Право - КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
7. Протиправність як ознака злочину виявляється в тому, що тільки таке суспільне небезпечне, винне діяння може бути злочином, яке прямо передбачене КК України, який є єдиним законом про кримінальну відповідальність.
Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип законності і виключає застосування кримінального закону за аналогією (див. коментар до частин 1-4 ст. З КК).
Кримінальна Протиправність як формальна ознака злочину нерозривно пов’язана з його суспільною небезпечністю як матеріальною ознакою: вона є законодавчою оцінкою об’єктивної, реальної небезпечності передбаченого в законі діяння.
Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів, а ч. З ст. З КК наголошує, що злочинність діяння визначається тільки КК. Тому, якщо навіть діяння становить певну небезпеку для суспільних відносин, але прямо не передбачене в КК України, воно не може розглядатися як злочин.
8. Караність як обов’язкова ознака злочину означає, що, якщо діяння, передбачене кримінальним законом, є злочином, то за нього обов’язково в санкції статті Особливої частини КК передбачене певне покарання. У статті 11, яка визначає поняття злочину, караність не вказується як самостійна ознака злочину, але необхідність її випливає з інших статей КК (див. коментар до ч. 2 ст. 1, ч. З ст. З, ч. 2 ст. 4). Разом з тим помилковим є розуміння караності як обов’язкового призначення за кожен злочин покарання. Кримінальний закон передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання за вчинений злочин при наявності певних підстав (див. коментар до розділів IX та XII КК).
9. Відповідно до ч. 1 ст. 11 передбачене КК суспільне небезпечне винне діяння тільки тоді становить злочин, якщо воно вчинене суб’єктом злочину, тобто фізичною, осудною особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до ст. 22 може наставати кримінальна відповідальність (див. коментар до статей 18-22 КК). З цього випливає неможливість ні за яких умов визнання злочином такого об’єктивно суспільне небезпечного діяння, яке вчинено юридичною особою, неосудною особою, або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Якщо, наприклад, охоронюваним кримінальним законом відносинам заподіяно шкоду діяльністю юридичної особи (підприємством, організацією, установою), то кримінальну відповідальність за це може нести лише певна фізична особа, в діянні якої міститься склад злочину (засновник, директор, бухгалтер та ін.).
10. Частина 2 ст. 11 КК розкриває поняття і правові наслідки так званого малозначного діяння, яке не є злочином.
Специфіка такого конкретного діяння виявляється в обов’язковій сукупності трьох ознак: 1) наявність у вчиненому діянні ознак діяння, передбаченого КК, тобто всіх тих юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину. Якщо хоча б одна з ознак, передбачених у статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 КК застосована бути не може. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364 КК) відсутня істотна шкода охороню-ваним законом правам, свободам та інтересам і таке зловживання не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то воно не підпадає під ознаки ч. 2 ст. 11 КК: воно не містить такої об’єктивної ознаки цього складу злочину, як спричинення істотної шкоди зазначеним інтересам. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим проступком; 2) вчинене діяння лише формально містить у собі ознаки діяння, передбаченого в КК: внаслідок всіх конкретних обставин воно не відповідає тій суспільній небезпечності, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно або не заподіює взагалі шкоди фізичній та юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно незначну шкоду. У цьому і виражається малозначність діяння; 3) малозначне діяння не повинно бути суб’єктивно спрямоване на заподіяння істотної шкоди. Поняття істотної шкоди носить оціночний характер, його зміст визначається оцінкою правозастосовчими органами всіх конкретних обставин справи.
Так, Верховним Судом України правильно були визнані малозначними дії С., засудженої за ч. 1 ст. 172 КК за те, що, працюючи головним бухгалтером акціонерного товариства, використала своє службове становище і за відсутності директора підробила його підпис на 38-ми платіжних дорученнях, за якими банк перерахував кошти акціонерному товариству.
Верховний Суд визнав, що ці дії формально містили в собі ознаки діяння, передбаченого ч. 1 ст. 172 КК, однак через малозиачиість не являли собою суспільної небезпечності, оскільки за підробленими дорученнями були здійснені платежі, що були обов’язковими для підприємства та випливали з договірних правовідносин і закону. Матеріальної чи іншої шкоди підприємству чи окремим громадянам спричинено не було і не могло бути спричинено. На цій підставі суд визнав дії С. малозначними, тобто такими, що не є злочином.
11. Значення ч. 2 ст. 11 КК виявляється в тому, що вона, підкреслюючи важливість такої матеріальної ознаки злочину, як його суттєва суспільна небезпечність, виключає злочин у випадках, коли вчинене діяння лише формально містить ознаки, передбачені в певній статті Особливої частини КК.
Стаття 12. Класифікація злочинів
1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання.
3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
1. Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо). Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення.
2. Частина 1 ст. 12 КК передбачає класифікацію злочинів залежно від ступеня тяжкості на чотири категорії: а) злочини невеликої тяжкості; б) середньої тяжкості; в) тяжкі та г) особливо тяжкі. Виходячи з цього матеріальним критерієм такої класифікації виступає суспільна небезпечність певних видів злочинів, яка визначає ступінь їх тяжкості (див. коментар до ч. 1 ст. 11 КК).
3. Формальним критерієм цієї класифікації законодавець передбачає певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість злочинів, віднесених до певної категорії. Закон визначає межі максимального покарання в санкціях за злочини, які відносяться до однієї категорії. Такі санкції передбачають для злочинів невеликої тяжкості — максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (наприклад, штраф); для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк більше двох, але не більше п’яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк більше п’яти, але не більше десяти років; для особливо тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі понад десять років (від 11-ти до 15-ти років) або довічне позбавлення волі.
4. Ці санкції і є обов’язковими критеріями для вирішення на практиці питання про віднесення того чи іншого злочину до певної категорії.
Слідчий, прокурор, суддя, розглядаючи конкретний злочин, ні за якими умовами не можуть змінити категорію, до якої закон відносить злочин. Так, якщо закон визначає цей злочин як тяжкий, то навіть наявність декількох пом’якшуючих обставин не дають суду права визнати його злочином середньої тяжкості.
5. Передбачена в ст. 12 класифікація злочинів залежно від їх тяжкості має значення для застосування норм Загальної та Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. Так, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45-48 КК); звільнення від покарання також можливе лише при вчиненні злочину невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК). Щодо тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов’язує найбільш суворі наслідки. Такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК); призначення за тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин конфіскації майна як додаткового покарання (ст. 59 КК); встановлення найбільш тривалих строків погашення і зняття судимості за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті 49, 80 КК) тощо.
