Завжди поруч - Гранд Михаил
Федір злякано подивився на Флоріана й про всяк випадок відсунувся.
– Що трапилося? – насторожено запитав він.
– Усе гаразд! – підхопившись, відповів хлопець. – Вибачте, маю бігти!
* * *Флоріан біг. Затис під пахвою свою величезну валізу, яку значно зручніше було б везти на коліщатах асфальтом, і біг. Промайнули ворота і сторожовий пост автостоянки аеропорту, рядки автомобілів. І, нарешті, він дістався критого ангара, де залишив своє авто.
Хлопець кинув валізу з речами на землю, відімкнув сигналізацію й з ходу стрибнув до прохолодного салону автомобіля. На пасажирському сидінні чекав на нього білий ведмідь Вірджил. Іграшка, яку він скрізь з собою носив, виглядала як звичайно. Але якщо придивитися, було помітно, що в чорних очах зачаїлися образа й страх, що його покинули напризволяще.
– Не хвилюйся, Вірджиле, усе гаразд! – вимовив Флоріан, і очі хлопця сповнилися сліз. – Я тут, я не забув про тебе, мій друже…
Зітхнувши, він взяв іграшку в руку й накрив її зверху іншою долонею, а потім, попестивши, пригорнув до себе. Ніхто в цьому світі – ані батьки, ані друзі, ані Жоржина – не розуміли його так, як Вірджил. Лише він міг мовчки, не перебиваючи, вислухати будь-яку сповідь Флоріана. Тільки у нього завжди знаходився час і терпіння залишатися поруч у скрутні хвилини. За два роки їхньої дружби цей білий ведмідь став для нього найближчою істотою.
Того дня, коли Флоріан знайшов Вірджила, на вулиці теж стояло літо. До них у гості навідалася тітка, що приїхала з сусіднього міста. Юнак не дуже-то полюбляв візити ввічливості, тому вирішив прогулятися, залишивши всю «радість» вимушеного спілкування молодшому брату Йосипу.
Флоріану завжди важко давалися діалоги з гостями. Він згадував, що для нього було вкрай обтяжливо шукати тему для спілкування з тіткою…
– Як твої справи, Флоріане? – завжди питала вона.
– Дуже добре. А ви як ся маєте?
– Прекрасно! Чим зазвичай займаєшся, племіннику?
– Особливо нічим, – була його відповідь.
– Що, зовсім нічого не робиш?
– Насправді маю багато справ…
– Напевно, в тебе є друзі?
– Звісно, є.
– Чим ви в компанії займаєтеся? – не вгавала жінка.
– Ну, по-різному. Хто чим… – мляво відповідав він.
Ось Флоріан і втік з дому й цілісінький день вештався вулицями, розглядаючи перехожих. А надвечір небо затягнули сірі хмари, раз у раз накрапав дощ. Він поглянув нагору у пошуках сонця, але його навряд чи можна було розгледіти крізь завісу свинцевих хмар.
Світло розчинялося, починало сутеніти, треба було вертатися додому. Пришвидшивши крок, він раптом зупинився. Минаючи урну для сміття, юнак краєчком ока помітив щось біло-сіре. На ґратах, куди зазвичай кидають сигаретні недопалки, самотіла дитяча іграшка.
Це був білий ведмідь, заввишки з половину олівця. Він рівно стояв на задніх лапках, припорошених цигарковим попелом. Передні були слухняно складені на грудях, а мордочка задерта нагору. Він немов виглядав серед перехожих ту людину, яка помітить його і забере з собою.
Хлопець тоді подумав: «Невже ця іграшка заслужила на таку сумну долю – бути викинутою і валятися тут, на смітнику?»
Флоріан взяв ведмедя до рук, погладив його і сховав у долонях. Той був холодним і мокрим від дощу. Його потрібно було зігріти. І відмити від бруду.
Хлопець вирішив забрати іграшку з собою. Він приніс ведмежа додому, вимив з милом у теплій воді, обтер пухнастим рушником і раптом помітив, що в того на шиї красується маленька фабрична табличка, на якій написане його ім'я – «Вірджил».
– Добре, так я тебе й кликатиму – Вірджилом! – посміхнувся юнак. – А я Флоріан.
Потім він поклав іграшку до себе в ліжко, дбайливо накрив, а сам сидів на стільці поруч і плакав. Він раптом усвідомив, що неймовірно самотній, незважаючи навіть на те, що має дівчину, знайомих і приятелів, не кажучи вже про батьків і молодшого брата.
Жоржина виявилася егоїсткою й споживачкою, їй хотілося самих лише розваг. Їхнє кохання зів'яло, і в глибині душі він навіть тоді це усвідомлював. Знайомі та приятелі завжди потребували його допомоги… а також бажали йому невдач, які забавляли їх і, більше того, радували. А батькам і брату потрібна була гарна картинка. Вони хотіли, щоб він був візитною карткою їхньої сім'ї – зробленою на дорогому папері, з гарним шрифтом і ексклюзивним тисненням. Флоріан вчиться на юридичному факультеті. Флоріан відкриває кав'ярні. Він багато чого досяг. Ось, подивіться, який він у нас молодець.
– Я розумію тебе… – звернувся він до сонного Вірджила. – Мені відомо, яка на смак самотність в натовпі.
З відкритого вікна дмухнув вітерець, ковдра заворушилася, і могло здатися, що іграшковий ведмідь поправив її на собі, щоб затишніше влаштуватися. А якщо придивитися до нього, то можна було подумати, що він посміхається. Можливо, так і було. Можливо, Вірджил був вдячний Флоріану за те, що той забрав його з собою.
Юнак дбайливо підіткнув йому ковдру і ще довго дивився на свого нового друга… єдиного справжнього друга.
* * *Флоріан, опам'ятавшись від спогадів, поглянув на Вірджила й посміхнувся. Він був щасливий, що знову разом з другом, що не забув його, залишивши одного на цій клятій стоянці в салоні самотнього автомобіля, а вчасно згадав про нього і повернувся.
Юнак виліз з автомобіля і закинув валізу до багажника. Він передумав летіти до великого міста в чужій країні, і це рішення було наскільки раптовим, настільки й остаточним. Але спочатку йому залишалася ще одна справа. Він витяг з нагрудної кишені сорочки закордонний паспорт. Усередині був квиток на літак. Паспорт Флоріан поклав назад, а от квиток урочисто розірвав на дві частини, потім на чотири й на вісім, після чого змахнув клаптики паперу в бардачок.
«Я взагалі нікуди не хотів вирушати!» – раптом подумав він.
За хвилину хлопець залишив територію аеропорту, заплативши за стоянку. Він поїхав на автозаправну станцію, залив повний бак бензину. Після чого вирушив світ за очі. По вітру, назустріч сонцю.
Кілька годин він кружляв по автострадах, розмірковуючи про своє життя – про минуле, про майбутнє, – і навіть не помітив, як сонце майже торкнулося обрію.
Довго страждати через втрачені стосунки Флоріан не збирався. Своїм вчинком Жоржина перекреслила всі їхні спільні плани на подальше життя. Підсвідомо він розумів, що після таких «перекреслювань» нічого путнього у пари більше не вийде. І не варто жити минулим, сподіваючись, що колись воно ще повернеться.
Сварки закінчуються, і все можна виправити. На відміну від розлучення… за ним порожнеча. А якщо ні, то треба мати необмежений запас терпіння. А ще – часу, фізичних і моральних сил, щоб налагодити стосунки, при цьому змиритися з думкою, що однієї миті все пішло шкереберть, і відносини довелося заново вибудовувати, наче щось неприродне, штучне. Набагато краще вирвати випадково забруднену чорнилом сторінку і почати писати життя з чистого аркуша.
«У цьому світі все не так, як годиться, – подумав він. – Не лише у стосунках між людьми, але й в інших аспектах життя».
І це чиста правда. У Чорнобилі колесо огляду збирає іржу замість радісних відвідувачів. На Марс запускають нові супутники, щоб сфотографувати камінчик і взяти пісок на аналіз, у той час як на Землі не всім вистачає прісної води. Люди бідні й злиденні цілими поколіннями, вони вже не знають іншого життя. Вони взагалі не знають життя, лише зрідка бачать його подобу в телевізорі. І це лише вершина айсберга!
Це замкнене коло, з якого тяжко вирватися і яке вкрай важко розірвати. Важко, але можливо.
– Вірджиле, – звернувся Флоріан до іграшки. – Ти не звертав уваги, що відбувається?
Білий ведмідь покірно сидів на пасажирському сидінні. І, як зазвичай, мовчав.
– Звісно, ти помічав, – відповів за нього хлопець. – Жорстокість. Ти знаєш, що це. Чому твій господар тебе викинув? Він не міг просто віддати тебе до сирітського притулку, де б ти мешкав з іншими іграшками й був оточений увагою дітей? Але я радий, що все склалося саме так. Що ми зустрілися.
