Константин Деревянко - Украинка против Украины
Последний "комплимент" маме — в письме 1912 года по поводу младшего брата: "Боюся, що Микось повторить історію життя папи або, ще гірше, дяді Гриші. Не ведеться мужській половині роду Косачів, ще гірше, ніж жіночій, бо нас хоч подружжям доля так необижає, як їх". Ее отца, очевидно, судьба обидела "подружжям". Редкая дочь считает, что ее отца судьба обидела с ее матерью.
* * *Обидела она и брата Николая. "У студентські роки Микола Косач цікавився соціалістичною літературою. Був членом РСДРП" (11, 263). Украинка писала сестре о младшем брате: "Славная Микуня!.. Шкода тільки, що його думка не завжди поспіває за вчинками, а життя не жде і не дає йому потрібного для думання часу, через те він не раз сам признається, що в душі він сам ще не рішив того, в чому приходиться переконувати і підтримувати інших, покладаючи на те немало енергії. Але се, здається, не з ним одним так діється". Это точно. А больше всех от этой болезни страдают разнообразные "пламенные революционеры".
Его товарищ вспоминал: "Микола був соціал-демократ. Брав участь у революції 1905 року, за що був заарештований, але незабаром виправданий через своє дворянське походження. Микола був слабого характеру, і тому на нього мали великий вплив сторонні люди…" Иногда его увлечения вызывали неудовольствие Украинки. Об одном из таких эпизодов пишет Забужко. "Коли Леся Українка з істим патриціанським невдоволенням коментує "гендлярське" захоплення брата-гімназіста грою в "лотереї": "Микось міг би розуміти, що подібний trafi que зовсім не в традиціях нашої сімї", — це промовляє та сама родова погорда аристократки до "духу капіталізму", до всякого "торжища" (10, 327).
Не понимал брат Николай и того "трафика", который был в традициях этой семьи. Осенью 1905 года сестра Оксана писала сестре Ольге, как в косачевском киевском доме среди молодежи "часто ведуться диспути "о затемненії класового самосознанія націоналізмом", як виражається Микось" (10, 552). "Микось по цілим дням бігає "по партійним ділам". На питання, чи йдуть заняття в інституті, звичайно одповідає: "Да, здається, читаються лекції, но я, ізвінітє, туда не хожу". В лабораторію часом заходить, щоб "свиснути" яку-небудь банку, пробірку і т. і., і все це дуже конспіративно під пальто носить "в воєнную організацію". Кождий день являється Зоря note 14 і часто ведуться диспути на тему о "затемненії класового самосознанія націоналізмом", як виражається Микось. Сьогодні десь читає реферат "один большевик" і Микось предлагав мені піти туди, причому добавляв, що хоч "постороннії люди" не допускаються, но єслі він скаже, що я "склонная к соціал-демократії", то мене пропустять" (21, 260).
Его жена вспоминала: "Мій чоловік був членом РСДРП, мав партійний псевдонім "Яким", брав живу участь в тодішньому політичному і громадському житті, через те у нас, і в Києві, і в Колодяжному, бували часті обшуки царської охранки" (11, 309). В конце концов, жена от него убежала. Имущество он раздал крестьянам. Умер в одиночестве и нищете (Колодяжное в 1937 г. находилось на территории Польши).
И эти несчастные люди, каждый из которых носил внутри целый букет внутренних конфликтов, хотели осчастливить человечество. "Врач! Исцели самого себя".
5.8. Украинка против Пчилки
Против матери Украинка выступала не только во внутрисемейных отношениях, но и в мировоззренческих вопросах. Например — в религиозном.
Не было у Пчилки веры в Бога. В 1885 г. она писала своей матери с курорта Друскеник: "Тут жодної знайомої душі: всі прибули то з Варшави, то з Петербурга — поляки, росіяни та жидова… Заздрю тим, хто вірить в чудо, на зразок того, як сталося з Капністовою. Та раз уже втрачена віра в нього, то не можна примусити себе жити такою вірою. Між іншим, тоді говорили в Гадячі, що Капністова жіночка і не думала "исцеляться", а чутка була пущена ради великої грошової наживи за ра-хунок богомольців. Та бог з ними, що мені до них і що мені від них!". Чудо требует молитвенного обращения к Богу. Однако веры не было. Вместо этого было сильно выраженное желание соблюдать народные традиции, обряды и энергично насаждать их вокруг себя: "Як не згадати з найглибшою вдячністю ту надзвичайну здібність і охоту нашої матері "заправляти", як вона сама казала, своїх дітей та й чужих людей в українстві, в любові до проявів усього хорошого, народного, українського" (Ольга Косач). Сестра Исидора вспоминала: "У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкуванням Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї…" (11, 187).
Обычаи любили, а Христа — нет. Поэтому христианские таинства встречали бешеное сопротивление. Когда мать настаивала на венчании сестры Ольги, Украинка сочувственно писала последней: "Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конче мусить бути (коли се інакше вносить "трагедію" в родину!), то треба її принаймні зробити як найменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня…" Здесь — ироническое отношение к реакции матери, которая устраивает "трагедию" из отказа сестры венчаться. В 1902 г. ирония переходит в злость: "Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо, щоб не щадить нервів своєї дитини для якихось "культурных переживаний", я того не розумію, в мою логіку то не поміщається". Родители декларировали свое неверие и вольнодумство, но настаивали на необходимости венчаться и этим самым не щадили "нервів своєї дитини". Дети были безбожниками последовательными и радикальными: раз Бога нет, то долой и церковную обрядность.
"Мене страшно, до краю гризе і гнітить ваша "тактіка мовчання". Господи, що за фатум непорозуміння та нещирости вісить над нашою родиною! І звідки ся нещасна традиція? Хто їй дав початок?.. Ну, та що думати про те, може хоч тепер яким героїчним зусиллям можна буде поправити справу, внести нормальну ноту в сей ненормальний, натягнений стан речей… Тьотя Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання. Та вона часто всім говорить що-небудь про тебе, а тобі самій боїться сказать, так таки сама й каже: я її боюсь, бо вона мені щось різке скаже… Так нащо ж, нащо ж, кому вона потрібна? Покиньте її (оту взаємну "тактіку мовчання")! Ти молодша, здоровша духом, одважніша, менше покалічена життям, може тобі і легше буде взяти на себе ініціативу… Я не пекти тебе хочу, я б сама за тебе в огонь пішла. І тепер, коли хочеш, піду в "огонь", в перший огонь "обсужденій" наново того, що вже обсуждалося раз… Я не говорю до тебе згори вниз, не читаю нотації, бо я тямлю, що сама не стояла ніколи на висоті того ідеалу, на який тобі вказую, на який вказує сумління і логіка. Я дуже далека від того ідеалу, але я намагаюсь до нього, — як би не намагалась, не сиділа б я тут тепер, а знайшла б щось таке, що помогло б мені скоріше спалити себе…"
Сочувствовала она и мужу сестры: "Мені жаль було за Лілю і досадно за Вас, що Ви попалися ні за що ні про що в те хронічне шарпання нервів, що зветься нашими родинними відносинами…" Брат Михаил, в свою очередь, сочувствовал родственницам: "Та ще моя сердечна рада: не заводься ти тепер з мамою у спори при обстоюванні своєї самостійності, бо нічого спорами не докажеш. Тілько сама накричишся та й мамі тяжко буде, а краще, як кажуть черніговці, "перемовчать", та зробити по-своєму, коли не можна інакше зробити.
У нас все-таки нерви молодші та еластичніші, у мами ж вони геть не можуть витримати того, що наші, і так швидко забутись вона не може якої-небудь фрази…" (21, 59).
А родители все продолжали устраивать "трагедии" и настаивать на венчании уже самой Украинки и ее мужа К. Квитки. В 1904 году она их успокаивает: "Я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жить невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я ні трохи себе фальшиво не почуваю, всі відносяться до мене з повагою (та й яке ж би мали оснування відноситись інакше?), ні натяків, ні косих поглядів я ні від кого не маю, а, певне, в ролі мадам такої-то я почувалась би гірше серед тутешніх людей, від яких не сподіваюсь нічого доброго при ближчій знайомості, — тепер же я маю повну змогу зоставатись в дальшій знайомості, і нікого се не обижає. Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю "операцію" тут, вибравши як найвигідніший момент…"
Но наивыгоднейший момент для "сеї прикрості" выпал еще не скоро. В начале 1905 года Украинка жаловалась мужу сестры Ольги:
