Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель
Дівчина, сама собі не вірячи, зачудовано дивилася на нього, а її брат навіть підвівся від подиву.
— Мосьє, ви говорите це серйозно?
— Цілком. Тепер таке не часто трапляється. Я — пірат, але я не можу робити так, як Левасер, якому слід було б лишитися в Європі і красти гаманці з кишень. У мене є своє поняття честі… або, вірніше, є залишки колишньої честі, які нагадують мені про кращі дні. — І вже більш діловим тоном Блад додав: — За годину у нас обід, і я сподіваюся, що ви зробите мені честь і пообідаєте зі мною разом. Тим часом Бенджамен подбає про ваш гардероб.
Вклонившись, Блад повернувся, щоб вийти, але мадемуазель д'Ожерон голосно покликала його:
— Мосьє!
Блад обернувся. Поволі наближаючись до нього, все ще з острахом і здивуванням у погляді, дівчина промовила:
— О, ви благородна людина!
— На мою думку, це занадто висока для мене оцінка, мадемуазель! — сказав корсар.
— Ні, ні! Ви справді благородний. І я повинна розповісти вам усе. Ви маєте на це право…
— Мадлен! — вигукнув юнак, намагаючись стримати сестру.
Але її не можна було стримати — серце дівчини було надто переповнене вдячністю.
— Мосьє, я дуже й дуже винна в тому, що сталося. Той чоловік… Той Левасер…
Блад глянув на неї з виразом подиву і докору:
— Боже мій! Хіба то чоловік? То звір!..
І дівчина раптом упала на коліна, схопила руку Блада і, перш ніж він встиг опам'ятатися, поцілувала її.
— Що ви робите? — вигукнув Блад.
— Хочу спокутувати свою провину. В думці я образила вас, вважаючи, що ви такий самий, як Левасер, а ваш поєдинок з ним — це бійка шакалів. На колінах, мосьє, я благаю вас пробачити мені!
Капітан Блад знову подивився на неї, і на його смаглявому обличчі майнула посмішка, засвітивши яскравим вогником його напрочуд блакитні очі.
— Не треба, дитино, — промовив він лагідно. — Ви й не могли б думати про мене інакше. Бо ж у вас є здоровий глузд, і мислите ви цілком логічно.
Допомагаючи дівчині підвестися, Блад намагався переконати себе, що, визволивши молодих людей з неволі, він, зрештою, зробив досить непоганий вчинок, але тут таки зітхнув. Та сумнівна слава про нього, що так швидко розійшлася по Карібському морю, либонь, дійшла вже й до Арабелли Бішоп. Він був певен, що вона ставиться До нього з презирством, вважаючи, що він такий самий негідник, як і всі пірати. Тому-то він утішав себе надією, що якийсь відгомін про його сьогоднішній вчинок дійде і до неї і хоч трохи зменшить її презирство. Він, звичайно, приховав від мадемуазель д'Ожерон справжню причину її порятунку, хоч рискував своїм життям, тішачи себе думкою, що Арабелла Бішоп лишилася б задоволена ним, якби була свідком усіх цих подій.
Розділ XVI
Пастка
Врятування мадемуазель д'Ожерон, як і слід було чекати, поліпшило й без того сердечні взаємини між капітаном Бладом і губернатором Тортуги. Капітан став бажаним гостем у красивому кам'яному будинку з зеленими жалюзі, збудованому д'Ожероном у великому, розкішному саду на схід від Кайони. Губернатор добре розумів, що його борг капітанові не обмежується тими двадцятьма тисячами песо, які Блад заплатив як викуп за дівчину. Хитрому й практичному ділкові часом не бракувало благородства та почуття вдячності, і він це доводив на кожному кроці в різний спосіб. Завдяки його могутній підтримці репутація Блада серед корсарів досягла незабаром свого зеніту.
Так що, коли дійшло до спорядження флоту для експедиції проти Маракайбо, яку колись запропонував був Левасер, то Блад не відчував нестачі ні в кораблях, ні в людях. Він набрав п'ятсот авантюристів, а міг би навербувати і п'ять тисяч, якби захотів. Так само легко Блад міг би подвоїти і могутність свого флоту, але він сам вирішив обмежитися трьома кораблями: «Арабеллою», «Ла-фудр» з командою сто двадцять французів під начальством Каузака та «Сант-Яго», заново спорядженим і перейменованим тепер в «Елізабет». Це перейменування зробили на честь англійської королеви, за час правління якої англійські моряки приборкали Іспанію так, як це сподівався зробити зараз Блад. Капітаном «Елізабет» Блад призначив Хагторпа, оскільки той служив колись у військово-морському флоті, і це призначення було схвалене всіма членами піратського братства.
Через кілька місяців після врятування мадемуазель д'Ожерон — у серпні 1687 року-цей невеликий флот, зазнавши деяких незначних пригод, на яких не варто зупинятися, ввійшов у велике Маракайбське озеро і вчинив напад на багате місто Мейну — Маракайбо.
Події розгорнулися не зовсім так, як сподівався Блад, і військо його опинилося в досить небезпечному становищі. Складність ситуації найкраще можна пояснити словами Каузака — їх акуратно записав Піт, — вжитими під час сварки, що розгорілася на східцях церкви Нуестра-Сеньйора-дель-Кармен, яку Блад безцеремонно пристосував під кордегардію.[49] Раніше вже згадувалося, що Блад був католиком лише тоді, коли це йому було вигідно.
В суперечці брали участь з одного боку Хагторп, Волверстон і Піт, а з другого — Каузак, через боягузтво якого, власне, все й почалося. За ними на випаленому сонцем, закуреному майдані, оточеному поодинокими пальмами з обвислим від спеки листям, гув і хвилювався натовп — чоловік двісті диких авантюристів обох партій. Натовп цей поки що стримував своє збудження, прислухаючись до того, що відбувалося серед ватажків.
Каузака, мабуть, ніхто не спиняв, і він підвищив свій різкий, сварливий голос, щоб усі могли чути його безглузді обвинувачення. Він говорив, як розповідає нам Піт, жахливою англійською мовою, і шкіпер навіть не зважувався відтворити її в своїх записках. Одяг Каузака був таким самим безглуздим, як і його мова. Костюм, здавалося, підкреслював його приналежність до піратів і якось смішно контрастував із скромним вбранням Хагторпа та майже франтуватою вишуканістю Джеремі Піта. Забруднена, у плямах крові синя бавовняна сорочка Каузака була розхристана, з неї виглядали його волохаті груди; за поясом його шкіряних штанів стримів ніж і цілий арсенал пістолетів; на шкіряній перев'язі, перекинутій через плече, звисав тесак. Навколо голови, відтіняючи широке і вилицювате, як у монгола, обличчя, був накручений, немов тюрбан, червоний шарф.
— Хіба я не застерігав вас із самого початку, що все йде занадто гладко? — гукав бретонець водночас і жалібно й роздратовано. — Я ж не дурний, друзі мої. У мене є очі. І я все бачив. Ми входили в озеро і бачили покинутий форт. Жодної людини. Жодного пострілу. Вже тоді я запідозрив пастку. Це розумів кожен, у кого є очі й мозок. Так де ж там! Ми йшли далі. І що знайшли? Місто, залишене так само, як і форт, місто, з якого люди вивезли всі цінності. Я знову попередив капітана Блада. Це пастка, казав я йому. Але ми йшли далі, все далі й далі, не зустрічаючи ні найменшого опору; йшли, поки не побачили, що вже надто пізно виходити в море, що ми взагалі вже не можемо вийти в море. І знову ніхто не захотів мене слухати. Ви всі розумні і багато знаєте. Боже мій! Капітан Блад не слухав мене і рвався вперед, а ми за ним. Отак дійшли до Гібралтара.[50] Правда, там, нарешті, нам вдалося спіймати віце-губернатора і примусити його сплатити великий викуп за Гібралтар. Крім викупу й інших трофеїв, ми захопили ще дві тисячі песо. Але що це таке, скажіть мені! Мовчите? Тоді я вам скажу. Це грудка сиру, грудка сиру в пастці для мишей, а ми просто мишенята. Тисяча чортів на твою голову! А коти?.. О, коти чекають нас. Коти — це ті чотири іспанські військові кораблі, що стережуть нас біля виходу з лагуни. Боже мій! Ось до чого довела проклята впертість нашого прекрасного капітана Блада.
Волверстон зареготав. Каузак вибухнув люттю.
— А, чортовиння! Ти ще скалиш зуби, тварюко! Смієшся! Скажи мені краще, як ми виберемося звідси, якщо не приймемо умов іспанського адмірала?
З натовпу корсарів, що стояли внизу біля східців церкви, долинув схвальний гомін. Велетень Волверстон гнівно блиснув своїм єдиним оком і стиснув кулаки, неначе збираючись ударити француза, який підбурював людей до бунту. Але це не злякало Каузака. Підтримка матросів додавала йому завзяття.
