Константин Деревянко - Украинка против Украины
В действительности, правда, все было не совсем так. Шевченко писал о себе в "Автобиографии": "В 1859 году летом, после долгой и тяжкой разлуки, увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в Академию художеств, где благодаря правящим Академиею с любовью истинного художника занимается гравюрою акватинта и аквафорта". Но все это мелочи: кому интересна жалкая действительность. Главное — национальный пафос:
Ми, як ти, минати будем чужії пороги,Орать будем свої ниви, рідні перелоги.
Согласно Забужко, "великою жінкою Олена Пчілка безперечно була… але от називати її "великою Матір’ю" не можна… Як раз "гожого наставництва" в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним "непедагогічно", і скаржився на його "безоглядний егоїзм у поводженні з людьми" та "брак вирозумілости", і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки "виболеним і мудрим" присудом її славетної дочки, навіть простого "нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини!" Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима "одною ідеєю" — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична" (10, 428).
Далее эту героиню Достоевского Забужко характеризует как ибсеновскую женщину: "Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії "модерна жінка" ібсенівського типу … була закроєна що найменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на "мадонну з немовлям": такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар’єра — у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша…" (10, 429). Женская логика неистребима. Почему бы не сравнить судьбу Пчилки "у колоніальній Україні XIX ст." с карьерой "в будь-якій із європейських країн", но только не в XX, а в XIX веке? Например, в Болгарии, или в милой сердцу националиста Галичине? Это было бы весьма поучительно (даже Забужко справилась бы). См. выше рассуждения Украинки о положении женщин в благословенной Европе.
Но вернемся к нашим овцам: "…слова В. Петрова про П. Куліша: "парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу". Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна "Єресіархиня", де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і "трибуну"… і "партію"… і "журнал"… — та й першим українським "парламентарем", хоч і в країні "без парламенту", встигла побувати…" (10, 432). К списку Петрова можно кое-что добавить: сапожник без сапог. Имеются в виду глубоко несчастные люди, желающие осчастливить других (см. миниатюру Украинки под названием "Счастье"). Им бы писать пособия типа "1001 способ разбогатеть".
"Куди більшою мірою, ніж її брат (який до "єретичних націоналістичних ідей" все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, "не додумався": "чому могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?"), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип націєтворця, "ідеаліста як Бог приказав", котрим так захоплювався був І. Франко в особі "Мойсея нового Ізраїлю" Теодора Герцля, — де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято "творила собі новий" і порядкувала в ньому за власними правилами" (10, 432). Но правила у этих "ідеалістів як Бог приказав" были такими, что для Бога места уже не оставалось.
"У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніх заслуг є впихання цього істого "Герцля в спідниці" в геть неспівмірне її масштабам "жіноче гетто" дому й родини" (10, 432). Забужко, видимо, издевается. Какой же она "здала" свою страну "нащадкам"? Эта женщина умерла в 1930 году. А безбожная власть только начинала разворачивать "светлое будущее".
"Тобто, вона, звісно, й там урядувала з тим самим "державним" розмахом, і таки справді "здійснила великої ваги педагогічний експеримент на власних дітях" (Г. Аврахов), — так, як королева здійснює реформу на підданцях ("Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили "с детства"!.." — згадувала Лариса Косач, коли вирісши, ринулась боронити від маминого втручання психіку її менших "підданців"), — тільки ж, по-перше, той експеримент був лиш одною (і для неї не найважливішою!) стороною її багатогранної, невсипущої і всуціль успішної діяльності… по-друге, жоден із дотеперішніх наших виконавців традиційної мантри про "Українку, Матір Українки" досі не завдав собі труда дослідити, у чому ж конкретно той експеримент полягав, і нарешті, по-третє, — не думаю, щоб хтось із них сам побажав бути об’єктом Пчілчиних експериментів: бути дитиною такої матері — занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім "Косачатам" вдалося вийти з нього ненадламаними" (10, 433). Вернее будет сказать, что все они были в той или иной степени духовно травмированы.
"Свідчення О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів: "Мифы классической древности" Штоля, "Сербські народні думи й пісні" в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край" Чубинського, і т. д., тобто, всуціль "дорослі", не адаптовані книжки" (10, 433). Еще сестра Ольга сообщала: "Так званий "Закон божий" зовсім не входив до циклу речей, що їх вивчали дома діти Косачів" (10, 74); "Як уже зазначалось, діти Косачів дома виховувались цілком байдуже до релігії, і тому їм доводилося вперше вивчати "Закон божий", коли вони готувались вступати до учбових закладів" (11, 89). Такая селекция привела к тому, что единственно реальными для Украинки были греческие боги и титаны, а также вилы и мавки, но только не Бог Библии.
"Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами "спочатку зовсім нелюбима… а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти": поруч зі своїм "показним", "по-драгомановськи" яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — "негарна, дурна… недотепа, нецікава, нерозвинена" (sic!), і "Леся сама не раз мені казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання". Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого "гожого наставництва", щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не "пригнітитись", не зламатись, а загартуватись … — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких здавалось би, вже не відмахнешся" (10, 434). Далее Забужко цитирует то самое письмо Пчилки. Может быть и хорошо, что после рождения дочери мать отправилась в Италию? Иначе ребенок мог и не выжить. Впрочем, до конца ли излечилась Пчилка? Разве это письмо писал духовно здоровый человек?
Забужко справедливо отмечает, что одержимая мать воспитала одержимую дочь: "Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — "трагедія"!) стосунків двох великих "одержимих", двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, "королеви" й "королівни", їхня 42-річна кревна "любов-війна", з якої, між іншим, зродилась ціла галерея Українчиних "пожираючих", деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати: "Тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстоко-егоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів"), — матерів… котрі безоглядно орудують дітьми як "своєю власністю" аж до повного їх знищення, — "війна", без перебільшення, міфологічного масштабу, істинна "битва титанів" (чи пак, "титанок") на терені свободи й сваволі, "материнського" (поганськи-архаїчного) й "людського" (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально "закоченіла"!)" (10, 435).
Забужко приводит пример из произведения Украинки под названием "Приязнь" и находит там интонации Пчилки: "То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло?.. Та я ліпше її заб’ю (sic! — де ми це вже чули? — Курсив мій. О. Забужко), а дармоїди мені не потрібні". Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтелігентніші "Медеї" з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, — ринковий характер "материнського права", погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована "віддяка" ("Я маю право на тебе, — заявляє в "Блакитній троянді" пані Груїчева своєму синові. — Я тебе викохала. Виростила, тобі все життя віддала. Немає такої жертви, якої я б для тебе не принесла", — на що Орест резонно відповідає: "Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив")" (10, 436).
