Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель
Дон Педро — величний у своєму чорному, розшитому сріблом одязі, втілення гордості й могутності Іспанії — наблизився до піратів. Опецькуватий губернатор, одягнутий у блідо-зелену сорочку з тафти, ступив разом з ним і зупинившись перед піратами, звернувся до них з такою промовою:
— Ну, англійські собаки, зрозуміли тепер, що таке могутність Іспанії? А зрозумієте ще краще, перш ніж здохнете. Я позбавляю себе втіхи повісити вас, як намірявся, і посилаю вас в Мадрід як поживу для вогнища.
Волверстон люто зиркнув на нього.
— Ви поводитесь' шляхетно, — промовив він поганющою, але зрозумілою іспанською мовою. — Шляхетно, як усі іспанці, ображаєте беззахисних.
Губернатор накинувся на Волверстона з брутальною лайкою, що так легко приходить на язик розлюченому іспанцю. Нарешті дон Педро, доторкнувшись до його руки, зупинив свого родича.
— Чи варто даремно витрачати порох? — зневажливо промовив він. — Це тільки затримує нас у цьому смердючому кублі.
Пірати якось спантеличено витріщились на нього. І дон Педро рвучко обернувся.
— Ходімо, доне Хайме, — голос його прозвучав владно. — Нехай їх виведуть звідси. «Святий Томас» чекає нас, і скоро почнеться приплив.
Губернатор, здавалося, не знав, що робити. Потім, востаннє сипонувши на піратів лайкою і образами, він звелів ад'ютантові вивести їх і набундючено пішов слідом за своїм гостем, який уже був біля дверей. Ад'ютант віддав наказ своїм людям. Брутально лаючись і штовхаючи піратів ратищами списів, солдати заходились підганяти їх. Пірати підвелись і, брязкаючи кайданами на руках і ногах, повільно вийшли на сонце і свіже повітря. Приречені до смерті на шибениці люди, брудні й виснажені, стомлено потяглись через площу, де під морським бризом гнулись пальми і стояли місцеві жителі, що прийшли подивитись на них. Ось нарешті й мол, біля якого погойдувалась на хвилях восьмивесельна барка.
Губернатор і його гість почекали, поки піратів посадили на корму, куди пройшла й їхня сторожа. Після цього дон Педро і дон Хайме зайняли місця на носі, там же вмостився слуга дона Педро з валізою. Барка відчалила й попливла блакитною водою до величного корабля, на щоглі якого маяв іспанський прапор.
За якийсь час барка гучно вдарилась об жовтий корпус корабля біля трапа, що спускався з борту, і матрос зачепив її багром.
Дон Педро, стоячи на носі барки, владно наказав мушкетерам вишикуватись на шкафуті. У відповідь над фальшбортом з'явилася чиясь голова у шпичастому шоломі й повідомила, що наказ виконано. Після цього з великими труднощами, насилу тягнучи кайдани, пірати, яких підганяли солдати, незграбно побралися вгору по трапу, один по одному перевалюючись через борт.
Дон Педро помахом руки послав свого слугу-негра з валізою слідом за піратами і нарешті запросив дона Хайме піднятись на корабель. Сам дон Педро поліз зразу ж за доном Хайме, і коли нагорі той зненацька зупинився, дон Педро, продовжуючи підніматись, підштовхнув його, та ще й так різко, що дон Хайме мало не полетів сторч головою на шкафут. Але там дюжина вправних рук підхопила його й поставила на ноги під привітальний гомін і сміх. Проте слова були англійськими, а руки, що підтримали губернатора, належали людям, чиє вбрання й вигляд свідчили про те, що це пірати. Вони заповнили весь шкафут, а деякі з них вже збивали кайдани з Волверстона та його товаришів.
Вражено роззявивши рота і збліднувши, дон Хайме де Вілламагра рвучко обернувся до дона Педро, який піднімався слідом за ним. Цей іспанський джентльмен зупинився на верхньому щаблі трапа і, тримаючись за вант, спостерігав те, що відбувалось унизу. Він спокійно всміхався.
— Вам нічого боятись, доне Хайме. А моєму слову можна вірити. Я — капітан Блад.
Він стрибнув на палубу, і губернатор, який нічого не розумів, ошелешено витріщив на нього очі. Коли ж нарешті зміст цих слів дійшов до його свідомості, він остаточно розгубив свої мізерні розумові здібності.
Високий на зріст, стрункий джентльмен, убраний дуже ошатно, ступив уперед зустріти капітана Блада. Здивувавшись ще більше, губернатор впізнав у ньому кузена своєї дружини — дона Родріго. Капітан Блад по-дружньому відповів на його привітання.
— Як бачите, я привіз за вас викуп, доне Родріго, — промовив він, показавши рукою на гурт закутих у кайдани в'язнів. — Тепер ви вільні й можете покинути цей корабель разом з доном Хайме. Закінчимо наше прощання на цьому, бо ми зараз піднімемо якір. Хагторпе, дай наказ!
Дону Хайме здалося, ніби він щось починає розуміти. Він люто повернувся до кузена своєї дружини.
— Боже мій, невже ви з ними заодно? Ви ввійшли в змову з цими ворогами Іспанії, щоб…
Чиясь рука вхопила його за плече, десь на носі почувся боцманський свисток.
— Ми піднімаємо якір, — сказав-капітан Блад. — Повірте мені, вам краще залишити палубу. Для мене було великою честю познайомитися з вами. Надалі більше поважайте свою дружину. Ідіть з богом, доне Хайме.
Губернатор, почуваючи себе немов у кошмарному сні, швидко переліз через борт і поспішив униз по трапу. Дон Родріго, ґречно попрощавшись з капітаном Бладом, почав спускатися слідом за губернатором.
Як тільки барка відійшла від трапа, дон Хайме знесилено повалився на корму. Але за хвилину він розлючено підвівся і, погрожуючи своєму супутнику, зажадав пояснень.
Дон Родріго намагався зберігати спокій.
— Спробуйте вислухати мене, — мовив він. — Я був на тому кораблі, на «Святому Томасі», і плив на Сан-Домінго, коли капітан Блад захопив його. Команду він висадив на одному з Віргінських островів, а мене, зваживши на моє звання, затримав для викупу.
— І щоб урятувати свою шкуру і свій гаманець, ви пішли з ним на цей безсоромний гендель?
— Я просив вас вислухати мене. Все було зовсім не так. Він поводився зі мною з повагою, і ми з ним якоюсь мірою навіть стали друзями. Як ви, мабуть, помітили, він вирізняється вишуканими манерами. У нас з ним були тривалі розмови, і він чимало дізнався про моє особисте життя, а також і про ваше, оскільки воно певним чином, через донью Ернанду, зв'язане з моїм. За тиждень після того як Волверстона й тих, хто висадився з ним на берег, було взято в полон, Блад вирішив скористатися з одержаних від мене відомостей, а також і з паперів, якими він, зрозуміла річ, заволодів. Він розповів мені про свій намір і пообіцяв не вимагати з мене викупу, якщо йому пощастить визволити своїх людей, використавши моє ім'я і взяті в мене папери.
— І ви, ви погодились?
— Погодився? Іноді ви справді буваєте неймовірно дурним. Ніхто й не питав моєї згоди. Мене просто повідомили про це. Ваша власна дурість і орден святого Якова Компостельського довершили справу. Мабуть, він вручив його вам і так вас цим запаморочив, що ви ладні були вірити кожному його слову.
— То це ви везли мені орден? Він, був серед ваших паперів? — запитав дон Хайме, якому здалося, що він починає щось розуміти.
На довгому жовтуватому обличчі дона Родріго з'явилась похмура посмішка.
— Я віз орден губернатору Еспаньйоли дону Хайме де Гусману. Йому ж було адресовано й листа.
Дон Хайме де Вілламагра аж рота роззявив. Потім зблід.
— Що, навіть так? Орден призначався не мені? Це просто була його диявольська вигадка?
— Вам слід було краще роздивитись листа.
— Його зіпсувала морська вода! — скажено проревів губернатор.
— Тоді вам слід було звернутись до свого сумління. Воно підказало б вам, що ви нічим не заслужили хрест святого Якова.
Дон Хайме був надто приголомшений, щоб належним чином відповісти на цей глум. І лише діставшись додому, він отямився настільки, що спробував налякати свою дружину розповіддю про те, як його було обдурено. Проте цим він накликав на себе ще більше приниження.
— Як це сталося, пані,— запитав він, — що ви визнали його своїм двоюрідним братом?
— Я не визнавала його своїм двоюрідним братом, — відказала Ернанда і наважилась, нарешті, засміятися з свого чоловіка, відплачуючи йому за всі кривди, що вона їх від нього зазнала.
