Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

6 червня загін Залізняка вирушив на «священну війну», освятивши ножі та іншу зброю. Почавши з села Медведівка, повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. Ключовим моментом стало взяття гайдамаками Умані – сотник надвірного війська Потоцького І. Гонта мав якісь таємні інструкції від свого сюзерена, і тому він не пішов за уманським губернатором Младановичем, котрий підтримав Барську конфедерацію. Перехід Гонти і ще кількох сотників до Залізняка вирішив долю Умані – 21 червня місто було взято, значну частину населення і біженців з-поміж поляків, євреїв, греко-католиків і навіть православних слуг шляхти – вирізана (кількість жертв спірна, але велика). Рада повстанців обрала М. Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а І. Гонту – полковником і князем уманським. По суті, повсталі спробували відродити козацький устрій часів Хмельниччини. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні–липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями розпочати боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом із польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків, котрі вбачали в росіянах своїх союзників, і вимагали видати їм поляків і євреїв, що тікали під захист російської армії.

7 липня 1768 р. російські частини генерала Кречетникова оточили повстанський табір і, влаштувавши бенкет, схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Гонту та С. Неживого і до 900 гайдамаків. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні–травні 1769 р. Ф. К. Браницьким.

У ході повстання загинули тисячі мешканців Правобережжя, річпосполитський та російський трибунали у свою чергу жорстоко розправилися з повсталими та підозрюваними в участі – кількість страчених трибуналом у селі Кодня та інших місцях, а також убитих без суду і слідства точно не відома, йдеться про багато тисяч чи навіть десятків тисяч осіб, включно з лідерами, що походили з Правобережжя (російських підданих після катувань за розпорядженням гуманної імператриці було заслано до Сибіру). Коліївщина продемонструвала силу козацьких традицій на Правобережжі, глибину провалля між місцевою елітою та простим населенням, слабкість Речі Посполитої, яку не могли порятувати ніякі люті кари для гайдамаків.

Історична пам’ять події вкрай різноманітна. В Україні, крім загальновідомої поеми Шевченка і його ж вірша про отамана Швачку, події присвячено трилогію В. Кулаковського та П. Сиченка, романи М. Сиротюка, Ю. Мушкетика, фільм І. Кавалерідзе «Коліївщина» 1933 р., лідерам повстання встановлено пам’ятники, їх зображують в українській традиції як дещо неоднозначних, але загалом позитивних героїв – борців за свободу. У польській та єврейській традиції спогади про жахи уманської різні найчастіше затьмарюють будь-що інше. Зваженіший погляд на болісну тему – в творчості польських письменників-українофілів С. Гощинського, М. Грабовського, М. Чайковського.

Ліквідація Запорозької Січі

16 червня 1775 р., Нова Січ (нині територія села Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області), маніфест про ліквідацію – 14 серпня 1775 р., місто Санкт-Петербург.

Імператриця Катерина II, князь Григорій Олександрович Потьомкін (1739–1791; з 1774 р. фаворит, згодом морганатичний чоловік Катерини II, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал, брав участь у російсько-турецьких війнах 1768–1774 та 1787–1791 рр., успішний адміністратор і воєначальник); генерал-аншеф Петро Текелі (бл. 1720–1793; серб, з 1747 р. на російській службі, відзначився в Семирічній та російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., після ліквідації Січі отримав чималі землі в Новоросії); генерал-майор Федір Чорба (? – після 1785; серб, з 1752 р. на російській службі, брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., придушенні повстання Пугачова 1773 р., отримав чималі землі в Новоросії, 1784 р. був Катеринославським губернським предводителем дворянства).

Кошовий отаман Петро Калнишевський (бл. 1690–1803; кошовий у 1762, 1765–1775 рр., активно обстоював права Січі, брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., очолював козацькі делегації до Петербурга, мав російську медаль, засланий до Соловецького монастиря, 1801 р. помилуваний, помер на Соловках); січовий писар Іван Глоба (?–1791; у 1765–1775 рр. писар Запорозької Січі, брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., очолював козацькі делегації до Петербурга, мав російську медаль, засновник міста Глобине на Полтавщині, засланий до монастиря в Туруханську, де й помер); військовий суддя Павло Головатий (бл. 1715–1795; засланий до монастиря в Тобольську, де й помер, брат Антона Головатого); Антон Головатий (1744–1797; полковник Самарської паланки, був на чолі козацької делегації до Петербурга 1775 р., у 1744–1797 рр. полковник Самарської паланки Нової Січі, 1788 р. на чолі веслової флотилії чорноморців розгромив турецький флот під Очаковом, брав Акерман, Хаджибей, Мачин, острів Березань, керував переселенням козаків на Кубань, у 1796–1797 рр. воював проти персів на Каспії, кавалер двох російських орденів).

Дедалі швидше освоєння південних українських степів Російською імперією відбувалося не без конфліктів із запорожцями – захисниками своєрідного фермерського господарювання на землях, які здавна заселили (наприкінці існування Січі в її адміністративних одиницях – паланках – мешкало до 100 тис. осіб, здебільшого селян-утікачів). Козаки і селяни вели по суті фермерське господарство, Січ виступала потужним магнітом для всіх, хто шукав у степах землі та волі. Важливою була роль козацтва і в різноманітних народних виступах, таких як Коліївщина. Попри цінність запорожців як війська, бюрократизована імперія дедалі менш охоче мирилася з наявністю на її землях особливого, архаїчного демократичного устрою. Козацькі землі в 1740–1760-х рр. були оточені цілою смугою нових фортець, зон переселення (Нова Сербія, Слов’яносербія). Але всі спроби перетворити запорожців на повністю слухняне, контрольоване урядом військо типу Донського провалилися: січовики напрочуд уперто чинили опір, висилаючи делегацію за делегацією з метою відстоювання своїх прав. Тому кінець чергової війни з Османською імперією 1774 р. був сприйнятий російською владою як шанс вирішити наболіле «запорозьке питання». Г. Потьомкін, попри всю свою «дружбу» із запорожцями, у квітні 1775 р. висунув проект ліквідації Коша, ухвалений імператрицею. За ним 1-ша російська армія, що поверталася з війни, мала здійснити ліквідацію Січі.

На початку червня 1775 р. 66-тисячне російське військо з 50 гарматами рушило в напрямку Запорозької Січі. Уночі 15 червня 1775 р. царські війська під командуванням генерал-поручника П. Текелі оточили останню Запорозьку Січ, де розташовувався козацький гарнізон. Кільком тисячам козаків, що перебували на Січі, поставили ультиматум. Незважаючи на нечисленність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського по дозвіл боронитися до загину.

Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський доклали багато зусиль, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі, явно очікуючи на «помилування». Текелі знищив січові укріплення, вивіз гармати, боєприпаси, документи та ікони. Причини подальшої долі кошового, а також його найближчих соратників І. Глоби та П. Головатого дотепер дискусійні – заслання без суду і слідства не можна зрозуміти без знання певних політичних «підводних каменів» (серед версій – лицемірний «захист підданих» проти «зажерливої старшини», підозра щодо спроб переговорів січовиків із турками, роздратування щодо непоступливості в земельному питанні тощо). Катерина II в маніфесті 14 серпня задовольнилася нечітким формулюванням: «за вероломное буйство и разорение российских подданных». Іншими пунктами маніфесту були «нахабні» територіальні претензії запорожців, прийняття ними утікачів, напади на сусідні поселення Новоросії. Цікавим був пункт про те, що, «заводячи власне хліборобство, вони розривали тим самим основу їх залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити з себе всередині батьківщини область, цілком незалежну, зі своїм власним несамовитим управлінням».

Усунуто останню перешкоду на шляху імперської колонізації українського Півдня шляхом утворення тут латифундій, запровадження кріпацтва. Значна частина козаків перейшла до османського підданства, заснувавши Задунайську Січ (проіснувала до 1828 р.), з решти 1787 р. було утворено Військо вірних козаків-запорожців.