Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович
Наступного разу він розплющив очі, коли товариство вже галасливо виходило з кнайпи, хтось іще допивав, хтось доціловувався, іменинницю вели під руки до дверей, Карл-Йозеф устиг побачити брудні блювотинні патьоки на її білому блузоні, надворі вони ще якийсь час кричали, хтось повертався, доплачував якісь гроші господареві, потім довго заводилися всілякі «джипи» та «ниви», а потім Карл-Йозеф поклав змучену голову на стіл.
Однак перше, ніж це зробити, він почвалав попри стійку, ловлячи на собі переважно осудливі і глузливі погляди всіх чотирьох членів родини власників (був, щоправда, один співчутливо-жалісний серед них) – отже, він побрів кудись у закапелки (в якесь закапекло) цього приміщення, в якийсь коридор, де мусив бути туалет. Він як міг рвучко хапався за стіни, що сходилися й розходилися, стеля з єдиною тьмяною жарівкою падала вниз, підлога вставала дибки і їхала на нього, він штовхнув ногою двері з вирваним і обвислим замком і ступив усередину, де не виявилося жодного унітазу, лише підмурована цементом діра з двома, також цементованими, слідами у формі ніг сорок третього розміру; але не це було головне – Карл-Йозеф побачив передусім той голий зад, спущені нижче колін спортивні штани, ритмічні поштовхи стегон, далі було перехилене вперед жіноче тіло, що відповідало поштовхам у тому ж ритмі, з руками, спазматично затиснутими на ребрах калорифера. «Хто тут?» – визойкнула вона, вертячи головою. «Почекай, почекай», – відповіло з нетерплячими придиханнями чоловіче тіло і, поки Карл-Йозеф щось несамовито темне виливав із себе в цементовану діру (йому подобалося тримати в руках свій такий масивний, такий великий, такий обважнілий тепер член), вони не переставали шворитися, витискаючи з себе всю свою тваринність. Але як тільки Карл-Йозеф припинив, чоловічий зад востаннє напружився і врешті завмер. «Отак-о», – сказав власник заду, підтягаючи штани. «Тепер ти», – мотнув головою на Карла-Йозефа і, плеснувши його по плечу, вийшов у коридор.
Дівчина підвелася з колін і, розвернувшись до Карла-Йозефа виваленими з розхристаної сорочки грудьми, сіла на калорифер. «Будеш?» – запитала його без найменшої інтонації. Він наблизився до неї впритул, хоч звідкіля було йому знати, що це вже останній такий подарунок, але він з цілком захланним розпачем кинувся вимацувати її губами і пальцями, провалюючись язиком в її горілчану ротову порожнину, ніби і справді все це було для нього востаннє. Дівчина завовтузилася в його руках і розвела ноги, втискаючи його у себе. Він почав сповзати додолу, до нього зненацька дійшло, наскільки він, щиро кажучи, стомлений укупі з цим своїм величезним і нікому не потрібним членом, вона, мабуть, саме так усе і зрозуміла, бо попустила вузол – розімкнула замок ніг у нього за спиною і знову звела їх докупи, гладячи його бідну голову, точнісінько так, як це траплялося робити Ромі за інших часів і обставин. Отоді він і занурив голову в її коліна, і так забувся. Дів чина нечутно для нього вивільнилася і пропала.
І в цю хвилину чиясь рука почала все настирливіше термосити його за потилицю. Карл-Йозеф, не піднімаючи голови, стріпував її зі себе (і таким чином демонстрував Ромі, що вже не потребує її запізнілих ніжностей), але Рома не відставала, її долоня була велика і тверда, вкрита жахливо рапавою, шкарубкою шкірою, а пальці – товсті й короткі, отже, вмить переваливши за середину відстань між сном та явою на шляху до останньої, Карл-Йозеф усвідомив, що то ніяка не Рома, бо не може ж її долоня бути настільки по-чоловічому сильною й недоглянутою, та й всі ці креми, що він їй дарував, де вони, де їхня благодатна дія?! Щойно тоді він урешті відірвав свою голову від липкої й зимної алюмінієвої поверхні.
За його столиком сиділо двоє лисих типів – тих самих, звичайно. Були приблизно одного віку, себто десь між тридцяткою й сороківкою, хоч у цій країні, як уже свого часу довелося Карлові-Йозефові спостерегти, досить легко помилитися, судячи про вік людини за її зовнішністю. Так от, зовнішність в обидвох була не найкраща. І – найголовніше – чому ці шкіряні кашкети на головах?
Карл-Йозеф виразно побачив усе це (і шкіряні кашкети, й цілком запухлі пики, і загалом зовнішність), як тільки одягнув свої, тепер уже двічі тріснуті, окуляри. Цього виявилося достатньо, щоб один із них, з гнилим зубом посередині рота, сказав: «Чуєш, земляк, по сто грам візьми!». Карл-Йозеф мовчав і дивився на обидвох крізь перекреслене тріщинами скельце. Вони йому не подобалися.
Їм його мовчання, здається, не сподобалось теж, бо другий, з татуйованими на пальцях дурницями, сказав трохи різкіше від першого: «Ти шо, тормоз? Візьми нам з Душманом по сто, поняв?». Насправді Карл-Йозеф не поняв нічого. Єдине, що він міг зробити, це знову замовити горілку. Він обвів поглядом приміщення – на цю годину вже цілком спорожніле і тихе. Хтось, щоправда, дрімав за стійкою – швидше за все, господар.
«Ви хочете… пити гогілька?» – запитав Карл-Йозеф. Лисі перезирнулися. Поки вони травили нову інформацію, Карл-Йозеф крикнув у бік бару своє «гогілька пгошу… тги гази!». Лисі перезирнулися ще раз, і той з татуйованими пальцями вирішив доз’ясувати: «Ти шо, фірмач?». Карл-Йозеф розумів, що йому йдеться про якусь фірму, вочевидь, він його з кимось плутав. Адже Карл-Йозеф жодного дня в житті не працював для жодної фірми, чим навіть пишався. Тому він лише заперечливо крутнув головою. «А хулі ж ти так говориш?» – запитав той з татуйованими пальцями. «З акцентом», – уточнив гнилий зуб. Карлові-Йозефові здалося, що він починає розуміти. «Я є іноземець, – пояснив він, чудом пригадавши, що їхньою мовою це називається іноземець. – Я є австгієць».
Підійшов той вовкуватий хлопець у бейсболці і поставив на стіл три склянки з горілкою. «І шашлик! – зажадав з татуйованими пальцями. – Один мені, один Душману». «Хто платить?» – не дався на понт у бейсболці. «Шухір, я шашлика не буду, я від м’яса вопше не пруся, ти ж знаєш!» – сказав з гнилим зубом. «Він платить», – показав на Карла-Йозефа татуйованим пальцем Шухір. І перепитав: «Правильно я кажу, земляк?».
Карл-Йозеф кивнув. Йому не хотілося починати суперечку з цими людьми. З усього було видно, що вони страшенні бідолахи, можливо, навіть якісь бездомні і, звичайно, голодні. Чому б не купити для них якогось їдла? І він почав пригадувати, як називаються всілякі тутешні страви, аби спробувати чогось для них замовити, однак нічого, крім як «Banusch ist eine typisch huzulische Speise», пригадати не міг. Але той у бейсболці вже однаково відійшов, тож вони просто взялися кожен за свою склянку. Карл-Йозеф простягнув її назустріч двом іншим, дзенькнуло скло, Душман скривив губи, вичавлюючи посмішку, Шухір навіть посмішки не вичавив.
Карл-Йозеф, як завжди, відпив лише два-три ковтки. Його нові знайомі спорожнили свої склянки до дна і воднораз потяглися до обшмульганої пачки з сигаретами. «Ватга! – упізнав Карл-Йозеф. – Я маю… в мой дома… пачка ватга!». «Хочеш курити?» – не зрозумів його Душман, подаючи пачку і розсипаючи при цьому на стіл брудні тютюнові крихти. «Не, – сказав Карл-Йозеф, але тут-таки подумав «why not [18]?» і виправився, – давай одна… штука». Йому вже знову попускало, світ відчутно теплішав, і навіть Шухір спромігся на тінь посмішки, командуючи в бік бару «А чьо так тихо сидимо, га? Музика си скінчєла ци грайко здох?!» Низькозада зла жіночка голосно позіхнула з того боку стійки і зі словами «а най ти Бог здоров’є дасть!» почовгала до магнітофона, звідки відразу ж по тому знов задеренчало всіляке гівно.
Карл-Йозеф тягнув у себе густий несмачний дим з вогкої, пропахлої Душмановою кишенею, сигарети. Він уявив собі, як сизі димові пасма проникають усередину його тіла, заповнюють грудну порожнину, огортають легені й серце, тут-таки зав’язуючи на них безліч хвороботворних пухлинок, таких собі смертоносних пухирців. Йому зробилося від цього уявляння смішно, але він не подав вигляду, пам’ятаючи, що ті двоє весь час роздивляються його з-за димової завіси. «Тебе взагалі як звати?» – спитав Шухір. Або й Душман – Карл-Йозеф не надто зорієнтувався, хто саме з двох. «Чаглі», – відповів у димову товщу. «Чарлі Чаплін чи шо?» – перепитав Шухір, а Душман зайшовся сміхом, що дало змогу тепер і Карлові-Йозефові дружно з ним посміятись, уявляючи ці маленькі ракові пухирці на своїх легенях. «Не хотіла мене живим – ось тобі мертвий», – зловтішаючись подумки, звернувся він до Роми.
