Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Ф. Паулюс, оцінивши обстановку, почав перегрупування своїх сил. На південну ділянку він направив один піхотний полк 113-ї дивізії, одночасно з Харкова проти 38-ї армії почали висуватися 3-тя і 23-тя танкові дивізії і три полки піхоти. З Криму під Харків почалося перекидання ескадр 4-го повітряного флоту. 13 травня радянський наступ тривав. На південній ділянці фронт прориву був розширений до 55 км, а глибина досягла 25–50 км. Опір супротивника тут помітно послабився, створилися сприятливі умови для введення в бій рухомої групи. Стрімкий і потужний удар двох танкових корпусів (21-го і 23-го, близько 300 машин різних типів) міг виявитися дуже ефективним. Проте командування Південно-Західного фронту вирішило притримати корпуси в резерві і ввести їх у прорив із виходом стрілецьких дивізій на рубіж річки Берестова, до якої треба було ще пройти з боями 15 км. Тим часом німецьке командування швидко перекинуло під Харків 4-й повітряний корпус К. Пфлюгбайля, а також декілька свіжих піхотних полків і дивізій. Начальник генштабу вермахту Ф. Гальдер (і поінформований ним фюрер) побачили в подіях під Харковом прекрасну можливість провести операцію на оточення супротивника із залученням 1-ї танкової групи фон Клейста, яку радянські воєначальники вважали чи не розгромленою взимку 1941–1942 рр. (у будь-якому разі, на думку С. Тимошенка і Т. Баграмяна, на небезпеку з півдня мали зреагувати армії Південного фронту Р. Малиновського).

Але армії Південного фронту, що мали головним завданням стримувати німців на південь від Ізюма і Слов’янська, затіяли свою операцію із заволодіння важливим пунктом німецької оборони – селом Маяки і зазнали в цій операції чималих втрат, встигнувши використати велику частину своїх резервів. У результаті початок контрудару нечисленних танкових частин фон Клейста 17 травня вони проґавили. Бомбові удари люфтваффе і успішні дії винищувачів довершували сценарій катастрофи, що вже насувалася. Саме 17–18 травня було ще не пізно припинити радянський наступ на південь від Харкова і почати спішний вихід з майже зав’язаного «мішка». Провину за те, що такого наказу не було віддано, М. Хрущов згодом заднім числом покладав на Й. Сталіна, але саме М. Хрущов і С. Тимошенко в телефонній розмові з Москвою 18 травня переконали вождя не припиняти наступ.

Тим часом удосвіта 17 травня після півторагодинної артпідготовки німці перейшли в наступ на стику радянських 9-ї армії і 57-ї армій на двох напрямах: з району Петрівки – на Барвінкове і з боку Слов’янська. Вже до 8-ї години ранку радянську оборону прорвали на обох напрямах на глибину 6–8 км. Більше того, частина Південного фронту сама виявилася відрізаною і в результаті потрапила в оточення. Найбільше вражає те, що, вже перебуваючи майже в оточенні, ударні армії Південно-Західного фронту продовжували наступ, щогодини погіршуючи своє становище. 21 травня Паулюс перекинув 3-тю і 23-тю танкові дивізії на північний фас «мішка». Наступного дня вони форсували Сіверський Донець і почали рух на південь, з’єднавшись за 10 км південніше від Балаклеї з танками фон Клейста і перерізавши останні комунікації, що зв’язували війська 6-ї і 57-ї армій з тилом. В оточенні опинилося більш ніж чверть мільйона радянських солдатів і офіцерів. 28 травня С. Тимошенко наказав припнити наступ, але було вже надто пізно – почалася агонія оточених радянських армій. На 26 травня вони були затиснуті на невеликому клаптику під Барвінковим. Спроби деблокувати їх ззовні з одночасним проривом зсередини по суті провалилися. До 29 травня радянські з’єднання вели боротьбу в оточенні при повному пануванні супротивника в повітрі, нестачі пального, боєприпасів і продовольства. У боях загинули генерали Ф. Костенко, К. Подлас, А. Анісов, А. Городнянський, Л. Бобкин, З. Кутлін та інші. З оточення на східний берег Дінця вийшли 6 танків і близько 22 тис. осіб (розрізненими групами).

Радянські війська зазнали однієї з найбільш прикрих поразок у Другій світовій війні. За офіційними радянськими та сучасними російськими даними, радянські втрати становили 177 тис. убитими і полоненими, понад 100 тис. було поранено, за німецькими – було взято 240 тис. самих лише полонених, істина, ймовірно, десь посередині. Було також втрачено до 1,2 тис. танків, 2 тис. гармат, більш ніж 3 тис. мінометів, близько 540 літаків. Німецькі втрати були напрочуд невеликими – до 20 тис. убитих і поранених, ймовірно, кілька десятків знищених танків, до 50 літаків. У результаті стратегічної перемоги під Харковом вермахт завдав серію нових ударів по ослаблених радянських військах, котрі зрештою привели німців на Дон, на Кавказ та під Сталінград.

Одна з найбільш «законспірованих» операцій Другої світової війни в СРСР через особистий наказ Й. Сталіна, а згодом через політику одного з її творців – М. Хрущова. У 1990-х стала непогано відомою в Росії та Україні подією завдяки великим зусиллям істориків, публіцистів, перекладній літературі (поза СРСР завжди була добре знана як один із ключових моментів радянсько-німецького протистояння на Східному фронті, зокрема повною мірою використовувалася нацистською пропагандою). У наш час у Барвінковому встановлено пам’ятний знак, згадки про битву є в українських та російських підручниках, її нерідко згадують у пресі на 9 травня (чому сприяє близькість дати її початку до Дня Перемоги), існує відома комп’ютерна гра, присвячена битві.

Створення УПА

Офіційно прийнята дата – 14 жовтня 1942 р. (козацьке свято Покрови Пресвятої Богородиці), Берестейщина і Полісся.

Дмитро Клячківський (псевдонім Клим Савур, 1911–1945; 1941 р. провідник ОУН у Львові, засуджений 1941 р. за «процесом 59», втік із в’язниці, у травні – листопаді 1943 р. перший командир УПА, в 1943–1945 рр. командир «УПА-Північ», відповідальний за знищення мельниківців і бульбівців, терор проти польського населення Волині 1943 р., загинув у бою з НКВС); Сергій Качинський (псевдонім Остап, 1917–1943; командир підпільної офіцерської школи, організатор і командир сотні УПА в Дивинському лісі на Берестейщині, вбитий у бою з німцями); Григорій Перегіняк (псевдонім Довбешка, 1908–1943; командир Другої сотні УПА, провів перший бій УПА з німцями в лютому 1943 р., загинув у бою з німцями); Василь Івахів (псевдоніми Сонар, Сом, 1908–1943; військовий референт Крайового проводу ОУН на Північно-Західних українських землях, творець одного з перших загонів УПА восени 1942 р., загинув у бою з німцями разом зі своїм штабом); полковник армії УНР Леонід Ступницький (псевдонім Гончаренко, 1891–1944; діяч УНР, герой Другого Зимового походу, в 1941–1942 рр. член «Поліської Січі», 1943 р. начальник штабу «УПА-Північ», загинув у бою з НКВС, генерал-хорунжий УПА, посмертно); Ростислав Волошин (псевдоніми Борисенко, Левченко, 1911–1944; один із провідних діячів ОУН(Б), офіційний заступник Д. Клячківського з моменту створення УПА, 1943 р. головував на III Великому зборі ОУН, очолював 1-шу Конференцію поневолених народів Сходу Европи й Азії, 1944 р. генеральний секретар внутрішніх справ УГВР, загинув у бою з НКВС).

Місцем народження Української повстанської армії стали північно-західні українські землі (Полісся). Ще в 1936–1937 рр. тут з ініціативи військової рефeрeнтури ОУН під керівництвом Василя Сидора були створені повстанські бойові відділи під назвою «Вовки», які намагалися вести партизанську війну проти польської влади. Населення Волині мало певні навички партизанської боротьби, котрій вельми сприяв лісистий і болотистий ландшафт. Перші збройні формування виникли стихійно у волинських і поліських лісах ще 1941 р. під назвою УПА «Поліська січ», якою командував М. Боровець (псевдонім Тарас Бульба, визнавав уряд УНР, згодом, аби відмежуватися від ОУН(б), перейменував свою армію на Українську національну революційну армію – УНРА).

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. поблизу Львова відбулася І Конференція керівного складу ОУН(Б). Конференція вирішила перевести більшу частину кадрів у підпілля, відкрито не конфліктувати з німцями для збереження сил та подальшої політичної боротьби за самостійну Українську державу, створювати легальну мережу в адміністративних, громадських та культурно-освітніх установах, розгортати антинімецьку та антирадянську пропаганду, готувати військові кадри та вести збір зброї. Ситуація змінилася наступного року. У квітні 1942 р. під Львовом відбувалася ІІ Конференція ОУН(Б), що висловилася за творення власних «військових сил». За вказівкою проводу ОУН(Б) формуються «групи самооборони» (боївки) за схемою: «кущ» (3 села, 15–45 учасників) – повітова сотня – курінь (3–4 сотні). До середини літа на Волині боївки налічували до 600 озброєних учасників.

У жовтні 1942 р. на Волині починається формування перших бойових загонів під командою Сергія Качинського. З огляду на це постановою Української головної визвольної ради (УГВР) від 30 травня та святочним наказом головного командира УПА Романа Шухевича від 14 жовтня 1947 р. днем заснування УПА встановлено 14 жовтня 1942 р. Успішний напад сотні Г. Перегіняка (Довбешки) 7 лютого 1943 р. на німецькі казарми у місті Володимирець (місто взяте, знищена комендатура, рота польської поліції на німецькій службі) знаменував початок антинімецької боротьби повстанців, підконтрольних ОУН(б). Курс на антинімецьку боротьбу підтвердила ІІІ Конференція ОУН(б) 17–21 лютого 1943 р.