах, вигадують ваші ж просвітителі! Вам байдуже, що зробив з рибалками хоч би один тілько закон про оренду озер та зато-ків?! Удавила б Київ тая тисяча-друга рублів, що наймає він свої рибні лови?.. А, подивився б ти! скільки-то рук зосталося без роботи, скілько голодних ротів швендяє по городу?! Подивився б ти, яка драма, німа драма, йшла і ще йде он по тих обідраних, облупаних хатках? Там з голоду люди здихають! А яка шкода, яка велика утрата в тому, що зовуть вони "духом предпри-имчивости", коли б вона заснувалась не на кулацько-му праві, не на грошах орендарів, а на праці намозолених рук робочого люду? Спершу всі ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували - і заробітком ділилися порівну. Потім сказали: "плати за воду!" Чув: за воду?! Хай так… Склалися гуртом собі- платили! Чо-;го б, здається, більше? Ні, знайшлися такі, що заздро дивились і на сей заробіток. Замулила їм очі та щербата копійка, що лежить в кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тріпається деколи жива осятрина або стерлядь… Вони думають, що він її уминає з борщем, або з юшкою. А того й не бачать, що той осятер або тая стерлядь тілько й боронить його від голодної смерті! А скілько вона стоїла порізаних пальців, безсонних нічок, тривоги сім'ї! - чи не сталося там чого з чоловіком або батьком? чи не ковтнула його чорна дніпрова хвиля?.. Того ніхто не чув і не бачив… Бачить осятрину або стерлядь - йому й заздро стає! Щоб лопнули ті ненажерливі очі!.. От і пішов він у думу і наддав тисячею більше від рибалок… А наші просвітителі і тому раді, - може, що і їм перепаде з тії тисячі!.. Завів орендар свій невід, сітки, снасті; понаймав робочих і не пускає нікого на своїй часті ловити… Приходиться другим з голоду здихати… Що йому за діло? Він купив право на улов, а ти хоч і здихай! Коли в тебе є гроші, - іди поміряйся з ним, а немає - здихай!.. От яким побитом погибли наші рибальські громади! Оце одну якось настягав я; держу, підучую боротись, - та не знаю, що з цього вийде… Поки що все гаразд… Так отаке моє життя, Петре! А ти ж як думаєш за себе? Куди приткнешся?
- Я? я ще не знаю, що з мене буде; куди себе ткну. Набираюсь поки що сили; придивляюся до людей і їх життя, - думка колись виводити.
- Писателем хочеш стати?
- Еге ж. А ти як думаєш про се? Жук скривився, почухався.
- Ти не згоджуєшся? - спитав Петро.
- Любов виспівувати? - бевкнув Жук. Наче холодною водою обдали ті слова Петра; зневага й ураза пройняли його серце. Жук помітив.
- Вибач, Петре, - промовив він далі.- Я, коли хоч, не бачу справжнього діла з писательства… Що се за діло? Так, з жиру багаті люди, не знаючи нужди, забавляються.
- Он куди ти ухопив! - сказав Петро.- Довго ж ти таки возився з темним людом, - додав, подумавши. '
- Та й сам їх миром помазався?
- Ні, гірше… й у простого народу е пісня, казка…
- Що ж він нею живе?
- Живе у часи спочинку. Коли руки його спочивають, душа й серце просять роботи.
- Хай і так… Тілько се не дає йому їсти.
- Не дає. Ти вчиш його найлегше хліба добути, а я звертаю людську увагу на страшні картини нужди та горя, бужу жаль у серці…
Жук зареготався.
- Вибач мені, Петре! Зділай милость, вибач за мій регіт! 0-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього. Хіба золото має серце? Хіба метал проймеш словом? О, Петре! О, голубе мій! Не тут би тобі жити; не з цими закам'янілими душами…
- Коли вода камінь пробиває, а то б живе слово не дійшло до душі, - одказав Петро.
- А через скілько літ ти повернеш людські голови на сей шлях? - спитав Жук.- Дай боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, - глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу… сьогодні живу і сьогодні нема мені чого їсти, немає хліба сьогодні… Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сьогодні з голоду здихаю?
- Не можна ж усього зразу узяти.
- Брехня!-скрикнув Жук.-Не можна усього, бери частину!.. Я довго, Петре, думав над цим, і додумавсь ось до чого: Йе можна просьбою - бери силою! Бийся! борися, - а бери, добувай!
Петро мав був перечити.
- Стій! не переч! ми нічого не виспоримо… Ходімо краще їсти… Ми розуміємо добре один одного, - сказав, задумавшись, Жук.- Я тільки бачу, що шляхи наші різні, а становище їх, ІПетре, однакове… Де воно буде - чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все одно, де б не було!
Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками взявся за його горло від тих слів. Темне і непривітне грядуще підняло свою запону - і глянуло холодними очима… Петро скрикнув і прокинувся.
Світ борюкався з темнотою; у вікно заглядав він мутними очима; а по кутках, мов трясця, тіпалися по-мерки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося, голова горіла. Сон, як живі очевидячки, стояв перед очима… думки потягли його далі.
