Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель
Нараз двері розчинились, і в каюту ввійшов дон Мігель, високий, засмаглий, з орлиним носом. Лорд Джуліан різко обернувся до нього і поклав руку на ефес шпаги.
Проте іспанець не розгубився.
— Не будьте божевільним! — звернувся він владно. — І не наривайтесь по-дурному на безславний кінець. Корабель ваш тоне.
За доном Мігелем стояло кілька чоловік у шоломах, і лорд Джуліан відразу оцінив ситуацію. Він випустив ефес шпаги, і сталь м'яко ковзнула в піхви. Дон Мігель посміхнувся, блиснувши крізь посивілу борідку рядком білих зубів, і простягнув руку до шпаги.
— З вашого дозволу, — чемно звернувся він. Лорд Джуліан завагався і поглянув на Арабеллу.
— Я думаю, що так буде краще, — сказала вона. Його світлість знизав плечима і віддав свою шпагу.
— А зараз ідіть на мій корабель, — розпорядився дон Мігель і вийшов.
Без зайвих суперечок всі зробили так, як було наказано. По-перше, у іспанця не бракувало сили, щоб примусити їх виконати наказ; по-друге, безглуздо було б залишатися на кораблі, який тонув. Вони трохи затримались, поки Арабелла зібрала деякі речі, а лорд Уейд захопив саквояж з документами.
Уцілілим морякам із понівеченої «Ройял Мері» іспанці дали повну волю. Вони могли рятуватися на шлюпках, ну, а якщо шлюпок не вистачало, то могли триматися на воді, чіпляючись за якийсь уламок, або тонути, що кому більше до смаку. Якщо ж Арабеллу та лорда Уейда взяли на корабель, то це, льки тому, що дон Мігель зразу відповідно оцінив своїх бранців. Він люб'язно прийняв їх у своїй каюті і чемно висловив бажання почути їх прізвища.
Лорд Джуліан, все ще під враженням від щойно пережитих подій, насилу примусив себе сказати, хто вони. Але у відповідь зажадав, щоб йому назвали, хто саме напав на «Ройял Мері» і захопив підданих англійського короля. Злість розпирала груди лордові. Він знав, що нічим не скомпрометував себе в цій незвичайній ситуації, в яку його так безжально кинула доля, але водночас, здається, не зробив і нічого героїчного. Власне, все це не мало б значення, — коли б не леді — свідок його сіренького поводження. І він твердо вирішив при нагоді виправити її думку про нього.
— Я дон Мігель д'Еспіноса, — почули вони насмішкувату відповідь. — Адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.
Лорд Джуліан аж заціпенів від подиву. Якщо Іспанія зчинила такий галас через розбійницькі дії цього відступника — авантюриста капітана Блада, то що ж залишається відповісти Англії?
— Тоді, будьте ласкаві, скажіть мені, чому ви поводитеся, наче запеклий пірат? — запитав лорд і додав: — Я сподіваюсь, що ви розумієте, які мають бути наслідки і як суворо вам доведеться розплачуватись за сьогоднішні вчинки, за ту кров, яку ви так безглуздо пролили, а також за насильство над цією леді і мною?
— Я не вчинив над вами ніякого насильства, — відповів адмірал, посміхаючись, як тільки може посміхатись людина, у руках якої всі козирі. — Навпаки. Я врятував вам життя…
— Врятували нам життя?! — Лорду Джуліану аж дух забило і на якусь мить відібрало мову від такого нечуваного нахабства. — А що ви скажете про тих, що стали жертвами вашого нападу? Бог свідок, ви дорого за них заплатите.
Дон Мігель все ще посміхався.
— Можливо, — сказав він. — Усе можливо. А тимчасом ваше життя обійдеться дорого вам. Полковник Бішоп — людина з достатком, та й ви, мілорде, безсумнівно, теж багатенькі. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.
— Ви все-таки підлий, кровожерливий, запеклий пірат, як я й передбачав! — спалахнув лорд Уейд. — І ви ще маєте нахабство називати себе адміралом військового флоту короля Іспанії! Побачимо, що скаже ваш король з цього приводу.
Посмішка на обличчі адмірала враз зникла. Гнів, що весь час розпирав душу пірата, нарешті знайшов вихід.
— Хіба ви не розумієте, — випалив він, — що я роблю з англійськими єретиками-собаками те саме, що вони роблять з іспанцями! Ви навіть богом прокляті, грабіжники, бандити! Я досить чесний, щоб діяти відкрито, від власного імені, а ви — ви підступні тварюки, нацьковуєте на нас своїх морганів, бладів, хагторпів і знімаєте з себе відповідальність за їх вчинки! Як той Пілат, ви умиваєте руки! — І він злобно засміявся. — А зараз хай Іспанія буде Пілатом. Дозвольте їй зняти з себе відповідальність і перекласти її на мене, коли ваш посол з'явиться в Ескуріалі, щоб поскаржитись на піратські дії дона Мігеля д'Еспіноса.
— Капітан Блад, та й інші — не адмірали Англії! — вигукнув лорд Джуліан.
— Хіба? Я не певен цього. Звідки мені знати? Звідки знати про це Іспанії? Ви ж усі брехуни, англійські єретики!
— Сер! — аж захрипів від обурення лорд Уейд, і очі його спалахнули. За звичкою він ухопився за місце, де завжди висіла його шпага, але, зрозумівши марність цього жесту, знизав плечима і зневажливо усміхнувся. — Звичайно, — сказав він спокійно, — це схоже на вас, ображати беззбройну людину, вашого бранця. Це так відповідає всьому тому, що я бачив і чув відносно честі іспанців.
Кров ударила в обличчя адмірала, і він, почервонівши, замірився, щоб ударити Уейда, але стримався, — можливо, під впливом щойно почутих слів, — рвучко крутнувся і вийшов, нічого не сказавши.
Розділ XIX
Зустріч
Грюкнувши дверима, адмірал вийшов, а лорд Джуліан, обернувшись до Арабелли, вдоволено посміхнувся. Він був певен, що поводився достойно в її присутності і тішився від цієї думки, як дитина.
— А все ж останнє слово сказав я, — не стерпів він і труснув золотистими кучерями свого парика.
Міс Бішоп, що сиділа коло стола, пильно глянула на лорда. Вона не поділяла його піднесеного настрою.
— Невже справа в тому, хто сказав останнє слово? А от мені не йдуть з думки ті нещасні з «Ройял Мері». Більшість із них таки й справді вже сказали своє останнє слово. А в ім'я чого? Навіщо потоплено корабель і знищено понад два десятки людей? А скільки бідолах гине зараз у хвилях… Навіщо все це, питаю?
— Ви надто схвильовані, міс. Я…
— Схвильована?! — На устах у дівчини промайнула вимушена посмішка. — Запевняю вас, я спокійна. Я просто питаю вас, сер, навіщо іспанці зробили все це? Чого вони домагалися?
— Ви ж чули слова дон Мігеля! — Уейд нервово знизав плечима й додав: — Кровожерливість!
— Кровожерливість? — перепитала вкрай розгублена дівчина. — Хіба й таке ще є? Це ж дико, жахливо!
— Не заперечую, — погодився лорд. — Страшна річ.
— Я не можу збагнути цього. Три роки тому іспанці вчинили бандитський напад на Бріджтаун. Вони чинили такі звірства, що цьому зараз навіть важко повірити. Коли я пригадую все, що там творилося, то мені здається, що я бачила жахливий сон. Невже ці люди такі звірі?
— Люди? — здивовано перепитав лорд Джуліан. — Скажіть — іспанці, і я зразу ж погоджуся з вами. — Він, як англієць, можливо, міг бути й необ'єктивним, характеризуючи одвічних своїх ворогів, але в його словах звучала правда: саме так поводяться іспанці в Новому Світі. — Клянусь, що все це Може виправдати вчинки таких людей, як Блад. — Арабелла здригнулася від останніх слів лорда, наче від холоду, а потім сперлась ліктями на стіл і, обхопивши долонями обличчя, замовкла, пильно вдивляючись перед собою.
Розглядаючи дівчину, його світлість помітив, що вона змарніла й зблідла. Щоправда, підстав для цього було багато. Жодна жінка з тих, яких він досі знав, не змогла б виявити такої витримки. За весь час він не помітив у неї бодай найменших ознак страху. Ні, Арабелла здатна будь-кого зачарувати!
В каюту зайшов слуга-іспанець з чашкою шоколаду і коробкою перуанських ласощів на срібному підносі, які він поставив на столі перед леді.
— Адмірал просив не відмовити, — сказав він, вклонився і вийшов.
Заглиблена в свої роздуми, дивлячись кудись далеко-далеко, Арабелла Бішоп не звернула уваги ні на слугу, ні на ласощі. Тим часом лорд Джуліан походжав уздовж вузької і довгої каюти, що освітлювалася верхнім люком і великими квадратними вікнами з корми. Каюта була розкішно обставлена: на підлозі — дорогі східні килими, вздовж стіни — книжкові шафи, а різьблений горіховий буфет мало не ломився від срібла. На довгому, низенькому сундуці під одним з вікон лежала гітара, прикрашена стрічками. Лорд Джуліан узяв гітару, нервово вдарив по струнах і поклав її на місце.
