Kniga-Online.club

Євген Гуцало - Голодомор

Читать бесплатно Євген Гуцало - Голодомор. Жанр: Историческая проза издательство -, год 2004. Так же читаем полные версии (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте kniga-online.club или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

І затужила мати Марія жалібним голосом:

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав...

Галя підхоплює, тулячись на материне плече:

Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох,

Там соловейко щебетав...

Мати й дочка співають так, наче журяться за покійником, бо ніякої радості в їхніх голосах не чується. Співаючи, тулячись одне до одного, заплющують очі, а коли розплющують — Павло Музика в хаті, зайшов нечутно. Стоїть коло печі, слухає, а з лиця чи то переляканий, чи то зачудований. Зрештою, вмовкли мати з дочкою, а хазяїн їхній:

— Я мало не здурів, як пісню почув у хаті... Що сталось? Галю, ти чого вирядилася? На вечорниці? Так до вечора ще далеко, день надворі.

— Дівує Галя.

— Дівує раз дівка,— роздумливо сказав.— А куди вбралася?

— Хай хоч у хаті походить вбрана. Хай хоч у хаті поспіває. Бо де ті вечорниці ввечері? А чи оденки?

— Та воно так...

І дивився переляканими очима на жінку та дочку, що попригорталися одна до одної.

Сутеніє, місяць-молодик у небі світиться сивим козацьким оселедцем.

Павло Музика опускає у криницю відро на мотузку, спускає поволеньки, а сам приглядається та прислухається... Сусідка тітка Юстина сидить на лавці, вкопаній у землю за воринами. Отак вона щовечора сідає — і сидить, дивлячись на село, й лице її вечоріє, аж поки й смеркне, як ніч, і стане чорніше за темряву.

Аж іде по дорозі якась жінка, не з їхнього села, а чужа, й в одній руці несе вузол, а за другу тримається дівчинка років семи, на голівці біліє хустка, схожа на велику пелюстку.

Йдуть — і бояться йти в чужому селі.

— Добрий вечір,— вітається подорожня з Юстиною і зупиняється.

— Дай боже здоров'я,— відказує сусідка.

— З залізниці ми, з поїзда,— каже подорожня.— Йдемо у Петрівку. А чи ще далеко до Петрівки?.. Ідемо з Кубані до своїх.

— Отак через поле,— рукою веде Юстина,— і вже Петрівка.

— А чого це у селі так тихо? Ні людей не чути, ні собак.

— Бо тихо, дочко, ой тихо... А ти не знаєш, чом тихо?.. Що в наших краях?

— Не знаю, бо з поїзда.

— й проти ночі — на Петрівку? Та ще з малою дитиною? Страшно тепер у полі та в лісі що вдень, що вночі. Не ходи, побійся.

— І справді, страшно, як подивлюся кругом.

— Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не йди з дитиною проти ночі у Петрівку, а переночуйте в мене, підете завтра зранку... Світ не без добрих людей, а лихих тепер більше.

І пізня подорожня звертає до Юстини.

Павло Музика витягує воду з криниці, поволеньки несе відро — і в хаті розказує все те, що бачив. Як зі станції, з поїзда йшла жінка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожній, якісь харчі та якесь добро в ньому. Аж із Кубані добивається до своїх у Петрівку. Либонь, не відає, що тут у них коїться, інакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубані такого нема?

— Довірилася Юстині...

— Бо чужа, того й довірилася.

— Треба ждати лиха.

Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвір та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусідчиному вікні. Жевріє вогник-бликунець на кзинчику печі, немов крапля крові. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекій Петрівці, то тут би почули — й злякалися.

Місяць — козацький оселедець — уже височенько підбився вгорі, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподівано: вийшла та петровецька жінка з сіней надвір, помиї хлюпнула з дерев'яних ночов, либонь, дитину купала з дороги.

— Молодице! — кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.

— Підійдіть-но сюди, не бійтеся,— з садка голос, а чоловіка не видно.

Вона ж ані руш, закапцаніла.

— Добра вам хочу, підійдіть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото стали на нічліг.

А що жінка як остовпіла, то Павло Музика сам ступив поміж вишень.

— Бійтесь Юстини, тікайте від неї, бо то страшна!

Петровецька жінка сахнулась до сіней — і не стало, тільки брязнула клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвір з дитиною та з вузлом, і він забере їх до себе, дасть притулок.

Кліпає каганець-бликун у вікні, мерехтять зірки над селом розсипаною чумацькою сіллю, та нікого нема.

— Либонь, вона перелякалася мене,— здогадується.

І в хаті каже до жінки та дочки:

— Я до неї забалакав, а вона злякалася... Наче я для неї ще страшніший за Юстину... То як невинних порятувати?

Марія хреститься, дочка хреститься, і тіні від їхніх рук скачуть по стінах горбатими страховиськами.

— Ти добре зачинив двері? — питає жінка.

— Та зачинив.

Павло Музика бере в сінях сокиру, кладе під подушку на тапчані. Він тепер весь час спить з сокирою під подушкою. І вила в нього напохваті — чи в клуні, чи в сінях. Навіть залізний рак, яким витягує відро, коли втопиться в криниці,— йому весь час у пам'яті: рак висить в коморі на гаку за дверима.

Марія дмухає на гасничок — і комишевий ґнотик іще якийсь час жевріє цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає.

— Маріє! Ти не спиш?

— Ой, не спиться.

— Може, ти зараз підеш до Юстини — і врятуєш ту жінку з дитиною? Скажеш їй усю правду, бо я не сказав.

— Боюся... Може, й пізно вже йти.

— Що Юстина — людоїдка... Всі знають, а ця петровецька не знає.

— Хто мене в хату пустить.

Марія стає навколішки на долівку, складає руки на грудях — і молиться на ікону божої матері. Самої божої матері не видно, бо в хаті глухий морок. Галя спить чи й не спить, тільки не чутно її дихання. Павло Музика засовує руку лід подушку, намацує лезо сокири. Хоч і під подушкою, а сокира холодна — й він тулить її до розпашілого лоба, щоб остудити.

— Ой! — скрикує Марія, перестаючи молитися.— Поклади... Поклади сокиру. Нащо ти взяв сокиру?

Павло Музика засовує сокиру під подушку, лежить горілиць, а вона знову шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона стоїть на колінах, долоні благальне складено біля грудей. І дивиться й дивиться на матір божу, яка ледь-ледь угадується на іконі.

Чоловік уже забувся вві сні на сокирі, а Марія ніяк не зведеться з колін, наче вона в німій молитві спить навколішки.

А як удосвіта розплющив очі Павло Музика — стоїть жінка на колінах, як і вчора.

— Ти всю ніч простояла?

— Ой, що я бачила! — обертається до нього радісним обличчям.

— Де бачила? — питає Павло Музика. И дивиться на ікону божої матері, з якої, либонь, Марія всю ніч не зводила погляду.

— Вийшла надвір по росі, глянула на хату Юстини...

— Кажи, кажи...

— А Юстина оту петровецьку жінку з дитиною проводжає до воріт.

— Жінку з дитиною? — схопився на тапчані Павло Музика.— А вузол?

— Який вузол?

— Таж вузол був у тієї жінки!

— І вузол несла з собою.

— Ну, слава богу! — сапко видихнув.— І вузол, значить...

Може, злякалася Юстина — тому й пожаліла своїх гостей? І на вузол не посягнула? Або сита, га?

Марія зводиться з долівки.

— А може, набалакали марно всякої всячини на Юстину? И ми слідом повторюємо пусте.

— Е-е, марно хто б плескав.

— Плещуть... А ми бачили, що кажемо? Не бачили... Ти хоч не показуйся надвір, щоб не здибати з тією, з петровецькою. Бо ти ж її добре налякав учора в садку. Бо що, як упізнає?.. Всі ми страшні, як подумати.

Мати посилає Галю до хрещеної.

— І яка ж ти, доню, похресниця в своєї хрещеної, коли в її хату давно й ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, такої більше нема в селі. Може, занедужала, може, захляла, то провідай. Бо сама самотою капаріє. Ось я гостинець зготувала для неї, то гостинець сховай за пазуху, так не неси. Дивися мені, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно.

Галя загорнутий у білу пілку для хрещеної маленький гостинець за пазуху — гайда надвір.

Весна. Розцвіли черешні та вишні — мовби дівчата позбиралися в шлюбних уборах під вінець. Груші порозцвітали — наче білі пахучі хмари поспускалися з небес на землю. Яблуні вже ось-ось зацвітуть, набубнявіли бруньки на гіллі.

Серце саме співає:

Ой, зелений барвіночку,

Стелися низенько,

а ти, милий, чорнобривий,

присунься близенько.

Барвінки сині теж цвітуть у садках, по обійстях, здається, ніколи ще так не палахкотіли пелюстками. Ось тільки хлопців ніде не видно. От би хтось зустрівся, от би побалакати. Нікогісінько ніде.

Через цвинтар Галя справді не піде, бо їй сама думка про цвинтар страшна. Хоч так до хрещеної ближче, а не піде. Краще вже вуличкою-узвозом, що снується в глиняниках, і так ця вуличка-узвоз глибоко запала в землю, що, здається, скоро провалиться в провалля.

йдеш тут — і лише небо над головою синіє, як льон, тече далекою річкою.

А тільки вибралася з вулички-узвозу на околицю, в поле, як зразу ж ця річка синього розквітлого льону обертається на море, що залило високості, й опадає на доли ген-ген, аж на млистих обріях.

Перейти на страницу:

Євген Гуцало читать все книги автора по порядку

Євген Гуцало - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки kniga-online.club.


Голодомор отзывы

Отзывы читателей о книге Голодомор, автор: Євген Гуцало. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор kniga-online.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*
Подтвердите что вы не робот:*