ваня - Unknown
-Наші сили залежать від душевної хвороби? – знову перервав Еллі.
-Так.
-Адам казав, що кожне своє життя, я прагну померти… Я самогубець… Був ним… – задумався і сказав, сам у це не віруючи. – Отже, маю здібність… Вбивати себе?
-Невпевнена, що це повинно бути щось таке…
-За твоїми міркуваннями виходить, що я безсилий. Адже вже вмію, так би мовити, покінчити з собою. Я можу піти, кинутися під поїзд раз десять і при цьому залишитися живим, бо маю безсмертя! Тепер це мені нескладно! Невже не маю здібностей?
-Послухай, не можемо стверджувати цього напевно. Не може бути, аби вартовий був лише безсмертним, не маючи чогось більш надприродного, – втішала мене Еллі.
«Але ж у чомусь маю рацію. Роблячи висновок з її слів, я не виділяюсь нічим надзвичайним серед інших безсмертних… Хоча ні, я ж не пам’ятаю своїх попередніх життів! Проте це більше нагадує виокремлення у гірший бік».
Ми з Еллі розмовляли досить довго, опустошуючи бокал за бокалом алкогольного напою. Вона мені розповіла, що першим вартовим став Кефф, Террі була наступною, за нею Стен, Нелл, тоді її прикликали, і передостаннім був Екон. Коли Еллі отримала безсмертя, вони з Террі затоваришували відразу, дівчат-вартових виявилося лише двоє в усьому світі. Ще чорнявка, яка мала здібність копіювати себе, повідала про незвичайне вміння Престона Еквіджа, нашого наглядача. Вона казала, що хоча й він лише могутній володар вічності, та також має, скоріше всього, так звану надприродну здібність, ніж натреновану навичку – він може назвати місце, у якому перебуває безсмертний у будь-який момент, якщо він коли-небудь бачив його хоча б один раз на власні очі. «Престон може розрізняти наші силуети, відчувати на далекій відстані». Отже, тепер цей власник підприємства «Сетер» знає про кожний мій крок у буквальному розумінні, тепер він дійсно став для мене наглядачем. Я був розчарований, що за мною буде здійснюватися ненавмисне спостереження. Це було певним порушенням моєї свободи.
Еллі розповіла, що Екон також, як і Террі, не самотній – він має на даний момент дівчину, але вона «трішки смертна». Це шокувало мене. Чорнявка сказала, що його подружка знає про безсмертних, але як так трапилось, що у вартового з людиною склалися стосунки не пояснила.
Година була пізня. Вийшли з будівлі о восьмій вечора. Будучи напідпитку, все ж змогли завести свої автомобілі та дібратися додому. Ми увійшли у дім, де нас чекав Еквідж, Адам і ще один юнак… Це був Кефф! Стрункий хлопець з русявим волоссям носив на руках чорні перчатки. Він був мовчазним, лише подав руку, щоб зі мною привітатися, а потім й слова не зронив. «Напевно, через перчатки він не зможе заморозити мене, тому й одягнений у них».
-З рештою попрощався, залишилися тільки ви, – промовив Берелі. – Нарешті зможу опинитися в тиші і спокої на багато років, не доведеться ні за ким наглядати й нікого навчати… Надзвичайна розкіш!
-Ти ось так підеш? – запитала Еллі. Мене також цікавила його відповідь на це питання.
-Ми неодмінно ще зустрінемось. Я в цьому навіть не сумніваюся! Якщо матимете відрядження у Англії, ласкаво прошу! Радий буду побачити своїх друзів!
-Й учнів! – додав я.
-Пам’ятайте, з якою метою ви перебуваєте на світі й чого маєте остерігатися!.. Вічність – це нелегкий дар, особливо для вас! Я сумуватиму за вами… Якщо зможу вичавити з себе це почуття!
Адам попрощався. Мені було не по собі. Особа, яка навчила усього, що я тепер знаю, з якої почалось моє безсмертя, покидала мене… Частинка нового життя залишала мій теперішній світ, у якому я вже готовий насолоджуватися силою й покликанням. «Він сказав, що ми ще побачимось. Чекатиму цього часу, аби знову дізнатися щось про свою сутність чи про поведінку людей, про життя, сповнене відчуттів, яких я позбавлений».
Ми провели Берелі до машини, яка мала відвести його в аеропорт. Повернулися назад у дім. Престон запропонував заварити чаю та порозмовляти про моє самопочуття.
Еквідж, Еллі, Кефф та я сиділи за столом на кухні. Трійка безсмертних обмінялися поглядами й, смакуючи індійський трав’яний напій, Престон розпочав з питання:
-Скільки часу ти прожив, коли був смертним?
-У якому з життів?
-У тих, які ти пам’ятаєш…
-Пам’ятаю, як Адам вбив мене у двадцять років, після навчання у нього… Це був 1258 рік. Останнє своє буття прожив… Також двадцять років… – відповів, навіть не задумуючись над таким збігом. Берелі мені розповідав, що він вбив мене, аби я був молодим, коли стану безсмертним. Тут нічого мене не здивувало.
-Кожна людина має душу! – різко змінив тему Еквідж.
-Теж мені дивина? – засміявся.
-Не потрібно над цим глузувати! – застережно промовив мені Кефф, трішки розлютившись. Надалі я розумів, що розмова має бути доволі серйозною.
-А ось я не маю душі, – продовжив Престон. – На відміну від вартових, прості безсмертні не мають такої шани. Вам належить щось схоже на неї, якась її частинка живе у вашому особливому вічному тілі.
-Ми стомлюємося, коли застосовуємо свої надприродні здібності… Це єдине наше відчуття! Завдячуємо такою можливістю нашим умінням, які зберігають нашу душу, – додала Еллі.
-Вартові у цьому ракурсі нагадують смертних. Але повернімося до розмови… Кожна людина має такий собі життєвий час. Вона може прожити на світі стільки, скільки їй відведено. Потім вона перероджується, отримує нове тіло десь у іншому куточку світу. При цьому навіть не змінюючи зовнішності, що мала. Найцікавіше, що коли смертний перероджується, він проживає життя, аналогічне до попередніх: він робить однакові помилки, як от наївна дівчина, яка знову може покохати негідника, хлопець, який може знову стати негідником. Людина ніби потрапляє у цикл своїх недоліків чи переваг, вона ладна повторитися навіть у виборі продуктів харчування…
-Чи у виборі професії… – додав я, пригадуючи мамині слова про її роботу.
-Таке також можливо, – мовив Престон.
-Тобто, якщо хтось живе сорок вісім років у теперішньому житті, то стільки ж він проживе й у наступному?
-Якщо дехто цього не змінить…
-Хто це може змінити?
-Іноді це робить безсмертний, як у випадку тебе і Адама, інших вартових, а інколи це відбувається за незрозумілих причин.
-Про що ця розмова? До чого ви хилите?
-До того, щоб ти був готовий, коли побачиш усе на власні очі! – підвищила свій голос схвильована Еллі, а потім затихла.
-Після завтра Нелл відбуває на завдання, яке вартові виконують багато віків… Ти відправишся з ним. На місці він тебе проконсультує… Звикай, адже те, що зробить він, ти також змушений будеш робити!
-Захищати людей? – запитав я.
-Саме так… Обороняти їхній мир!
На цьому Престон завершив свою розповідь. Допивши чай, ми розійшлися по своїх кімнатах. Цього вечора не зміг заснути. З одного боку мене насторожила розповідь Престона. Я відчував, що там щось не те… Не те, що уявляв про роботу вартових! «Захищати людей для нас не повинно бути складним – ми ж бо безсмертні, це не має бути щось таке таємниче, про що мені не розповіли сьогодні…» Та й Еллі поводилась якось дивно. З іншого боку, Еквідж сказав, що вартові відчувають слабкість, коли застосовують свої надприродні сили. Я намагався згадати, чи відчував знемогу за час, який вже був безсмертним. Можливо, так… Можливо, якщо згадаю, то зможу відтворити ситуацію, коли це відбулося, помітити дещо, на що не звернув увагу минулого разу. Через прилив думок я не спав, цілу ніч намагався зайнятися справою, яка відволіче мене від здогадів щодо дня, який проведу з Неллом після завтра. Я не знайшов кращого варіанту, ніж почитати книгу з бібліотеки Еквіджа, що нараховувала чимало художньої літератури. До самісінького ранку занурювався у світ наукової фантастики та переживань головних героїв. З цього часу я зацікавився книгами. З них стільки всього можна дізнатися про людську природу, про її здатність хвилюватися й мріяти. Сам колись був такий, був живий. «Так! Я був живий… І доки про це пам’ятатиму, пам’ятатиму, як це – відчувати, доти буду собою! Зберігатиму свою душу!»
***
«Завтра виконуватиму своє призначення! А сьогодні?… Слід підготувати себе до відрядження… Трішки помедитувати, може, спробувати якимось чином викликати свою надприродну здібність?… А краще розпитати інших вартових, як вони вперше виявили своє вміння, проаналізувати їхні тодішні дії…» – роздумував о дев’ятій ранку, стоячи перед дзеркалом у своїй здоровенній кімнаті. Я вдивлявся у свої очі, споглядав знак на шиї. Відображення напроти – воно таке холодне, таке неживе… Я розумів, що між мною і цією картинкою немає абсолютно нічого відмінного – вона позбавлена здатності відчувати, як і я! Вказівний палець правої руки мимоволі доторкнувся поверхні скла. Зненацька відчув неприязнь до того, хто дивився на мене по той бік дзеркала… Постать була моя, але дивитися на себе не мав жодного бажання. Я одягнув нові джинси, картату сорочку, які знайшов у шафі, спустився до вітальні. У просторій кімнаті, окрім Еллі, нікого не було. Невимушено гортаючи якийсь журнал, вона сиділа на канапі у білій сукні з ромашковим візерунком. Волосся її було розпущеним, шовковистим. Незабутні зелені очі підвелися й поглянули на мене. Ми зустрілися поглядами й на секунду зніяковіли. Чорнявка сьогодні не така, як учора, від неї віяло ніжністю, скромністю, що видавалося непритаманним цій дівчині.
