Євген Гуцало - Голодомор
— Якщо виграєш, то не хочу,— скисає на виду голова сільради. И нарешті відриває очі від шахівниці, дивиться у вікно.—Пора на сівбу, вже зібралися.
— Пора на свято праці,— згоджується Шпитальник Матвій.— Хоч і не всіх саботажників зібрали, та більше вже не зберемо.
Вони виходять на ґанок сільради, стають плече в плече, дивляться на зелений моріг, на якому з'юрмився народ з мисками та з ложками в руках. Матвій Шпитальпик лівою в рудих веснянках рукою пощипує кучеряву борідку клинцем, завченим рухом поправляє окуляри на переніссі, а тоді закладає за борт зеленого френча. Завченим рухом викидає праву руку вперед.
— На свято праці! Ми створили умови, коли талант душі кожної особистості розкривається в праці не на себе, не на визискувачів, а на колектив, на державу робітників і селян. Ми створили умови, коли масштаби нової особистості нового суспільства вимірюються безкорисливістю і самопожертвою в ім'я всенародних ідеалів і в ім'я ідеалів світлого майбутнього. Світова революція — ось чим вимірюється наша нова людина, ось чим вона живе, ось що складає її мету. Бо ми добиваємося щастя не лише для себе, а й для робітників і селян усього світу. Хто з нас може почуватися спокійно, коли на п'яти континентах стогнуть народи під п'ятою капіталу? Якій нашій матері не стане гірко, коли вона подумає про долю матері де-небудь в Ефіопії чи в Абіссінії? В якої нашої дитини від болю не стиснеться серце, коли вона довідається про злиденне дитинство свого ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Своєю працею ви наближаєте не тільки соціалістичну індустріалізацію у своїй державі, а й неминучу загибель міжнародного капіталізму в усьому світі. Па сівбу!
Говорячи, Матвій Шпитальпик раз у раз викидає різко праву руку вперед, особливо ж тоді, коли каже про п'яту капіталу, про міжнародний капіталізм. Наче рухом правиці хоче довести: хоч п'ята капіталу і міжнародний капіталізм далеко, але ми їх дістанемо й звідси, нехай начуваються.
Задоволений собою голова колгоспу Матвій Шпитальник обертається до голови сільради Кіндрата Яремного, вдоволено підморгує:
— Ось так!.. Хід слоном по центральній горизонталі!.. Це не хід пішаком тільки на одну клітинку вперед.
— Еге ж,— зачаровано дивиться на нього Кіндрат Яремний.— Це не хід пішаком...
Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять якісь скрики інших активістів, що позбиралися перед сільрадою,— і юрма наче пробуджується, починає ворушитися. Починає ворушитися, мов черва на шматку гнилого м'яса, але завзяті голоси не згасають, і ось уже юрма тече від сільради шляхом.
— Ходімо? — чи то питає, чи то стверджує Матвій Шпитальник.
— Ходімо,— каже Кіндрат Яремний, опускаючи ногу з ґанку сільради.
— Куди ти?
— Як то куди?
— Ха-ха,— сміється голова колгоспу.— Та не туди... Зіграємо партію-другу в шахи! І я тобі дам дві тури фори.
— Дві тури фори?! Ходімо! І вони зникають у сільраді.
Що це гримить, що це грає? Де це? І той гуркіт, і та гра не гаснуть, не дальшають, а ближчають.
Хіба всидиш у хаті? І Галя виходить з хати, стає за ворітьми.
Гуркіт ближче, ближче — і ось з-за повороту з'являються якісь люди. Не так ідуть, як сунуть юрмою, ледь переставляючи ноги. Хто ж то попереду юрми ступає задки, весь час розмахуючи руками? А за помахами його рук і гримить-грає. Гуркіт, дзвін, виляски, бамкання. Що це, цо ще?
Попереду ступає задки Василь Гнойовий!
Раз у раз підламується в колінах, наче сам провалюється в землю, а голова на його в'язах провалюється в плечі, а груди провалюються в живіт, а живіт провалюється десь нижче пояса. Йде так, наче манить за собою. О, хтось у юрмі впав, його оминають, а коли оминули,— зостався лежати на шляху, дивлячись услід.
Обіч юрми — активісти їхні сільські, Галя нарешті роздивилася їх. То вони гримлять-грають, б'ючи в сковороди, в бляху, в дека, в якісь залізяки. Залізом по залізу, а тим оркестром править Василь Гнойовий. Дехто в юрмі також б'є ложками в миски, але таких мало.
— Саботажники! — хтось кричить.
Ось юрма поволеньки наповзає, наповзає, вже й біля Галі.
— Перекуємо саботажників колгоспного руху! — аж піниться Микола Хащуватий.
А Василь Гнойовий, задкуючи, водить руками — й за його наказом гримить залізо об залізо, аж вуха глухнуть.
— Не дамо саботувати соціалізм на селії.
А Галі саме заспівалося:
По дорозі жук, жук, по дорозі чорний.
Подивися, дівчинонько, який я моторний.
Куди всі йдуть, навіщо несуть ложки й миски? Ледве переступають ногами-колодами, та такими товстенними, що водою з них бризкає. І так само понапухали обличчя, а на набряклих обличчях — очі як позамерзали. Очі як позамерзали, ледь-ледь світяться туманом.
— Саботажники!.. Хто не працює — той не їсть!
Галі співається:
Видно шляхи полтавськії
Ще й саму Полтаву...
Та Галю ніхто не чує, бо гримить залізо та бляха, бо кричать активісти-незаможники. В юрмі в якоїсь жінки підкошуються ноги, вона хоче вчепитися за чужі плечі та лікті, але її відштовхують, і жінка осідає навколішки в сіру куряву. її обминають, а вона дивиться вслід і просить:
— Візьміть мене!.. Візьміть мене з собою в поле. Я хочу їсти... їсти хочу...
І простягає перед собою порожню миску, мовби сподівається, що її чи візьмуть-таки з собою, чи щось покладуть у миску.
А Галі співається:
Вставайте, гнані і голодні
Робітники усіх країн...
Жінка на шляху, почувши бадьорий дівочий спів, обертається й дивиться на Галю замерзлими очима, в яких ледь світиться туман.
Раптом Галі стає так смішно, що вона заходиться реготом.
Регіт колотить нею, аж поки гасне.
— Ой... ой... ой... — від якогось важкого болю стогне вона.
Жінка підводиться з колін, злякано оглядається на Галю — й поволеньки тюпає по шляху за юрмою, що повзе з села під гракання заліза, крики і свист.
— Голова їде... Обоє... Шпитальник і Яремний...
Ген у полі, у вибалку, біжить гнідий кінь, запряжений у дрожки, а на дрожках попримощувалися голова сільради та голова колгоспу. Обоє у військових картузах, а тому зоддалеки схожі на міліціонерів з району.
— Куди вони їдуть?
— До нас.
Надвечір'я. Тут, на польовому стані, чи то мають обідати, чи то вечеряти. Сівачі зібралися під розквітлими дикими грушами, що облітають зів'ялим цвітом, а довкола цього стану — зорана і вже засіяна земля, що чорніє розлитим дьогтем.
Сівачі дивляться на дрожки, що котяться до їхнього стану, вже й прикотилися. Гнідий кінь спиняється, а двоє голів зіскакують на землю. Кіндрат Яремний командирською ходою йде до людей, а Матвій Шпитальник зостається біля дрожок. Він тримає у руках якийсь ящик яскравого вишневого кольору, і всі дивляться на той ящик.
Голова колгоспу заглядає у великий обсмалений казан, біля якого стоять напоготові Василь Гнойовий та Микола Хащуватий, а за їхніми спинами — сліпа на ліве око тітка Гичка, що раніше готувала в селі на весіллях та на похоронах, а тепер от на весіллях і на похоронах не готує, тільки в полі для тих, хто робить.
— Готово? — бадьорим голосом озивається Яремний. Тітка Гичка киває головою, а Василь Гнойовий шкірить зуби.
— Покуштуєте?
— Я ситий,— відповідає Кіндрат Яремний. Г жартує до тітки Гички: — То готували лівим оком чи правим?
Тітка, насупившись, мовчить, і жодне з людей не усміхається на жарт, лише Микола Хащуватий каже:
— Либонь, на праве, на живе.
Посуворішавши на лиці, голова сільради випростується. випинає груди, викидає руку вперед і вигукує.
— Хто не працює, той не їсть!.. Соціалізм — це облік!.. Смачного вам...
І пружною ходою ступає до дрожок.
Сівачі стовплюються навколо казана, простягають миски, а Василь Гнойовий і Микола Хащуватий орудують двома черпаками, розливаючи кандьор.
— Налий мені!
— Долий, бо не долив!
— Не розхлюпуй!
Обіч від казана, ближче до груш, зібралися ті, хто не орав і не сіяв, а приволікся з села в надії, що перепаде якась крихта чи крапля. Це діти, старі баби та діди. Поміж них — і тітка Юстина. Всі вони чекають, коли орачі та сівачі одержать свої порції, тоді можна буде підступитися ближче н попросити собі. Раніше не можна, бо в Гнойового та Хащуватого чіпкі очі, хутко заробиш від них черпаком по спині.
Та ще ж і Гаркуша тут. Коли Гнойовий чи Хащуватий не застережуть такого ледаря, що не робив, а хоче поїсти на дурничку, то він помітить:
— Миколо, Василю, а то кому наливаєте кандьору? Хто не працює, той не їсть!
І раптом... застигають простягнуті руки з порожніми мисками, завмирають ложки над кандьором у тих, кому вже налито. Не ворушаться черпаки в Василя Гнойового та Миколи Хащуватого. Тітка Гичка торопіє на виду так, що, либонь, зараз стане видюща й на ліве око. Всі дивляться одне на одного, дивляться наокіл.
