Діти капітана Гранта - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль
– Мері! Мері! – скрикнув він. – Нехай друзі наші мовчать, та я досі не втратив і ніколи не втрачу надії. Така людина, як наш тато, не може загинути, не здійснивши своєї мети!
Мері Грант не мала сил відповідати – її душили сльози. Дівчину дуже схвилювали слова про нові пошуки Гаррі Гранта і про безмежну відданість молодого капітана.
– То містер Джон ще не втратив надії? – запитала вона.
– Ні, він і досі сподівається, – відповів Роберт. – Це брат, який нас ніколи не полишить. А й справді, сестро, я стану моряком і ми разом шукатимемо батька. Ти згодна?
– Так, я згодна! Та нам доведеться розлучитися… – прошепотіла дівчина.
– Ти не залишишся самотою, Мері. Я знаю! Мій друг Джон сказав мені це. Місіс Гленарван не дозволить тобі піти. Ти жінка, сестра, й ти можеш і повинна залишитися. Відмовитися – означає бути невдячною. Та чоловік – тато неодноразово мені це повторював – сам коваль своєї долі.
– А що ж станеться з нашим милим будинком у Данді? Адже з ним пов’язано так багато спогадів!
– Ми збережемо його, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван усе як слід обдумали. Ти житимеш у замку Малькольм у лорда й леді Гленарван, як їхня донька. Це він сам сказав своєму другові Джону, а той розповів мені. У них ти почуватимешся, як у себе вдома, там ти зможеш поговорити про батька. А одного чудового дня ми привеземо тобі його! То буде найщасливіший день! – вигукнув Роберт, сяючи від захвату.
– Брате мій, мій хлопчику, яким би був щасливий татко, коли б почув тебе, – промовила Мері. – Ти так схожий на нього, на нашого любого таточка. Коли ти виростеш, то неодмінно будеш викапаний батько!
– О Мері!.. – зашарівся від благородної синівської гордості хлопчик.
– Але чим ми віддячимо лордові й леді Гленарван? – запитала Мері.
– О, це дуже просто! – промовив із юнацьким запалом Роберт. – Ми любитимемо їх і шануватимемо, говоритимемо їм про це, міцно цілуватимемо, а як треба, віддамо за них життя!
– Краще вже жити для них! – вигукнула дівчина, цілуючи брата. – Їм це до душі, й мені також.
Діти капітана Гранта стояли й мовчки дивились одне на одного, оповиті нічною імлою. Та в їхніх думках розмова тривала. Вони ставили одне одному питання, відповідали на них.
Море стиха гойдало яхту на своїх хвилях, і під гвинтом світилась у пітьмі нуртуюча вода. Раптом сталося щось дивне, незбагненне. Брат і сестра водночас почули, немов із лона цих хвиль, то чорних, то блискучих, почувся якийсь голос. Його глибокий і тужний звук проникнув у їхні серця.
– Рятуйте! Пробі! – розітнув звук тишу.
– Мері, ти чула, чула? – запитав Роберт.
Перехилившись через поручні, вони напружено вдивлялися в імлу.
Та навколо хоч в око стрель – лише безмежні сутінки стелилися перед ними темним саваном.
– Роберте, – пролопотіла від хвилювання Мері, – мені видалось… Так, саме видалось, як і тобі… Ми маримо, Роберте, любий…
Та нічну пітьму знову розітнув голос, що волав про допомогу. Цього разу ілюзія була такою сильною, що обидва разом вигукнути:
– Тату! Тату!
Це було надто для Мері. Вона так розхвилювалась, що впала братові на руки непритомна.
– Рятуйте! – закричав Роберт. – Сестра! Тато!.. Рятуйте!..
Стерновий кинувся піднімати непритомну дівчину. Прибігли вахтові матроси, з’явились Джон Манглс, Гелена і Гленарван.
– Сестрі зле, а батько там! – вигукнув Роберт, указуючи на хвилі.
Усі розгублено перезирались, не розуміючи, що до чого.
– Так, так, – казав хлопчик, – там мій батько! Я чув його голос, і сестра його чула…
Мері прийшла до тями й повторювала, наче причинна:
– Батько! Там батько!
Бідолашна дівчина перехилилась через поручні й хотіла кинутись у море.
– Мілорде, леді Гелено, кажу вам – там тато! – раз у раз промовляла дівчина, заламуючи руки. – Запевняю вас, я чула його голос! Він здіймався над хвилями, наче скарга, як останнє «прощай»…
Бідолашка билась у корчах і причитала. Довелося занести її до каюти.
Гелена пішла туди, аби надати дівчині допомогу.
А Роберт повторював раз за разом:
– Мій батько! Мій батько там! Я певен у цьому, сер!
Свідки цієї жахливої сцени були переконані, що діти капітана Гранта стали жертвами галюцинації. Та як їх у тому переконати?
Гленарван спробував це зробити. Він узяв Роберта за руку й запитав його:
– Дитино моя, ти чув батьків голос?
– Так, сер. Там, серед хвиль я чув його. Він кричав: «Допоможіть! Допоможіть!»
– Ти впізнав цей голос?
– Чи впізнав я його голос, мілорде? О так, присягаюсь вам! І моя сестра його чула, вона також упізнала його. Невже ви вважаєте, що ми помилились? Сер, їдьмо швидко на поміч! Шлюпку! Шлюпку!
Гленарван зрозумів, що ніяк не переконає нещасного хлопчика, тож вирішив зробити останню спробу й покликав стернового.
– Гокінсе, це ви стояли біля керма, коли міс Мері стало зле?
– Так, – відповів Гавкінс.
– І ви нічого не помітили, нічого не чули?
– Нічого.
– Ось бачиш, Роберте!
– Якби то був батько Гавкінса, то Гавкінс неодмінно його почув би! – не вгавав хлопчик. – Це був мій батько, сер, мій батько, батько!
Роберт зблід і також знепритомнів. Гленарван наказав віднести його до каюти і вкласти в ліжко.
Змучений од хвилювання хлопчик тяжко марив.
– Бідолашні сироти, – промовив Джон Манглс, – яке важке випробовування випало на їхню долю!
– Так, – озвався Гленарван, – надмірне горе викликало в них одночасно галюцинацію.
– Водночас в обох? – прошепотів Паганель. – Дивно! Наука ще не знала такого випадку.
Затим географ перехилився через поручні й, подавши всім знак мовчати, напружено вслухався у тишу.
Довкола панувала тиша. Паганель голосно гукнув, та ніхто не відповів.
– Дивно, – бурчав про себе географ, повертаючись до своєї каюти. – Спільні думки й горе не спричиняють до такого…
Наступного дня, 8 березня, о п’ятій ранку, щойно зайнялось на світ, пасажири (серед них Мері й Роберт, яких неможливо було втримати в каюті) зібрались на палубі «Дункана». Кожен тепер хотів побачити землю, яку вчора бачили бігцем. Нетерпляче спрямовували на берег підзорні труби. Яхта йшла уздовж берега на відстані милі, так що можна було все розгледіти в подробицях.
Раптом закричав Роберт. Хлопчик запевняв усіх, що бачить трійко людей: двоє бігають по берегу, розмахуючи руками, а третій вимахує прапором.
– Англійський прапор! – вигукнув Джон Манглс, подивившись у підзорну трубу.
– Точно! – вигукнув Паганель.
– Сер, – промовив хлопчик із тремтінням у голосі, – якщо ви не хочете, аби я уплав дістався берега, то веліть спустити шлюпку на воду. На колінах вас прошу, дозвольте мені першому зійти на берег!
Ніхто не міг і слова вимовити. Як на цьому острівці, що лежить на тридцять сьомій паралелі, живуть троє англійців, що зазнали аварії? І кожен згадував нічну пригоду, той голос, що його чули Мері й Роберт. Можливо, діти й справді чули чийсь голос, та чи був це голос їхнього батька? На жаль! Ні, ні й ні! Кожен з них думав про розчарування, яке чигає на бідолашних дітей, кожен переймався, що слабкі дітлахи не переживуть цього розчарування. Та як їх стримаєш? Гленарванові забракло на це духу.
– Спустити шлюпку! – наказав він.
Умить спустили на воду шлюпку. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель швидко сіли в неї, і шлюпка полетіла на хвилях під несамовитими ударами весел шести матросів.
За десять туазів од берега Мері несамовито закричала:
– Батьку!
На березі з двома чоловіками стояв високий кремезний чоловік.
Його виразне обличчя, добре й мужнє, одночасно мало риси обличчя і сина, і доньки. Поза сумнівами, то була та сама людина, яку так часто змальовували Мері й Роберт. Їхні серця не обманули їх – то був їхній батько, то був капітан Грант.
Капітан зачув крик Мері, простягнув до неї руки й упав на пісок, наче вражений блискавкою.
