Константин Деревянко - Украинка против Украины
Итак: греки честные, римляне — нет. Римляне — рабовладельцы. А греки — … Кто? См. учебник по истории Древнего мира за пятый класс о рабовладельческом строе в Древней Греции.
Танцовщица Нериса хочет танцевать. Антей не возражает:
Може, справдіти можеш відродити для Корінфасвятую таємницю Діоніса.
Но она желает славы — и у римлян тоже. Антей не пускает. В итоге ему приходится идти на оргию самому.
Антей очень уважает Прометея. Автор поэмы — тоже. Н. Зеров говорил: "Образ Прометея, горді заповіти прометеїзму — це у Лесі Українки не випадковий, не хвилинний настрій. Прометеївська непримиренність і богоборство носились перед нею здавна… Зчарував її цей образ на все життя". А вот колонизатор Меценат Прометея в грош не ставит:
Хто знає, друже, чим була та іскра,з якої на землі вогонь з’явився?То, може, був нікчемний перегар,а все ж нам шанувать її годитьсяі поважати батька Прометея,хоч, може, він і був звичайний злодій.
Но это уже какой-то беспредел: так не уважать Прометея! Дальше — некуда. Развязка приближается. Меценат хотел бы увидеть жену Антея, известную мастерством танца. Но Антей помочь ему ничем не может, "бо мати, жінка і сестра у мене перебувають завжди в гінекею". Меценат: "Недобрий звичай ваш!" Антей: "Такий він здавна, — не я його, преславний, встановив".
Украинка симпатизировала феминизму, идеям полного равноправия женщины. И здесь вдруг такие симпатичные угнетенные греки оказываются угнетателями женщин. Что такое? Да очень просто: создается иллюзия объективности автора. Маленькая правда подается накануне большой лжи. Большую ложь, естественно, озвучивает сам Антей. Когда он начинает, Хилон обращается к хористам-грекам:
Товариші! Мовчіть! Антей заграв!
Лексика поэмы вполне современная: "пролетариат", "товарищи". Песня Антея тоже вполне соответствует началу XX века в России: к ненависти межнациональной добавлена тема ненависти классовой. Тише, товарищи, Антей петь будет!
Тепер, всесвітній даре, послужи мені,Дзвени, дзвени! Грай, грай!Духа оргії нам збуди!Голос дай німоті рабів!Розворуши нам оспалу кров,розмах дай нашій силі скритій!Дай почути нам яру міць!Дай сп’яніти з надміру сил!..
Украинкин Антей — борец за социальную справедливость. Но в Древней Греции этого никогда не было. Аристотель давал такое определение: "Раб есть говорящее орудие". Греки считали, что одни люди рождаются по природе вещей свободными (эллины), а другие — рабами (варвары — это все остальные, не-греки). Не было никакой социальной справедливости в Греции. Не было ее и в Украине. Всегда были холопы и была шляхта (казацкая старшина). Украинке об этом прекрасно известно. Еще на заре туманной юности она делала записи "Про козаків": "Про козаків маємо певні звістки тільки з XVI в. Староста черкаський і канівський Дашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано… Польське право (після Люблінської унії 1569 р.) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво". Ну вот, а говорили, что Екатерина II закрепостила "вільне козацтво". Но оказывается, что социальная несправедливость на Украине была всегда: и до воссоединения с Россией, и после воссоединения. И после разделения с Россией она есть и будет (президенты и премьеры то и дело вылезают на трибуну, напоминая своим холопам о "священном праве" частной собственности). Только степень этой несправедливости колебалась. Какова она сегодня — это может определить каждый "національно свідомий" украинец. И еще он может констатировать: являются ли именно русские источником социальной несправедливости в независимой Украине. Так было и в начале XX века. Поэтому сравнение рабовладельческого Рима с Россией, а свободной Греции с Украиной — это и есть большая ложь Украинки.
Есть и другие, более мелкие "неправды" в сочиненной ею аллегории. Если греческий и латинский языки отличаются так, как отличаются греческий и латинский алфавит, то русский и украинский языки похожи так, как похожи украинские и русские буквы. Между греками и римлянами — никакого родства; а потомки Владимира и Ярослава правили и в Пскове, и в Новгороде, и во Львове, и в Тьмутаракани. Но "Антеям" все это — по барабану. Они люди несгибаемые ("гвозди бы делать из этих людей"): и за коллаборационизм с угнетателями карают сурово. "Оргія" заканчивается так:
Неріса, усміхнувшись, подається до префекта. В юрбі здержаний сміх. Антей раптом зриває ліру з канделябра і кидає її з розмаху в Нерісу. Неріса заточується і падає долу.Неріса: Рятуйте! Він мене убив!..Антей нахиляється до неї і бачить, що вона конає.Антей (тихо і наче спокійно): Убив…
Лира певца всегда была грозным оружием. Но и это еще не все:
Антей (здіймає з ліри одну струну. Звертається до Хілона і Федона, що стоять попереду юрби):Товариші, даю вам добрий приклад. (задавлюється струною і падає мертвий край Неріси).
Короче: все умерли… А что же "товарищи"? Например, товарищ Винниченко (Ихтиандр), которому и была адресована сия аллегория? Удавиться он, конечно, не удавился. Но шуму было много.
4.13.2. Человек-амфибия после "Оргії"
Товарищ Винниченко сыграл в истории Украины видную роль. Его биография заслуживает внимания будущего романиста. Тем более, что он всю жизнь блуждал в тех же трех соснах (между безбожным коммунизмом и безбожным национализмом), что и Украинка. Но если она это делала больше на бумаге, то он — еще и в жизни.
Владимир Винниченко (1880–1951) родился в Елизаветградском уезде Херсонской губернии в семье чабана. Учился в сельской народной школе, а затем — в гимназии Елизаветграда. "Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя. В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії". "В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою"… В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці… Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність відкрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини. В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко. У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах… і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903 р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю… Його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії".
"Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів… Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія (УСДРП). Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії… Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах… В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань… В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в "знамениту" Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував… Незважаючи на велику загрозу бути знову заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з’їздах… Революція застає Винниченка в Москві…".
