Завжди поруч - Гранд Михаил
– Оце ти маєш рацію…
Сьогодні був вихідний день, і вхід коштував сто гривень з кожного відвідувача. Точніше, з хлопців, тому що дами завжди могли потрапити до клубу безкоштовно.
– Ось одна з переваг бути дівчиною, – підморгнула подрузі Віола.
– Саме так! – підтримала Жоржина. – Ходімо, потанцюємо, – запропонувала вона.
– Ні, ноги гудуть. Мабуть, до зміни погоди. Давай краще чогось хильнемо? – От випити їй ніколи нічого не заважало.
Від динамічної музики на танцполі здригалися стіни. Діджей то додавав гучності, то стишував звук, щоб зробити якесь чергове оголошення.
Подруги присіли на шкіряний диван за одним зі столів. Залишалися ще місця за баром і столи зі звичайними металевими стільцями. Але вони були певні, що їхні сідниці гідні кращої долі, тому ніколи туди не сідали. Це для немісцевих – так вважали подруги.
Дівчата влаштувалися, і тої ж миті до них підскочила молода офіціантка в короткій спідниці й декольтованій майці.
– Доброго вечора! Що будете замовляти? – привітно посміхаючись, поцікавилася вона. – Може, вам принести меню?
– Мартіні, – відповіла Віолета.
– Так, мені теж мартіні принесіть, – сказала Жоржина. – І якщо можна – ще фруктове асорті. Але без ківі, у мене на них алергія.
– Давайте з ківі, я з’їм, – перебила Віола.
Офіціантка ствердно хитнула головою, записала замовлення і пішла. У приміщенні було майже темно. Дівчата не встигли озирнутися й перемовитися кількома словами, а їм вже принесли дві порції мартіні й тарілку з тонко нарізаними апельсинами, бананами, яблуками та, звичайно ж, ківі, як і просила Віолета.
У цьому розважальному закладі завжди все було на вищому рівні. Модні діджеї, елітний алкоголь, вимуштруваний персонал не змушував клієнтів довго чекати на замовлення. Тут Жоржина вперше мала секс з хлопцем на ім’я Теодор. Багато пригод пов'язувало її з цим нічним клубом.
Старі спогади розвіялися, залишивши по собі якесь неприємне відчуття – наче осад. Але Жоржина вкотре запевнила себе, що усе на краще. На душі стало сумно зовсім з іншої причини…
Атмосфера свята незабаром зійшла нанівець. Подруги мляво перемовлялися, сьорбаючи мартіні. Танцювати не хотілося вже не лише Віолі, але й Жоржині. Схоже, дівчатам стала конче необхідною якась розвага. Або хтось, хто зміг би їх розважити. І така людина незабаром з'явилася.
На столик, за яким вони влаштувалися, раптом грюкнулася склянка з віскі, а за нею на шкіряний диван біля Жоржини гупнувся Гнат. Це був її знайомий і один зі старих приятелів Флоріана, з яким вони, втім, спілкувалися досить рідко. Він вже був добряче напідпитку.
– Приві-і-іт! – насилу вимовив Гнат. – А чого ви тут сидите, такі самотні? Можна мені до вас присісти?
– Ти вже присів, – відповіла Жоржина.
– І ми не самотні, – додала Віола. – Нас тут взагалі-то двоє.
– Ага, зрозуміло, зрозуміло…
Гнат не вирізнявся особливим шармом і чарівністю. Він був середнього зросту і полюбляв яскравий кричущий одяг. Його праву руку прикрашав годинник і два персні, а ліву – масивний золотий браслет, на якому дзвеніло кілька підвісок-іконок з образами святих. Він по одному доторкався до них і тер пальцями.
Гнат полюбляв потеревенити про футбол. Він вважав, що це сугубо чоловіче заняття. А також про азартні ігри й доступних дівчат. Мова цього хлопця не вирізнялася вишуканістю, і він постійно лаявся і раз-у-раз вдавався до таких грубощів, що вуха співрозмовників палали як пожежа.
Батько Гната кілька років тому вів справи з Флоріановим – придбав у нього ділянку землі, щоб дещо там звести. Згодом вони якось зустрілися у Вінсента вдома. Батько взяв Гната з собою і він познайомився з Флоріаном.
– А де твій Флоріан? – запитав він Жоржину, хижо поглянувши на її ноги, формально прикриті спідницею.
– Ну, він… – почала дівчина, але подруга її відразу перервала:
– Його немає, – вигукнула Віола. – Для Жоржини його більше немає. Вони сьогодні розлучилися!
Дівчина була сповнена власної значущості, відчуваючи відповідальність моменту. А ще напрочуд рада, що змогла викласти про свою найкращу подругу новини, які вона сама, мабуть, поки нікому не збиралася повідомляти. Тим більше – практично незнайомому хлопцю.
– Дякую, але я і сама могла відповісти!
– Та нема за що! Я лише хотіла допомогти.
– То ви розійшлися? – перепитав Гнат. – Стільки років зустрічалися і тут раптом – все, кінець?
– Саме так, – відповіла Жоржина. – і я не бажаю це обговорювати.
– Тоді не будемо, – легко погодився хлопець. – Дівчата, давайте краще щось вип’ємо.
І вони вчергове хильнули. Він – ще віскі, а вони – ще по одному мартіні.
Розмова в основному точилася на нейтральні теми. Віолета час від часу вставляла свої «п'ять копійок», але не так активно, як це зазвичай відбувалося в інших діалогах. Найчастіше вона намагалася зробити так, щоб уся увага була прикута саме до неї, і Жоржина ставала третьою зайвою… або четвертою. А якщо їй не вдавалося цього зробити, вона починала висміювати подругу, згадуючи ганебні ситуації, головною героїнею яких тій доводилося бути, щоб дівчина відчула себе в незручному становищі.
Раптом Гнат гучно зареготав від власного жарту. Жоржина з Віолою приєдналися до нього. Він сміявся голосно й пронизливо, увесь хитаючись і ляскаючи себе по колінах. А Віола тихенько, фиркаючи і тримаючись рукою за живіт. Схоже, вона знову страждала від болю.
Наближалася друга година ночі. Віолета ставала все сумнішою. Її нудило й хотілося до вбиральні.
– Добре, – нарешті сказала вона. – Я відійду на хвильку. Щось у мене живіт прихопило. Це все ківі.
Дівчина залишила Жоржину й Гната. Вони стежили, доки вона не розчинилася в танцюючій юрбі, а потім зникла за пластиковими дверима жіночої вбиральні.
Хлопець озирнувся навкруги, роздивляючись мутним поглядом відвідувачок закладу й оцінюючи обстановку, чого Жоржина, звісно, не могла не помітити.
Клуб був забитий вщент. Одні хлопці щось їли, інші дівчата піднімали келихи в тості й сміялися. Офіціантка мляво фліртувала з хлопцем біля барної стійки.
– Які маєш плани на сьогодні? – поцікавився Гнат.
Відсутність Віолети миттєво зробила його тверезішим, додала очам блиску, а голосу – впевненості. А ще – наштовхнула на певні думки…
– Не знаю навіть… – відповіла дівчина. – А що? Маєш якісь пропозиції?
– Їдемо до мене. На заміську дачу. Тут поряд…
Не чекаючи на відповідь, Гнат піднявся і поклав гроші під склянку з останнім ковтком віскі. Жоржина теж встала – це й була її відповідь.
– Але як же моє авто? – запитала вона, вочевидь, уже забувши про подругу.
– Поїдемо на моєму, – посміхнувся він і обійняв її за плечі хазяйським жестом.
– Ти не дуже напиячився?
– Та ні, – махнув рукою він. – Твоя подруга вміє їздити за кермом?
– Так, але…
– Тоді залиши їй ключі – нехай покатається.
– Так і зроблю.
Жоржина кинула ключі від автомобіля в сумку Віоли й заходилася набирати sms з поясненнями: «Ми втекли. Гроші за рахунок на столі – решту візьми собі. Ключі у твоїй сумці. Катайся обережно. Завтра зустрінемося».
* * *Поїздка, на диво, минула без пригод. Гнат привіз Жоржину в район, де було повно гарних будинків за високими цегляними парканами з гострими металевими штирями нагорі. Він був напідпитку, але їхав напрочуд обережно, вочевидь, побоюючись пошкодити свій автомобіль. І одержати за це прочухан від батька.
Тим часом Віолета в нічному клубі повернулася з вбиральні. Вона не дуже-то й засмутилася, не побачивши на місці компанію, тому що прочитала sms подруги і знайшла у своїй сумці ключі від її автомобіля, а також решту на столі. Вечір тривав…
Будинок, до якого Гнат запросив Жоржину, мав три поверхи, підвал і трикутний скат даху з горищем. Вікна не світилися. Будинок виглядав темним і самотнім.
Усередині інтер'єр прикрашали дорогі антикварні меблі. У вітальні уздовж стіни простягнулася довжелезна барна стійка. Напроти темнів провалом незапалений камін. На столику з кришталевими статуетками гордо височів портрет господаря оселі – Гнатового батька. Хлопець зупинив погляд на широкоформатному зображенні, вмонтованому в дерев'яну раму. І мимоволі відразу згадав один з жахливих епізодів, пов'язаних з його татом, який він, здається, пам’ятатиме до скону…
