Константин Деревянко - Украинка против Украины
Даже преисполненная всевозможной "пошани" Кармазина не выдержала правдивых слов своего кумира и назвала это письмо: "щось відразу просто незбагненне" (7, 141). Но и со второго раза в голову ничего подходящего не приходило. Тогда она подумала-подумала и, за неимением мыслей, выразила свои чувства большими буквами: "ЗВИНУВАЧУВАЛА СЕБЕ, ЩО ВРЯТУВАЛА? (І це говорила МАТИ?!!). КРАЩА ДОЛЯ — СМЕРТЬ?.. (Своїй дитині?!! Але як же їй бачити ті нескінченні страждання й страждати, ніяк не менше, самій весь вік поруч? Страждати від безсилля…). МОРАЛЬНІ СЛАБОСТІ?..(що робить людину людиною). А ЯК ЖЕ УКРАЇНА — БЕЗ НЕЇ?" (7, 142).
Дочь Ольга так характеризовала мать: "Нам у дитинстві здавалося, що кращої, добрішої, розумнішої за маму на світі жінки нема. Аналізуючи її розумом і свідомістю дорослої людини і наскільки можу "збоку", а не як дочка, думаю, що схарактеризую досить вірно, коли скажу все наступне. Лесина мати була дуже розумна, горда, певна себе і певна в правості своїх думок і переконань людина, тверда й уперта в переведенні в життя того, що уважала за потрібне. Дуже небезстороння (коли кого любила, то прощала йому багато чого, кого не любила, то знаходила в ньому й неіснуючи вади), дуже ревнива, недовірлива (напр., була переконана, що про правдиве відношення до себе в когось можна довідатись, лише ненароком почувши чи прочитавши його думку), добра загалом, але могла бути жорстокою і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила. Як Ніоба, зарозуміла на своїх дітей, і хоч сама часами могла дуже їх "коренити", але не терпіла критики-догани на їх адресу від інших людей. На великий жаль, мала серед своїх (шістьох) дітей любиміших і менш любимих. Жіночого домашнього господарства не любила, не вміла його провадити і не провадила, так само і дамського рукоділля не робила, але могла спекти чудову паску "бабущину", або скраяти і приладувати до пошиття штуцерну дамську сукню. Ніколи не була "радикалкою-нігілісткою", і, бувши вродливою жінкою замолоду, одягалася і зачісувалася як показувала тогочасна мода і її жіночий інстинкт, щоб виглядати якнайкраще" (11, 32).
Т. о., детей воспитывала мать "горда, тверда й уперта, небезстороння, дуже ревнива, недовірлива, зарозуміла; інколи жорстока і то навіть, або й особливо до тих людей, що їх сильно любила". Ее любимцем был первенец Михаил. На него возлагались особые надежды. Он был, так сказать, орудием в национально-освободительной борьбе. Забужко пишет: однажды мать попросила "припровадити до неї провідного, на-тоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії… Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому "малий Михась навіть переспорив Іловайського", видно з її "Автобіографії", де вона з гордістю переповідає цей епізод. Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда "оцінити мізансцену": з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з "русской истории", чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої, котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії… — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник "жидів" і "інородців". З другого ж боку — на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на "русскую историю" за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, — і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: "О, это у вас растет какой-то дока", — а хлопчик ще й відмовляється від такої чести ("Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины"), либонь відчувши з маминого настрою, що це "екзамен" не йому, Михасеві, і справді — це Пчілчин поєдинок з її багаторічним, в особі Іловайського, противником — імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія "великій Матері" (10, 431).
Вот, например, она пишет сыну (1896) из Киева в Тарту как будто на тот свет: "Дорогий Мака! От і зібралась написать до Тебе, але не пишеться, бо нічого доброго не можу Тобі написати. Тая заживо мерлая Леся приводить мене до такого тяжкого, холодного розпачу, що всі думки од мене одлітають і нікоторої охоти не маю писать ні до кого, навіть до Тебе. Врешті, взагалі мало маю "охоти" писать до Тебе, бо теж пишу Тобі на той світ неначе. Ти теж дедалі все менше і менше здаєшся мені живий для мене, у понятому Тобі смислі. Ти од нас одірваний, перерваний — осталась лиш полоска якоїсь шкурки не перервана й то мов тільки на те, щоб вона боліла, щоб через неї ішла боль. Ти плачеш, читаючи наші листи, ми плачем, пишучи їх. Тільки всього. Ти розважить і помогти не можеш нам, а ми — Тобі. Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо і діти її покоченіли на смерть, і вона сама закореніла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!"
Из мифологии известно, что, обладая многочисленным потомством, Ниобея возгордилась перед богиней Латоной, имевшей только двоих детей (Аполлона и Артемиду). Разгневанная богиня пожаловалась детям, которые своими стрелами перебили всех детей Ниобеи. Она оплакивала их, пока не окаменела от горя. А что же случилось с О. Пчилкой? В чем трагедия? Почему погибает сын? Очень просто: женился, работает в Тарту, преподает математику, занимается физикой, растит детей. Письмо заканчивается так: "А Ти, моє дороге, як мені Тебе шкода! Де Ти? Що з Тобою? Я знаю, ти самотній душею. Тебе ніщо там не гріє, гніздова коняча оболочка тільки служить средостением, щоб не допускать до Тебе всього давнішого, для Тебе — минулого вже! Я не кличу Тебе до себе на свята, бо знаю, що Тебе не пустять, а як і пустять, то "на короткому шнурку", до бридкості владарському і ревнивому. Кожну минуту жди листа, що прикажуть моментально, неукоснительно явиться, не быть Обломовым — себто не мати ніякої уваги до "рідної сім’ї", "порвать", прекратить драми".
Такая переписка (и не только переписка) длилась много лет. Еще за три года до этого письма Украинка, сочувствуя, писала брату: "Шкода мені тільки тебе, що тебе от уже з рік раз у раз "дерев’яною пилою пилять", за се я часами почуваю немов якусь уразу до мами, хоч знаю, що вона не винувата. Що ж, коли у неї такий сей фасон любити, що вона безпощадна до того, кого любить. У мене сей фасон зовсім інший, і якщо я кого пиляю, то хіба саму себе, та воно зате нікому не вадить. Мама, запевне не знаючи того зовсім, пиляла не разі мене, та не те що пиляла, а в саме серце вражала, тільки, я ж кажу, тут вона вже зовсім не підозрювала, що мені болить від її слів, а може, й знати сього ніколи не буде".
В чем же причина такой неприязни к семье сына? Его жена Александра Судовщикова — "письменниця (літературний псевдоним Грицько Григоренко), приятелька Лесі Українки, освіту здобула на вищих жіночих курсах у Києві, активна учасниця літературного гуртка "Плеяда". Авторка збірки прозових творів "Наші люди на селі" (Тарту, 1898 р.). Леся присвятила їй поезію "Шлю до тебе малий сей листочок" (11, 368). Теща Анна Ивановна была крестной матерью сестры Украинки Ольги, которая вспоминала: "Анна Іванівна Судовщикова — дуже добра, лагідна, стримана жінка. Вона мала гарну освіту і знала скілька чужих мов, це давало їй можливість заробляти лекціями на життя вдвох з дочкою. Жили вони дуже скромно, вся обстановка у них була простенька, але завжди в їх маленькому приміщенні було багато книжок і був надзвичайний порядок і чистота, а обидві господині дуже привітні й ласкаві, особливо з нами. Говорили вони тоді обидві завжди російською мовою, навіть з нами, що говорили тоді тільки по-українськи. Мене приваблювала хрещена мати, що дуже мене пестила, та Шурині дитячі забавки, що зберігалися цілі та в порядку, і давалися мені пограти. Леся ж і Міша вельми приятелювали з Шурою, хоча вже й тоді часто провадили з нею гарячі дискусії та суперечки, головно, на літературні теми, бо наші були запеклі українці-націоналісти, хоч і з великими нахилами до европеїзму, а Шура була російської культури та симпатій" (11, 39).
Может быть эти симпатии и не давали покоя матери "запеклих українців-націоналістів"? Как человек страстный и творческий, она даже написала рассказ, в котором действие разворачивается так, как ей мечталось. Называется он "Біла кицька" (1901): "…Пан Микола оженився! Так, незважаючи на ледве скінчені 23 роки, пан Микола був жонатий… Пан Микола не зовсім скінчив університет. Пан Микола не має ніякого "положення"… Так дорікала дружина, а пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Ні, один раз він глянув і навіть пильно придивився до неї; здавалась вона йому дуже похожою на ту осоружну кицьку: волосся розтріпалось і настовбурчилось над запухлим почервонілим лицем, як ті руді вуха в кицьки, очі роз’ятрились од злості, сипали хижі іскри, а тими словами вона дряпала, зовсім як от зараз дряпала пазурами кицька.
